"Тепер гіпс – це не про мертву матерію, а живу особистість": історії митців, що стали протезистами
У майстерні під стінкою стоять гіпсові знімки, трохи поодаль – металеві трубки, комплектуючі до протезів. Серед працівників щонайменше троє – митці.
Від початку 2023 року реставратор з каменю Остап Попович, скульптори Любомир Сакалош та Костянтин Никипанчук опанували професію протезиста. Вони добре знають анатомію людського тіла і звикли до роботи з матеріалами, тож це певним чином полегшило їхнє навчання. Наразі митці вже навчились робити протези нижніх кінцівок та опановують верхні.
УП.Життя поспілкувалась з митцями, які раніше створювали та реставрували скульптури, а тепер – створюють людям нові кінцівки.
Далі – їхня пряма мова.
Остап
За освітою я – реставратор творів мистецтва з каменю. Коли вступав в університет, шукав фах, де не треба було здавати математику. Я полюбив свою професію і намагався робити все, щоб популяризувати її в суспільстві.
Я присвятив їй 8 років і вже досяг певного визнання в цій сфері – керував реставраційними процесами, набирав команди, комунікував із замовниками. Наприклад, займався реставрацією Гарнізонного храму у Львові.
Через повномасштабне вторгнення мій запас коштів доволі швидко вичерпався, а професія реставратора не дуже стабільна в плані заробітку. Це робота на 6-8 місяців за рік, часом між замовленнями бувають довгі "канікули".
Мій брат майже від початку вторгнення працював в центрі Unbroken реабілітологом. На початку січня він зателефонував мені й розповів, що команда шукає охочих до навчання, які стануть протезистами.
Коли я побачив майстерню та те, що роблять техніки-протезисти, зрозумів, що мої навички у реставрації стануть у пригоді. Я пройшов співбесіду, а за 2,5 місяці розпочалось навчання у німецькому освітньому проєкті Humans Study.
Шкода, що школа онлайн, бо я вважаю, що практика – це найкращий досвід. Але теоретичні заняття цікаві. Я згадую зі студентських часів анатомію, рухи м'язів, вивчаю нові технології та матеріали. Програма дуже насичена, вихідних майже немає. Але це мені навіть подобається.
Раніше я працював з людьми з каменю та відновлював скульптури, а тепер – "відбудовую" людям кінцівки.
Не раз запротезовані бійці поверталися на фронт і продовжували брати участь в бойових діях. Протези ламались, особливо у хлопців з ампутаціями вище коліна. Тож можу запевнити, що пацієнти не слухняні. Спершу погоджуються не перевантажувати протези, а потім – пишуть про поломки, болото, загублені деталі (сміється).
Для мене важливіше почути щире дякую, ніж отримати фінансову винагороду.
От, наприклад, нещодавно виписався пацієнт, якому двічі перероблював протез. Після поранення на ампутованій кінцівці неправильно зрослась шкіра, і це створювало дискомфорт в протезі. Пацієнта дуже засмучувало, що він втратив стільки часу на реабілітацію, але не може одразу встати і піти. Хірурги провели пластику шкіри. Після загоєння ран я переробив протез. Коли він його одягнув, то був такий щасливий! Здається, вся лікарня це відчувала. І це було настільки круто, що я, мабуть, в реставрацію не повернуся.
Любомир
Я займаюсь скульптурою вже 10 років, і перед тим ще 10 років живопису. Вже під час повномасштабного вторгнення у 2023 році мій викладач-скульптор з Академії мистецтв запропонував спробувати себе в протезуванні.
У мене не було конкретної мети змінити професію. Але я мав гостре бажання допомагати нашим військовим. Зараз, очевидно, скульптурі тепер вдається приділяти значно менше часу, ніж раніше, але потрошки встигаю все.
Мистецтво та скульптура – це наслідування людського тіла, де потрібні знання з анатомії. Та якщо у скульптури зліпити одну руку на 3 сантиметри довше або коротше, чи в якійсь складній постановці, вона не оживе і не скрикне: "Мені боляче", "Мені незручно".
Пацієнти під час протезування навпаки – мають повідомляти про найменший дискомфорт, бо від цього залежить подальша свобода руху. Тож найбільша радість для мене – бачити, як людина усміхається, коли йде на протезі. Це означає, що я зробив все настільки правильно, що їй комфортно.
Не хочу хизуватися, але маю багато крутих пацієнтів, яких складні обставини не зламали. Вони ніби возвеличуються над проблемою, що сталася в їхньому житті.
Досить часто можна почути чорний гумор від пацієнтів. Наприклад, приміряє чоловік протез і скрикує: "Нога заболіла", а в нього ампутація до коліна. Або запитує, чи не смердять у нього ноги.
Завдяки попередньому досвіду я розумію нюанси щодо розподілення навантаження на кінцівку, точки контакту кістки з матеріалом тощо.
Протезисти, наприклад, працюють з таким же гіпсом, як і скульптори. Та й процес схожий – спершу знімаємо мірки, робимо зліпок.
В обох випадках є ймовірність того, що виріб впаде та розіб'ється, хоча на моїй пам'яті такого ще не траплялось.Бо у гіпсових зліпках для протеза використовують бинт, як при звичайному гіпсуванні кінцівки при переломі. Він армує виріб і додає додаткової міцності.
Незабаром в Unbroken має відкритися напрямок ліплення у відділі арттерапії. Я буду там займатися з бійцями – це ще один мій внесок у їхнє відновлення, бо скульптура може виступати дуже таким медитативним, заспокійливим для людей. Мені подобається вислів, що мистецтво заспокоює стривожених і турбує спокійних. Нехай воно ще й відновлює Незламних!
Костянтин
Тривалий час я займався класичною скульптурою з глини, потім опанував 3D моделінг (створення віртуальних тривимірних об'єктів та їхній друк на 3D-принтері за потреби – ред.).
5 років тому робив скульптуру для однієї військової частини – ліпив з глини, потім переводив у гіпс, а тоді – відливав з бронзи. Вона стоїть й досі, і це для мене нагадування про незламність певним чином. А ще – перегукується з нинішньою професією.
Про навчання на протезиста я дізнався від колеги Любомира у 2023-му. Спершу загорівся ідеєю, але згодом ентузіазм почав згасати. На зміну радості прийшли сумніви – чи я впораюсь з цією відповідальністю. Але врешті-решт вирішив спробувати, і от вже понад рік не шкодую про це.
Мистецтво та протезування дуже близькі, бо основним об’єктом дослідження в мистецтві є людське тіло.
Я не покинув професію скульптора, скоріше адаптував її для потреб воєнного часу. Гадаю, я змінив підхід. Замість споглядання у скульптурі – використовую знання для функціональності.
Гіпс той самий, але ж це геть інший рівень взаємодії з тим, що робиш! Бо це не мертва матерія, а жива особистість. Треба думати не лише про технічну сторону виконання, а й про саму людину, про її відчуття як фізіологічні, так і психологічні. Адже протезу треба довіритися, щоб почати на ньому нормально ходити. Моя відповідальність у цій роботі значно вища.
Відкриттям для мене стали людські руки – це найдосконаліший інструмент у світі. Я почав ще більше захоплюватися біомеханікою і зрозумів, що жоден протез не зможе відновити їхні функції.
Але часом протез може бути й не таким класичним, як ми звикли. Наприклад, в Unbroken якийсь час випускали протези, надруковані на 3D-принтері. Тобто спершу сканували кінцівки, а потім друкували куксоприймачі (а не ліпили їх з гіпсу).
Результат моєї роботи завжди дуже залежить від пацієнта, бо він має докласти зусиль, щоб опанувати протез та використовувати в житті.
Був у мене пацієнт з парними ампутаціями нижніх кінцівок. Один робив я, інший протез – мій колега. Коли протези були готові, ми в буквальному сенсі поставили його на ноги. Найбільшою радістю для цього пацієнта була можливість знову стояти та справляти нужду стоячи. Це те, про що майже ніхто не задумується.
Все ж я сумую за традиційною скульптурою і сподіваюся колись повернутися до цього брудного, але кайфового процесу.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
