Оживила Київську Русь у костюмах. Що варто памʼятати про Людмилу Семикіну та її творчість
23 серпня – день народження живописиці та майстрині декоративного мистецтва Людмили Семикіної. Вона навчалася в Одесі та Києві, працювала пліч-о-пліч з Аллою Горською та Лесем Танюком, знаходила можливості робити нетривіальні речі, попри партійний голос, і творила в часи незалежності.
Хто вона? Двічі виключена зі Спілки художників України, мисткиня, у якої неодноразово відбирали майстерню, і, попри все, – борчиня за дисидентів, творчиня неординарних костюмів і людина, яка тішилася чужим успіхам. УП. Культура згадує про Людмилу Семикіну разом із її сином, митцем Сетраком Бароянцом.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Зростання в Одесі
"Для мене змалечку майстерня мами була генератором ідей. Вона цікавилася всім і творила будь-де", – так згадує Людмилу її син, Сетрак Бароянц. А все почалося з Одеси, де 23 серпня 1924 року народилася Людмила Семикіна. Культура, архітектура, атмосфера міста, його люди впливали на Семикіну, і змалечку вона звикла шукати красу навіть у повсякденних речах.
Часто з мамою мисткиня відвідувала крамниці з антикваріатом, комісійні магазини, які стали для дівчинки першими музеями. За спогадами самої Людмили, саме там вона вперше побачила картини ван Дейка та Тиціана.
Батько Людмили був з інтелігентної освіченої родини, мати походила з сімʼї рибалок. Вона тяжко працювала, як і тато, який часто їздив на заробітки, тож Людмила з сестрою нерідко хазяйнували у своєму домі.
Принциповість була родинною рисою Семикіних. Батько Микола відмовився брати участь в організації штучного голоду на території України, і в 1932 році вийшов із комуністичної партії. Людмила в розмові з Тетяною Філевською згадує: "Я в п'ять років уже дитинства не мала. Я вже знала Радянську владу. Я малесенька під столом чи під ліжком в ляльки грала, а мій батько, якого всунули в партію, боровся за справедливість, а його обдурили і він сам себе обдурив. Він хотів піти з життя, коли дізнався про сутність того, куди він потрапив".
Коли в 1941 році німці окупували Одесу, Семикіних врятувала родина священника. Сестра батька забрала Людмилу до себе в село, і там юна художниця вирішила розписати сільський іконостас: "Отець Олександр показав мені акти вандалізму – пошкоджені ікони, які він зберігав. І я наївно намагалася їх відновити".
Навчання
Батько Людмили не погоджувався, щоби донька вступала до художнього училища. Мати ж, навпаки, ставилася до будь-якого рішення дівчини без критики, безумовно підтримуючи. Людмила наважилася піти проти батькового бажання вступати в медінститут і подала документи до Одеського художнього училища. І пройшла відбір.
Син Людмили, митець Сетрак Бароянц наголошує, що Одеське художнє училище було одним із найпрестижніших освітніх закладів аж до 90-х років: "Професура училища – це рафінована інтелігенція. І мама закінчила його в числі кращих, на відмінно". Тут Людмила навчалася живопису, скульптури й кераміки, а її палітру прозвали "перламутровою".
Сетрак згадує і про важкість вступу до будь-якого навчального закладу: "Людмилі було нелегко вступати – папка з її документами летіла у двері, як тільки вона зізнавалася, що перебувала в німецькій окупації". Для радянських чиновників це дорівнювало співпраці з ворожим режимом. Тож Людмила їде до Києва та вступає на живописний факультет Київського художнього інституту.
Там її викладачем стає живописець Олексій Шовкуненко. "Він звернув увагу на молоду одеситку, цінував її працездатність, наполегливість і здібності", – додає Сетрак. Сама ж Людмила стала однією з кращих учениць Олексія, і це було інструментом для радянських маніпуляцій. Орієнтованість Шовкуненка на класичне світове мистецтво суперечило соцреалістичному баченню, і на нього тиснули через його ж студентів: "Краще за все було вплинути на професора, використавши найкращих учнів – нівелювати їхній талант, назвати їх посередніми, і, таким чином, професорська слава сходить нанівець".
Одним із найбільш травматичних випадків у житті Людмили став захист диплому, оскільки спрямованість на соцреалізм змушувала її змінювати тему роботи. Спочатку ескізи Семикіної категорично не приймали, тож мисткиня взяла тему, яка стовідсотково спрацювала, – про героїв-арсенальців. Так Людмилі вдалося захиститися.
У колі шістдесятників
Після випуску з Київського художнього інституту Людмила Семикіна автоматично отримує кандидатський стаж для вступу до Спілки художників України. Надворі початок 60-х – інтерес до модернізму, його естетики й нових тенденцій зростає не лише в Україні, а й по світу. Роботи Людмили також стають більш розкутими та відходять від радянських академічних наративів.
У 1966 році вона створює серію живописних робіт "Легенда про Київ", працює з ескізами костюмів для естради та театру. У фільмі "Високий замок" Людмила говорить, що її "майстерня таємно перетворювалася на штаб князівської одежі". Мисткиня знаходить натхнення в українській історії, звертаючись до культури скіфів і Русі.
Друзями й колегами Семикіної стають Віктор Зарецький, Алла Горська, Лесь Танюк. Разом вони відвідують "Клуб творчої молоді", обговорюють мистецтво й політику, навчаються одне в одного. Навіть їхні майстерні тривалий час розташовуються поруч.
У 1964 році з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Зубченко та Галиною Севрук Людмила бере участь у створенні вітража "Шевченко. Мати" для Київського університету. На їхніх очах партійна влада знищує вітраж за його яскраву національноцентричну тематику, а Семикіну й Горську виключають зі Спілки художників.
"У цьому вітражі не було чогось антирадянського, але була національна ідентичність. Сам вітраж спонукає нас до асоціацій із церквами чи костелами – це їхня пластика. Для радянської людини дотичність до релігії була недопустимою ідеєю", – називає й інші причини Сетрак Бароянц. Була навіть претензія стосовно того, що вітраж складається з декількох окремих різнокольорових частин, буцімто "Чого ви Шевченка за ґрати посадили?"
Правозахисний рух
Семикіну виключають зі Спілки на тимчасовий період і поновлюють у 1968 році. Та невдовзі це стається знову: Людмила стає однією з підписанток "Листа 139-ти". Цей лист висловлював протест проти арештів дисидентів і, зокрема, виступав на захист Вʼячеслава Чорновола. Документ публікували і в Україні, і за кордоном, він набув чималого розголосу. Це й спонукало радянську владу покарати винуватців протесту.
Продавати власні роботи, отримувати державні замовлення й брати участь у виставках для Семикіної стає все важче. У неї неодноразово відбирають майстерню. "За статутом, художника могли позбавити творчої площі, якщо він не є членом організації, спілки", – наголошує Сетрак. Проте Людмилі вдається опиратися радянському тиску, і вона вирішує повернутися до створення костюмів.
Київська Русь оживає
У 1969-1970 роках у приміщенні Спілки художників України, яке раніше розташовувалося на території сучасного Майдану незалежності, Людмила створює роботи для виставки "Народні мотиви у сучасному одязі".
Виставка здобуває колосальний успіх. Семикіна використала чимало народних мотивів у власних костюмах. Нерідко це був одяг, який наслідував стародавню, давньоруську, візантійську орнаментику. Це означало, що увага суспільства до історії Русі, національно орієнтованого мистецтва зростала.
На тлі цих подій режисер Леонід Осика, за рекомендацією художника Георгія Якутовича, запрошує Семикіну створювати костюми для фільму "Захар Беркут". "На жаль, ескізів цих костюмів лишилося небагато – вони пропадали прямо в пошивному цеху. Можливо, люди забирали їх собі. З 30 ескізів мама зберегла, напевно, шість-сім", – додає Сетрак.
Під час роботи з наступним фільмом, "Пропала грамота", починається масова хвиля арештів, допитів українських митців і тотального пресингу з боку КДБ. Людмилу врятував тодішній директор кіностудії Василь Цвіркунов: "Він викликав Семикіну в кабінет і сказав, що їй негайно треба покинути територію студії, бо прийшли гості, які хочуть допитати Людмилу. Так Семикіній довелося тікати через запасний вихід", – згадує Бароянц.
Нині костюми Людмили Семикіної можна побачити до 1 вересня на виставці "МАТЕРІЯ MATTERS" в Українському домі.
Незалежність країни – незалежність мистецтва
Сетрак Бароянц підкреслює, що особливого зламу у творчості Людмили за часів незалежності не відбулося, адже протестні настрої все ще були потужними. "За часів незалежної України підйом був, безперечно, від позитивних емоцій, але процес ішов так само активно, як і до цього. Хіба натхнення було легшим, яскравішим".
Син Людмили згадує, що Семикіна мала надзвичайну працездатність і могла працювати в будь-який час, у будь-якому місці. "Приходжу – у вітальні стоїть мольберт. Мама побачила прекрасне освітлення: промені сонця впали на півонії, і вона вже декілька годин закінчувала велике полотно. Вона не потребувала ні майстерні, ні особливого часу, щоб це зафіксувати. Іншого часу я міг застати її на кухні, де вона малювала на якихось обривках. Її ескізи були всюди, починаючи від серветки, закінчуючи великим ватманом. Коли думка її наздоганяла, вона моментально викладалася".
Діапазон зацікавлень Людмили Семикіної був надзвичайно широким – від єгипетського мистецтва й до французького класицизму. Особливо цікавилась епохою Ренесансу та її естетикою, способом зображення людської фактури. Та, напевне, справжніми авторитетами для неї залишалися її ж колеги, митці, з якими вона мала змогу попрацювати.
"Це була людина, яка сильно раділа чужим успіхам. Вона особливо цінувала своїх колег і приятелів. Тішилася, що Київ дедалі більше стає схожим на європейську столицю", – говорити Сетрак Бароянц. У митця залишилася величезна бібліотека від мами, яку ще належить ретельно дослідити: "У мене тільки від скіфського мистецтва десяток хороших альбомів".
У 1996 році відбулася виставка з творчим доробком Людмили – "Високий замок", яку вона готувала протягом трьох років без помічників. У ній мисткиня розробляє серію національних строїв, за що отримує Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Роботи Семикіної за кордоном
Сетрак говорить, що Людмила ніколи не фіксувала, у яких закордонних інституціях виставляли її роботи, тож відстежити їхній шлях важко. Чимало робіт мисткині зберігаються в Канаді, США, Австралії завдяки приватним колекціонерам українського походження. Є вони і в Чехії та Словаччині.
Справжнім завданням для Семикіної було відновити минуле, яке дуже важило для тяглості української культури. У фільмі "Високий замок" вона говорить: "У художника особливий нерв, який може вгадати минуле через свою інтерпретацію, свою уяву. І я собі можу дозволити таку позицію".
