Співачка Лаура Марті: Дехто вважає, що моя "інакшість" за походженням дає якісь переваги над іншими

9804
11 червня 2021

Лаура Марті українська джазова співачка вірменського походження.

Нещодавно вона долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.

13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.

"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи.

Раніше ми публікували розмови з:

Золою Кондур, українкою ромського походження, відомою правозахисницею, засновницею Ромського жіночого фонду "Чіріклі";

Алевтиною Кахідзе, українкою грузинського походження, відомою художницею та кураторкою багатьох мистецьких проектів;

Юлією Цой, українкою корейського походження, перукарем-стилістом, співвласницею відомого київського салону краси HAZE.

Мариною Карпій, українською фотографинею у жанрі portrait wedding, яка вже 10 років мешкає по черзі то в Україні, то в Грузії.

Зарою Гусейновою, соціальною підприємицею, яка народилась у Азербайджані, але останні роки проживає в Україні.

Світланою Панаіотіді, державною і громадською діячкою, яка має грецьке, болгарське та єврейське коріння.

Лєрою Бруміною, дизайнеркою інтер’єрів, яка народилась у Мінську, вже кілька років мешкає у Києві. 

З Лаурою Марті ми поговорили про те, як це бути біженцем, соромитися того, що вірменка та нарешті знову пишатися своїм вірменським походженням.

Далі пряма мова.

Крістіна та Лаура Марті з мамою Ніною Баласанян. Cвітлина Денис Маноха

Етнічно я – вірменка, також мама по генеалогічному древу знайшла ще польську кров. Але при цьому я українка, тому що народилася і живу в Україні.

Звісно, я дуже поважаю своє вірменське коріння – я зростала під спів своєї бабусі, під вірменські народні казки. Тобто, я пишаюсь тим, що я вірменка, але і пишаюсь й тим, що я українка.

У пресі мене часто характеризують як "українську співачку з вірменським корінням і бразильським серцем".

Відомий радіо-ведучий Олексій Коган каже, що він перший так колись про мене сказав і так воно й пішло далі.

Ще у студентські роки я закохалась в бразильську джазову співачку Таню Марію і довгий час співала на своїх концертах та фестивалях виключно бразильські джазові пісні.

І настільки я любила цю музику, що почала вчити португальську мову з викладачем. А бразильці мене сприймали за свою, коли чули як я співала.

Деколи мені здавалось, що я маю жити саме у Бразилії – настільки ритми самби були мені рідними і органічними.

Але потім… Я поїздила по світу, багато де побувала, виступала у різних країнах ще зі студентських років. І я усвідомила, що у відриві від України дуже сумую за нею.

Це була не просто туга за домівкою, за мамою, ні. Я сумувала саме за Україною. Тому що лише тут можу себе відчувати на 100% своєю. Мені добре тут. І я всім серцем вірю в свою країну.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Laura Marti Official 🇺🇦 (@lauramarti_official)

Звичайно, національність як один з аспектів ідентифікації є надзвичайно важливим. Це як вшиті коди. Саме по національності ми можемо багато що зрозуміти про людину під час знайомства. Звісно, якщо маємо знання про історію або культуру його народу.

Але я завжди за те, щоб перед тим як згадувати про свою національність, кожен з нас усвідомив, що перш за все він – людина. Що твої вчинки, твоя поведінка, твоє ставлення до оточуючих співвідносяться з поняттям "людина".

У сенсі "людяності" як поваги до людської особистості, незалежно від національності, раси та віросповідання.

І коли я розумію, що переді мною насамперед "людина", то після цього мені вже цікаво, хто він, звідки, якої національності, чим займається, про що мріє.

По материнській лінії мої родичі з кіровабадських вірмен (зараз азербайджанський Кіровабад знов називається Ганджа ред.).

Мій дідусь Іван був відомим журналістом. Він працював у місті Дашкісан, а додому приїжджав тільки на вихідні, тому що в нашому місті вірменської редакції не було.

А бабуся Людмила доглядала за будинком та дітьми (2 доньки і 2 сина). У зв'язку з тим, що родина була велика і не вистачало грошей, бабуся пішла працювати ткалею. Її фото навіть висіло на дошці пошани – вона була справжньою майстринею.

А як вона співала! Її завжди запрошували на свята, щоб послухати її спів.

Дідусь, до речі, теж співав, танцював і був прекрасним тамадою.

На жаль, бабуся рано пішла з життя, але мені пощастило почути її пісні. В неї був розкішний голос.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Заступниця міністра розвитку економіки Світлана Панаіотіді: У нас президент чи прем'єр може бути євреєм і нікого це не хвилює

Та в нас взагалі дуже музикальна родина.

Мій старший дядько Сурен закінчив музичну школу як акордеоніст, потім самостійно навчився грі на кларнеті та дхолі. Сам виготовляв тростини для інструменту з очерету. Мав свій "бенд" і учнів. Але доля склалась так, що музику він залишив і пішов у міліцію працювати, дослужився до підполковника.

Моя тітка Лаура (в честь неї я названа) мала прекрасний голос і співала в групі дядька під час репетицій у нас вдома.

Моя мама Ніна мріяла співати, бути акторкою. Тонко відчувала музику. Мала гарний смак, який і нам прищепила.

Мама співала у гастролюючому ансамблі "Аеліта" ХНУ ім. Каразіна, а потім мусила залишити усе це, бо не вистачало грошей і часу.

Лаура Марті – українська джазова співачка вірменського походження

Батько мій – єреванський вірменин. Вони познайомились з мамою у Харкові, коли мама вже вчилася на філологічному факультеті. Вони одружились і невдовзі народилась моя старша сестра Христина.

З п'яти місяців Христина жила у бабусі в Кіровабаді. Мама закінчувала 4-5 курс, писала дипломну роботу. Потім працювала в технікумі, викладала психологію, соціологію і педагогіку. Ще згодом з'явилась – я.

Батьки розлучилися через місяць після мого народження і ми з мамою поїхали до бабусі в Кіровабад.

Через рік мама повернулася до Харкова, а ми з сестрою залишилися у бабусі.

Почалися ці страшні сумгаїтські погроми.... Я практично нічого не пам'ятаю – була дуже маленькою, але Христина пам'ятає все добре.

Нам дуже пощастило – її подруга, 5-річна азербайджанська дівчинка попередила Христину, передавши розмову свого батька з іншими погромниками. Так ми дізналися, що в такий-то час на наш будинок буде здійснений напад.

Мій дядько (тоді йому було 19 років) якраз приїхав на канікули з ленінградського училища. Наш будинок був оточений високим парканом. Дядько облив його якоюсь сумішшю, оголив дроти і чекав.

В районі вимкнули світло і почалось. Погромники стали видиратися на паркан. Протягом півгодини дядько з моєю 5-річною сестрою перекидали дроти через огорожу, щоб злодіїв вдаряло струмом.

Нарешті все закінчилося. В районі знов включили світло.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Laura Marti Official 🇺🇦 (@lauramarti_official)

Після нападу прийшов дільничний і запитав: ну що ж ви все ніяк не поїдете звідси?

А квитки на літаки було неможливо взяти – в касах твоє прізвище спеціально зачитували вголос, так щоб люди з пістолетами вже чекали тебе на вході.

Через кордон можна було перейти тільки завдяки зв'язкам, через знайомих, ризикуючи життям.

Ми два тижні ховалися за містом, поки вирішувалось питання з квитками для нас.

Розділившись ми втекли з Азербайджану. Я і Христина з дядьком полетіли одразу в Харків до мами, а бабуся з дідусем наступного дня до Москви – не було інших варіантів.

Згодом якось і вони вже знайшли квитки до Харкова.

Це були важкі часи для нас: ніде жити, стрес від пережитого, смуток від втраченого.

Спочатку ми жили в одній кімнаті у комуналці. Та згодом мама змогла добитися окремої однокімнатної квартири. Маленька, тісна та своя. Це було щастя!

Іноді бабуся згадувала і плакала за своїм будинком, садом, родичами, друзями. Їй було дуже важко, вона все втратила. Тоді я зрозуміла, що бути біженцем – це страждання.

Як солдати, що повертаються з фронту – у них вже відбулась перепрошивка війною, вони ніколи не зможуть жити як всі інші.

Тобто бабуся втратила практично все своє життя і мала навчитись жити по-новому в іншій країні з іншою мовою.

Я була занадто смаглявою за українськими мірками, з копицею густого чорного волосся на голові. Тобто, зовні я була не така як всі.

Іноді мені про це нагадували. Пам'ятаю, як у дворі деякі діти не хотіли зі мною дружити, бо їхні батьки казали, що всі вірмени – брехуни і обманники. І що краще всім таким як я забратися у свою Вірменію.

У студентські часи в мене навіть був період, коли я стала соромитися того, що я вірменка. Я не хотіла нею бути.

А потім мама (вона тоді активно допомогала вірменській громаді під час будівництва храму, була головною редакторкою газети "Канч") попросила мене в пам'ять про бабусю ходити до недільної школи, навчитися писати і читати вірменською.

Мама мені сказала: "Подивися на свою сім'ю, на своїх рідних, і роби висновки про вірмен виходячи з цього, а не з того, що хтось тобі щось сказав".

І поступово я знову стала пишатися своїм вірменським походженням. Сьогодні я відчуваю себе абсолютно незалежною людиною зі своєю власною думкою і з чіткою позицією з багатьох питань, включаючи національні.

Мама цілими днями працювала, а бабуся поралася по дому і доглядала нас з сестрою. І якось вона звернула увагу, що ми з Христиною весь час співаємо, з ранку до вечора.

І вона сказала нашій мамі: "Ніна, ти повинна їх відвести на музику".

Так і почався наш з сестрою музичний шлях. Ми ходили на хоровий спів, фортепіано, у різноманітні вокальні і танцювальні гуртки. Одним словом, ми весь час займалися музикою.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Laura Marti Official 🇺🇦 (@lauramarti_official)

Я хотіла вступити на вокал у Харкові, але в мене почалися проблеми з голосом. Мені заборонив співати лікар.

Тоді я вступила на джазове фортепіано. Багато займалась композицією і їздила на конкурси, отримала свої перші Гран-прі і почала готуватися до вступу на композиторський факультет у консерваторії.

І коли вже здавала останні держіспити в училище, я раптом згадала, що насправді завжди мріяла саме співати. І я поїхала до Києва вступати на джазовий вокал. Так почався мій особистий шлях співачки.

Мені довелося заново знайомитися з собою, зі своїм голосом, шукати його.

На другому курсі я вже зібрала свою першу групу і почала їздити музичними фестивалями.

Тоді особливо ніхто тут не співав джазової бразильської музики, і на мене почали звертати увагу.

Моя сестра Христина – прекрасний музикант і співачка. Ми з нею довго співали разом, з самого дитинства. Потім, коли мені не можна було співати, я запрошувала сестру виконувати мої пісні на композиторських конкурсах, а сама акомпонувала їй за роялем.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Laura Marti Official 🇺🇦 (@lauramarti_official)

З однією з моїх пісень – "Осіння любов" – вона навіть перемогла на одному з вокальних конкурсів у Києві і виступала на гала-концерті у Палаці "Україна".

Через багато років, коли я вже навчалась в Києві, сестра сказала, що хотіла б зробити вірменський проект і я її підтримала. Так ми записали разом три альбоми.

Два з них – етно-джаз з вірменськими мотивами; я писала музику і аранжування (в аранжуваннях мені допомогала видатна піаністка, композиторка, викладачка, український джазовий музикант, мій друг – Наталія Лебедєва, яка з нами грала у цьому проекті і в усіх моїх інших також до цього дня), а сестра писала вірменські тексти для пісень, дуже красиві, їй завжди робили компліменти за їх глибокий зміст, неочікувані образи і порівняння.

Третій альбом у нас був із запрошеним трубачем з Німеччини. І там вже звучав мовний мікс – і українська, і вірменська, і португальська, і англійська.

А потім ми з сестрою зрозуміли, що хочемо рухатися далі своїми власними шляхами. Кожна пішла у сольну творчість. Але ми обов'язково коли-небудь ще і заспіваємо разом, і випустимо альбом.

На недавні події в Нагірному Карабасі я відреагувала з болем і жахом.

У Facebook виклала пісню "Крунк" і розповіла історію своєї сім'ї. Тоді невідомі мені люди почали надсилати неприємні повідомлення і погрози.

Це була злість, спрямована не конкретно на мене; це розпалені ненавистю серця, що шукали публічну людину, на яку можна цю ненависть вилити.

Я просто видаляла ці повідомлення, не реагуючи. Не мені судити цих людей, це на їх совісті.

Але як би там не було, я ніколи не відчувала ненависті до азербайджанців як до нації.

Незважаючи навіть на те, що вже тут, в Україні, коли я прийшла в азербайджанське консульство, щоб продовжити паспорт двоюрідної бабусі, наді мною відкрито знущалися тамтешні працівники, обзивали і гнали геть.

Але я ніколи не дозволяла собі ненавидіти цих людей. Я розумію, що їхні голови задурманені промовами політиків. Вони лише пішаки у чужій грі.

ЩЕ ОДИН ТЕКСТ ПРОЄКТУ СВОЯ #SVOYA: Азербайджанка, яка оселилася у Києві, Зара Гусейнова: У мене не було жодних стереотипів щодо українців

Погані люди бувають у різних народів, але не буває поганого народу. Азербайджанці теж бувають різними.

Одні намагаються познайомитися зі мною, а дізнавшись, що я вірменка, роблять кисле обличчя і одразу випаровуються.

Інші... Наприклад, якийсь час тому через деякі проблеми зі здоров'ям мені потрібно було постійно пити свіжовичавлений гранатовий сік. І на ринку таким соком торгував літній азербайджанець. І коли він запитав, хто я за національністю, я відповіла, що не скажу – не хотілось псувати настрій, ну і сік мені все ж таки був потрібен.

А він так образився, аж до сліз. Мене аж пробрало. "Ти що? – сказав він. – Я ж живу в Україні. Навіщо конфлікти між нашими далекими батьківщинами приносити в цю країну? Я поважаю людину будь-якої національності".

Дехто вважає, що зараз моя "інакшість" за походженням дає мені якісь переваги над іншими у професійному житті.

"Авжеж! – кажуть вони. – Ти ж вірменка! Ця знаменита вірменська мелізматика, цей незвичайний тембр голосу, ця зовнішність з родзинкою!".

Людям подобається спрощувати – тобто, не моя праця зробила мене професійною співачкою, а лише моє вірменське походження.

Ви серйозно? Національність – це певного роду колорит, але вона не перетворює тебе автоматично в особистість і професіонала своєї справи. Тільки праця над собою це робить.

С Шарлем Азнавуром ми познайомилися у 2003 році, коли він відвідував Львів з нагоди освячення Вірменського кафедрального собору.

У нашому репертуарі тоді була пісня "Крунк" (тобто "Журавель") видатного Комітаса. Це пісня всіх біженців, всіх тих, хто не з власної волі опинився на чужині. Кожен вірменин знає цю пісню.

А для нас з сестрою ця пісня пізніше стала візитівкою – вона дала назву нашому першому спільному альбому.

І тоді, у Львові, ми співали а капелла в два голоси "Крунк" перед Шарлем Азнавуром, він сидів в першому ряду. Його очі я ніколи не забуду. Вони були наповнені і смутком, і теплом. Він немов молився, вслухаючись в слова цієї пісні.

Я можу приготувати і шашлик, і долму, але це страви для великої родини, друзів. Для себе я готую вдома прості корисні речі: овочі, каші, риба. Люблю легке харчування. Слідкую за здоров'ям.

Я зараз в статусі вільної дівчини, і дуже зайнятої дівчини (сміється). Тож дозволяю собі на їжу витрачати мінімум часу.

У моїй родині є люди, які готують традиційні вірменські страви куди краще за мене – долму дуже смачно готує мама, гату – тітка, шашлик – дядько.

І коли ми збираємося всі разом (у нас традиція – збиратися на Новий рік всією сім'єю), накривається великий стіл, про який потім весь наступний рік згадуємо.

Під час Майдану взимку 2014 року я на місяць взагалі забула, що я музикант. Більш того – я тоді замислювалась піти вчитись на лікаря, щоб рятувати життя людей.

З друзями ми майже кожен вечір йшли на Майдан, розносили бутерброди і гарячий чай. Приносили ліки й теплі речі. Допомагали будувати барикади.

Але серце краялось від того, що я не лікар і не можу дати більшого. Як музикант я можу лікувати душу, але тоді потрібно було лікувати людські тіла... Ми з сестрою і Наталією Лебедєвою ходили на Майдан як на роботу.

Пізніше я прийшла до тями і зайнялась своєю улюбленою справою життя. Їздила містами України з концертами, підіймала дух народу, зігрівала серця музикою – це те що я вмію найкраще.

Мелодія моєї "Пташиної молитви" була створена ще у 2013. Але слова я написала разом з Наталею Лебедєвою відразу після подій на Майдані.

У 2018 році ми виконали цю пісню в дуеті з Катею Чілі.

Пам'ятаю, як я поверталася з Майдану вже під ранок, дивилася новини, а потім лягала спати, але замість сну судомно молилася, молилася, молилася – Господи, нехай перестануть гинути люди! Так народилася "Пташина молитва". Адже я була вдома, а птахи продовжували літати над Майданом і бачили все, що там відбувається.  

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Світлини з профілю героїні публікації у Instagram

Кампанія СВОЯ #SVOYA реалізується спільно з громадською організацією "Центр спільних дій", виданням "Українська правда" за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту (НДІ) та Міжнародного фонду "Відродження".

Вас також може зацікавити:

#SVOYA: історії про різних на вигляд та різних за походженням українок

Українка грузинського походження Алевтина Кахідзе: Чому я повинна соромитися і ховатися за прізвищем чоловіка?

Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"

Українка корейського походження Юлія Цой: "Інакшість" іноді спрацьовує і як перевага

Українська фотографиня Марина Карпій: Наші діти – грузаїнці

Азербайджанка, яка оселилася у Києві, Зара Гусейнова: У мене не було жодних стереотипів щодо українців

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Також ми ведемо корисний телеграм-канал "Мамо, я у шапці!".



powered by lun.ua