Замість ампутованої ніжки – протез "Кеша". Як в Україні вперше протезують дитину, яка втратила кінцівку на війні

Марина – перша пацієнтка, яка проходить дитяче протезування в Україні через втрачену на війні кінцівку. Навесні 2022 року, коли дівчинці ще було 5, у їхній будинок в Херсоні прилетів снаряд. Через російську ракету їй відірвало ніжку.

У травні її доставили в "Охматдиті" на реабілітацію, але дівчинка лежала і не хотіла навіть вставати з ліжка.

Команда фахівців – психолог, реабілітолог, протезист – взялися поставити Марину на ноги. Без відірваної кінцівки вона не могла навіть стояти, бо був порушений баланс.

Наприкінці літа їй надали перший навчальний протез, а за кілька місяців створили інший, персональний.

Про виклики, проблеми та досягнення дитячого протезування для "УП.Життя" розповіли спеціалісти клініки "Охматдит": фізичний терапевт Назар Борознюк, психолог Тетяна Підкова та протезист Олександр Стеценко.

Психологічний бар'єр

Після трагедії в Херсоні, Марину та її маму Наталю поклали у різні лікарні у Кривому Розі. Тож поруч з дівчинкою була тітка Люба, яка допомагала дівчинці в усіх побутових питаннях.

"Тепер саме поруч із тіткою Марина відчуває себе в безпеці", – пояснює психологиня Тетяна Підкова.

Згодом, коли маму з донькою доправили в "Охматдит", замість покращення психологічного стану стався регрес. Марина "зчитала" емоції мами: жінка відчувала інакшість своєї дитини через травму.

Марина до протезування. Фото: "Охматдит"

"У Марини ПТСР. Ця травма не від війни, а через втрату кінцівки.

Ми стикнулись з тим, що від батьків було неприйняття травми власної дитини. Адже вони бачили її здоровою, з двома ногами, фізично розвинутою", – говорить психологиня.

Тому мама Марини мала надію, що протез поверне дитину у період до трагедії.

Психологічний стан дівчинки був доволі складним: вона була не готова пускати нових людей до себе, обмежила комунікацію із зовнішнім світом. Тому батьки вирішили лишитись в Україні та пройти реабілітацію та "поставити на ноги" доньку в рідній країні.

Тетяна Підкова пояснює: Наталя бачила приклади протезування за кордоном. Як-от у Каті з мамою з Краматорська, які потрапили під обстріл на вокзалі: вони отримали більш естетичні протези в США. Але вони мають травму нижче коліна, а 11-річна дівчинка не так активно росте, як її 6-річна донька.

Марина з мамою Наталією

Інтенсивний розвиток дитини був однією з причин лишитися в Україні, адже у США чи Сеулі пропонували заміну протеза раз на 2 роки.

"Було важко навіть донести батькам, що це буде протез, але не косметичний, а як трубка. Вони чомусь, як Марина, вигадали ніжку, на якій будуть рухатися пальчики", – каже Назар.

Натомість принесли протез-трубку. Він складався з "чужих" деталей, бо на ньому ходила інша дитина.

Досвід першого протеза

Марина знову відчула мамин відчай, тому запротестувала і почала істерику, коли побачила навчальний протез.

"Ми вийшли з того, що назвали протез "Кеша, і будемо з ним дружити", – розповідає психолог.

Кілька місяців перед тим Марина разом з реабілітологом Назаром робила спеціальні вправи, щоб укріпити м'язовий корсет. Але перша примірка пройшла зі сльозами.

Марина на кріслі колісному

Куксу (частину кінцівки, що залишається після ампутації) мали забинтувати перш ніж одягнути протез. У медицині ця підготовча процедура називається бандажуванням.

"Перші рази я знав, що бинтую ногу Марині неправильно. Але не знав, як правильно. В університеті ніхто не акцентував на протезуванні, на куксах. Бандажах. Війна здавалась далекою, а тепер вона дихає кожному в потилицю.

У мене погана англійська, але це не перешкоджало мені перекладати статтю за статтею, роздивлятися картинки і вчитися на практиці. Дитяче протезування складне тим, що діти постійно ростуть, і протез треба змінювати, потрібен постійний контроль", – зазначає реабілітолог.

Він згадує, що саме тоді його колега Марія поїхала у Норвегію на якийсь саміт. Назар розписав їй купу питань, ще стільки ж – виникали в процесі.

"Якось Маша каже: "Мені невдобно питати". А я їй відповідаю:"У нас війна, питай, не соромся.

Потім приїжджали колеги з Франції, Італії, Великої Британії, навчали нас, багато нового розповіли. Половину з того я робив. По суті, добре і правильно, тож вони роботу не забракували", – з посмішкою каже лікар.

Читайте також: Втратив руку і ногу під Ізюмом: львівські лікарі вперше встановили військовому біонічний протез

Він додає, що усіх маленьких пацієнтів з воєнними ампутаціями спершу доставляють в обласну лікарню, а потім – скеровують в "Охматдит". У цій клініці діти проходять реабілітацію та отримують психологічну допомогу, а потім їх відправляють на протезування за кордон.

Для дітей, які постраждали від війни, протезування є безкоштовним: як у рідній країні, так і за її межами.

Виклики та складнощі

Одним з приводів до сліз під час першої спроби одягнути протез був банальний фізичний дискомфорт, підсилений страхом.

Певний час дівчинка продовжувала висловлювати внутрішній протест: одягала протез лише на заняття з реабілітації. Персонал намагався заохочувати Марину ходити з новою "ніжкою" частіше, щоб вона швидше навчилась на ньому ходити.

"Марині треба навчитися управляти механічним коліном, бо воно висковзує. Їй треба вивчити, як рухається нога, згинається, адже м'язи після ампутації атрофуються, а частина з них через травму має іншу форму.

У дівчинки часто буває, що мозок посилає фальшиві сигнали: наприклад, біль у коліні, якого немає. Ми його чухали, сміялись і все минало", – каже Назар.

Вправа на баланс для Марини

Він також зазначає, що маленька пацієнтка дуже емоційна. Під час занять Марина може бути залучена у гру, сміятися, ходити на протезі. Але якась дрібничка або зміна настрою може викликати сльози, і тоді заняття доводиться призупиняти.

Назар зазначає, що є чимало факторів, через які пацієнтка може не прийти.

"Вона дуже боїться тривог. Або якщо десь тільки згадають про вибух, у неї миттєво починається істерика. Взагалі ми мали б займатися по 3 рази на день, але виходить переважно два", – розповідає лікар.

Він зазначає, що дуже важливо знайти підхід до кожної дитини, бо наказовий тон з ними не працює. Наприклад, мотивували Марину на прогулянку ледве не всім колективом.

"Вигадували, чому треба пройти так далеко: якісь фантастичні приводи. Тож якщо весь "Охматдит" буде хотіти, а родина така: "Ой, а чому їй так далеко йти?" Марина це почує і не дійде", – каже фізичний терапевт.

Навчання у стінах клініки

Персональний протез

Через місяць після Кеші для Марини зробили персональний протез – постійний та зручний. Вона назвала його Кеша 2.0.

Протезист Олександр Стеценко розповів, що для протеза дівчинки застосували силіконову композицію, її ще називають вакуумним лайнером. Вона тільки набирає оберти в Україні, але, на відміну від попередників, краще тримає протез та міцніше фіксується на куксі, бо не вимагає додаткового бинтування.

"Натомість вимагає "протяжки", тобто протягування кінцівки у вакуумне кріплення. На протезі є спеціальний клапан, який виштовхує повітря і тримається за принципом присоски.

Сучасні протези мають модульну структуру, такі собі конструктори Lego. Тож збирають окремо стопу, гомілку, з'єднуючи адаптери та приймальну гільзу. Такі протези легкі як у плані експлуатації, так і оновлення", – пояснює фахівець.

Через активний ріст дівчинка з тіткою відвідують протезиста кожні 3 тижні: він "підганяє" протез до потреб дитини. Бо коли Марина хоч трішки виростає, ніжка стає коротшою у порівнянні зі здоровою. Дівчинка перехиляється на іншу сторону, а це може спричинити сколіоз.

Марина вчиться підійматися по сходах

Олександр Стеценко каже, що за 2-3 тижні протез Марини вже косметично "закриють". Він буде більше схожий на ніжку. Проте у верхній частині, де гільза одягається на куксу, протез буде виглядати ширшим, ніж здорова кінцівка.

За його оцінками, дівчинці треба буде замінити протез десь через 3-4 роки. Зокрема, колінний вузол та стопу. Деякі компоненти зношуються, деякі – можуть послужити ще.

"У Маринки дуже добрий потенціал. Гадаю, вона дуже скоро зможе вільно ходити", – каже він.

Психологиня Тетяна підтверджує: дівчинка психологічно свій протез сприйняла, адже вона його одягає та ходить.

Марина сприймає свій новий стан

"Не можна цю дитину відокремлювати від соціуму, тому треба допомогти їй прийняти себе такою та жити з особливістю.

Ми показуємо Марині фото моделей, які виходять на подіум з протезами. І пояснюємо, що вони класні і відчувають себе дуже комфортно. Тобто перемикаємо дівчинку на мотивацію на майбутнє. Бо прибрати ПТСР ми не можемо", – говорить психологиня Тетяна.

Вона оптимістично додає про свої сподівання, що вже навесні Марина гулятиме на протезі без коляски.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Часом краще зробити ампутацію і швидко "поставити на ноги": історії травматолога з військового госпіталю

Реклама:

Головне сьогодні