Автори "Даогопака": Слід відрізняти націоналізм від здорового глузду

"Даогопак" - графічний роман, написаний Максимом Прасоловим, Олегом Коловими і нарисований Олексієм Чебикіним.

В cюжеті міксовані локальне та глобальне. Серед героїв – запорізькі козаки, ассасини, ніндзя, турецький султан. При цьому, деякі риси вигаданного світу добре знайомі: шахраюваті митники, гарні жінки-утриманки.

Що стосується смислів, то автори відсилають до дао, Григорія Сковороди, і навіть фемінізму, бо ніндзя – cимпатична дівчина, здатна самостійно перемогти сотні озброєних бійців.

Загалом враження від книжки таке, ніби дивишся сторіборд фільму Люка Бессона. Автори поки думають не про фільм, а про анімаційний проект, та в найближчих їхніх планах - завершення трилогії "Даогопак", її видання в інших країнах, а також активне створення книжок з новими історіями і героями, які поступово будуть заповнювати всесвіт Даогопака.

Проект, наскільки амбітний, наскільки і ризикований, тому що звертатися так чи інакше до теми етнографії сьогодні - значить автоматично зустріти опір публіки, яка себе усвідомлює як прогресивну. Втім, автори готові прийняти виклик і доводити скептикам, що козаки і гопак можуть бути цікавими й сучасними. На карті – модернізація національного міфу.

Інтенція спірна, особливо для тих, хто виступає за деміфологізацію в принципі. Хоча очевидно, що якщо в країни відсутня своя мова сучасної поп-культури, це має малоприємні економічні наслідки – ми приречені платити за чужу.

"Українська правда. Життя" дізналася про подробиці створення роману і навіть встигла трохи посперечатися з авторами.

Максим Прасолов: "Даогопак" був придуманий сім років тому. Сценарій було написано досить швидко. Остаточно останні елементи склалися в 2007 році.

Назва "Даогопак" народилася зразу. Я не хотів би вдаватися в деталі, в етимологію цього слова. Мені здається, воно пояснює саме себе. У головного антигероя, є фраза, яка, як мені здається, є ключовою для нашого роману: "Добро і зло непереможні".

Олексій Чебикін: Макс сказав, що ідеї сім років, але він не згадав такий момент, що паралельно з написанням історії, з її розробкою він шукав художника, який би це міг зробити. Починали з ним працювати дуже багато серйозних хлопців і з Росії, і з України. Але певні обставини: одні зайняті, інші не розуміли Макса.

В той час я був зайнятий театральною постановкою. Коли Макс мені подзвонив, я вже був у курсі, прочитав статтю в московському "Огоньке" про те, що він розробляє "Даогопак". Але ніколи не думав, що він якось дійде до мене, був таким собі спостерігачем, як це у Макса відбувається.

І тут він телефонує мені і каже: "Мені порадили, що ти за це візьмешся". Відповідаю: "Роблю театральний проект, тому зателефонуй мені через рік". Проходить рік, день у день, дзвонить мені Макс і питає: "Ти закінчив свій спектакль?". Відповідаю: "Закінчив". А сам думаю: якщо людина чекала рік, щоб я звільнився, значить, йому дійсно потрібно. Ми зустрілися. Можу сказати, що з першого дня я вже був повністю в цьому проекті, в мене вже не було думок, братися чи не братися.

Максим Прасолов

- Максиме, чому ти як автор обрав минуле? Тобто є постмодерністська гра, але саме з минулим. Чому не майбутнє або не паралельна реальність?

Максим Прасолов: В наступному проекті "Чуб", де невизначений час, там є козаки і коcмічні кораблі.

Щоб створити ядро світу, потрібно на чомусь базуватися. Ми пішли шляхом модернізації міфу того, що реально існувало у нас і що девальвовано на даний момент величезною, багатосотрічною роботою різноманітних колонізаторів. Тому що необхідно говорити, що Україна перебуває в процесі деколонізації і тому зараз, точно так само як у всіх інших державах в певний час, піднімається щось своє, щось автентичне і унікальне.

Історія про козацьке лицарство, яке не просто існувало, а впродовж 170 років тримало гігантську територію, мало свою систему освіти, військової підготовки, свої закони, – це чогось варте, і неможливо від цього відмахуватися. Перше, що не потрібно робити, - не потрібно робити з цього таку собі сльозливу шароварну реальність у жанрі того, як люди у нас люблять співати пісні, ходити у вишиванках, тобто всього того, що називається українським колоритом.

Ми сучасні люди, тому ми робимо сучасну історію, ми переосмислюємо ту спадщину, яку маємо. І ми дуже хочемо донести до свідомості і українця, і світу дуже просту ідею: наші козаки-характерники – це точно такі самі самураї, які існували приблизно в той же час, це точно такі самі майстри кунг-фу, це такі ж лицарі, як шотландські у "Хороброму серці".

На жаль, для цього нічого робилося або створювали якісь пропагандистські агітки, які дивитися неможливо, або черговий опус на історичну тему, який девальвує саму ідею. От чого ми точно не хочемо – цього.

Тому ми робимо альтернативну історію. Так, вона постмодерністська, але вона базується на реальних історичних персонажах і подіях. Не можна сказати, що оцей наш персонаж точно відповідає оцій історичній особі, але кожен з них має певні риси і характерні особливості історичного персонажу.

Олексій Чебикін

Олексій Чебикін: Ми створюємо світ "Даогопака", з якого потім можуть вийти якісь паралельні історії, нові герої, які зараз у нас другорядні, а потім стануть головними в своєму окремому оповіданні. Можливо, будуть над цим світом працювати й інші автори, й інші художники. Ми хочемо, щоб це не були початок і кінець, а щоб це було як галактика, яка весь час розширюється.

Максим Прасолов: На цей момент ми окрім "Даогопак", маємо ще три проекти. В кожній історії, в якій ми модернізуємо певний міф, ми прокладаємо місток. Ці світи поєднуються, ми взаємно цитуємо героїв у наших історіях. Ядро цього світу – "Даогопак", який збудований за філософською моделлю трьох світів Григорія Сковороди.

- Олексію, коли ти малював, що саме тебе провокувало, надихало?

Олексій Чебикін: Взагалі не вірю і не знаю, що таке натхнення. Є робота, і я її дуже люблю. Все своє життя займався тільки тим, що малював. Це певна залежність, певна необхідність щось робити кожен день, і робити щось нове, не повторюватися.

Тому, можливо, найбільшим рушієм цієї роботи було те, що це був новий для мене експеримент. І це можна вважати моїм натхненням.

В рисованні я дотримуюсь традицій українського бароко. Вчився на українських графіках, і своїм рисованням просуваю ідею української прикладної графіки, використання її надбань, вона досить сильно відрізняється не тільки від французької, американської, англійської, а навіть від російської, хоча школи дуже споріднені. Якщо порівнювати, то найбільш подібна до нашої латиноамериканська графіка. Це стосовно рисовання.

Драйв був від того, що ми рисуємо історію українську і про українців. Раніше мені більше доводилося робити історичні твори глобалістичні. Для французів я рисовав фентезі, яке було більш подібне на французьке. Для поляків я рисовав певні сторінки з історії Польщі.

- Тобто у вас "націоналістичний" проект?

Олексій Чебикін: З цього приводу маленька історія. Українці завжди співають журливі пісні. Чому? Невже у нас така доля, що весь час козаки порубані, побиті? Відповідь: брате, справа в тому, що тільки ми починаємо співати, як самі славно порубали, то негайно же ляхи-покидьки здіймають гвалт, буцімто ми націоналісти.

Максим Прасолов: Слід розрізняти те, що називається націоналізмом, від того, що називається здоровим глуздом. Як на мене, досвід усіх розвинутих країн доводить, що без хорошого, міцного національного контексту, покладеного в основу великої креативної індустрії, неможливо здійснювати правильну гуманітарну політику держави. Візьміть Францію. Для чого, питається, Франція героїзувала галлів Астерікса і Обелікса, чому це набуло такої популярності у Франції? Навіщо французам доводити, що галли, їхні предки, - герої, які протистояли римлянам?

- Вони не доводять. Людям потрібна казка.

Олексій Чебикін: Вони могли вигадати якесь Середзем'я з драконами. Замість цього вони беруть історичних персонажів, час, коли галльські племена воювали з Римом, і героїзують сам момент, що ось всі навколо вже завойовані, і тільки ми, галли, тримаємося, ніхто нас не сковирне. Ось що ми маємо на увазі під героїзацією.

Максим Прасолов: Так само, як японцям перед Першою світовою війною було потрібно мобілізувати національний дух. Вони витрусили пил з самурая і зробили з нього героя. А потім у 1950-ті кінематограф зробив героя з ніндзя. Добре відомому нам образові ніндзя взагалі тільки півстоліття.

Те саме Теодор Рузвельт зробив свого часу з ковбоями. Він сам був ковбоєм. Відомо, що ніколи ковбої в індіанців не стріляли. Останніх індіанців 1830 року загнали в резервацію, а ковбої з'явилися на 50-60 років пізніше, через два покоління. Але Буффало Білл Коді зробив шоу, яке возив по всіх Сполучених Штатах, "Шоу дикого Заходу". Там у нього чудові умільці з ласо і кольтами стріляли в якихось перевдягнених індіанців. Насправді цих подій в історії не було. Це все – фантазія шоуменів, згодом письменників, а згодом і кінематографістів.

- Яка ваша мета?

Максим Прасолов: Ми вважаємо, що через одну генерацію структура глобального контенту складеться. Він цементується. У свідомості людини залишиться, хто звідки є.

Олексій Чебикін: Самурай з Японії. Чувак у стеттонівському капелюсі з двома кольтами – це ковбой. Черевань з косичками у полосатій майці – це точно галл французький. Рицар у шоломі – король Артур. Чувак з косою, який вміє стрибати і літати, - це точно китаєць, майстер кунг-фу. А мужик з сокирою – це не лісник, це вікінг.

Максим Прасолов: І ця свідомість складатиметься саме з тих міфів, які в ній залишаться. До цього лишилося лише покоління. Чому? Тому що зараз через глобальні мережі все відбувається надзвичайно швидко. Контент виробляється всіма. І він виробляється не з порожнього місця, а на основі тієї міфології, яку людина точно так само отримує. Це, звісно, симулякр другого порядку, продукт вторинної переробки. Але по-іншому бути не може.

Ми маємо дістати те, що є. Українська міфологія, повірте, нічим не гірша, ніж запаси залізної руди. Копати український міф може бути вигідніше, аніж добувати залізну руду.

Якщо брати досвід Японії, 2009 року японський прем'єр-міністр Таро Асо заявив, що він збирається створити величезну індустрію манги місткістю 200 мільярдів доларів, в якій буде зайнято півмільйона осіб. Тобто він збирається збільшити її як мінімум у вісім разів.

А тепер уявіть собі, що таке 35-40 мільярдів доларів, які крутяться в індустрії манги, аніме, виробництві іграшок на основі цього. Це створює сотні тисяч робочих місць, це створює додану вартість країні і це позиціонує країну в світі дуже правильно. Тому що манга і аніме точно так само просувають японський міф, як ми зараз за допомогою нашого графічного роману просуваємо український міф.

Ілюстрація з "Даогопака". Тут і далі всі ілюстрації надані авторами книжки

- Японська молодіжна поп-культура – друга після американської за популярністю. Окрім американців і японців, ні в кого не вийшло...

Максим Прасолов: Дивлячись що, вважати під "вийшло". У порівнянні з масштабами популярності тих же французів - найбільшого ринку мальованих історій в Європі - навіть дуже вийшло.

- Якщо ми говоримо про конкуренцію за увагу глобального споживача, то для тінейджерів існує американське кіно і японське аніме.

Максим Прасолов: Для тінейджерів якої країни? 2 мільярди євро індустрія "Астерікса і Обелікса" приносить щороку французькій економіці.

- Але це не настільки впізнаване.

Олексій Чебикін: Я не згоден. Тому що це – принижувати одне і вип'ячувати інше. Вкладання грошей у розкрутку – це зовсім інша річ. Якщо брати за обсягом продукції, що випускається, то, до речі, французи зараз дуже успішно завойовують Америку. Зараз французькі видання, які були незрозумілі американцям, дедалі більше перекладаються на англійську і продаються в Америці.

- Та можна загуглити і подивитися.

Максим Прасолов: Якою мовою загуглити? В якому сегменті інтернету ти шукаєш?

- А давайте вийдемо на вулицю і запитаємо? В Києві, Москві, Берліні. Аніме і мангу знатиме набагато більша кількість людей, ніж французьке кіно. Я зараз говорю про популярну культуру загалом.

Максим Прасолов: Наше переконання полягає в тому, що поп-культура загалом ще не склалася. І власне з цього пазла вона складеться. Вона складеться через покоління, от тоді буде поп-культура загалом.

Ми сіємо ідею-вірус, який, сподіваємось, побудить творчі, інтелектуальні кадри зайнятися своєю культурною, міфологічною спадщиною, виводити її в сучасному форматі, цікавому глобальному глядачеві, читачеві і слухачеві. Це набагато краще, ніж сумне копіювання або міксування давним-давно протухлих на глобальній платформі тем.

Я вважаю, що тема, якою ми займаємося, недооцінена або неправильно подана. Вона неправильно зрослася у свідомості дуже багатьох людей. Її можна і треба подавати по-іншому, чим ми й займаємося.

Усі фото Дмитра Ларіна, ілюстрації надані авторами "Даогопака"