Художній керівник британського "Глобусу" Домінік Дромгул: Театр — це розмова про те, як існувати разом

"Шекспірівський театр "Глобус" є, певно, найвідомішим театром у світі, бо завдячує своєю появою самому Вільяму Шекспіру.

Акторська трупа "Слуги лорда-камергера", до якої належав Шекспір, побудувала театр власним коштом в 1599 році. Проіснував давній "Глобус", де вперше зіграли славетні шекспірівські твори "Багато галасу з нічого", "Генріх XV" і "Генріх XVIII", відносно недовго.

Через сорок років його, як і інші лондонські театри, закрили під тиском пуританського релігійного руху, а будівлю знесли, щоб звільнити землю для прибуткових будинків. В кінці 1990-х стараннями американського ентузіаста, актора та режисера Сема Уенамейкера "Глобус" було відбудовано за оригінальними кресленнями неподалік від того місця, де театр стояв за шекспірівських часів.

Сьогодні там все виглядає як в XVII сторіччі: сцена посеред округлої зали з триярусними галереями, стоячі місця в партері, і небо замість даху. Але в архаїчній будівлі розмістилася сучасна міжнародна інституція, де працюють найкращі актори з усього світу.

Крім Шекспіра сьогодні в "Глобусі" ставлять твори інших авторів XVII сторіччя, таких як Джон Уебстер та Френсіс Бомонт, а також сучасні п’єси.

До 450-річчя з дня народження свого засновника театр вирушив у світове турне безпрецедентного маcштабу, протягом якого збирається показати нову версію "Гамлета" в усіх 205 країнах світу.

Днями театр завітав і до України, де зіграв в стінах Мистецького Арсеналу (Організатором приїзду стала Британська Рада). Художній керівник "Глобусу" Домінік Дромгул та продюсер Том Бьорд розповіли "Українській правді. Життя" про свій підхід до класики та прагнення змінювати суспільство за допомогою театру.

— Почнемо одразу з найголовнішого. Чому для світового турне "Глобусу" було обрано саме "Гамлета"?

Домінік Дромгул: Перш за все тому, що це всесвітньо відомий образ. Всі знають монолог "Бути чи не бути", всі знайомі з пластичною мовою вистави. Молодий принц з черепом, молодий принц заносить меча над своїм дядьком, — ці символи зрозумілі будь-якій аудиторії.

Друга причина — в нескінченній багатогранності, мінливості цієї п'єси. Вона може надихати людей, провокувати, спантеличувати, заспокоювати та приносити втіху. Зачіпати патетично, естетично, морально чи світоглядно. Різні люди можуть пережити тисячі різних досвідів під час цієї вистави.

І, нарешті, вона прекрасна. Якщо ви робите щось разом з іншими людьми впродовж двох років, це має бути щось красиве.

— До приїзду в Київ ви грали "Гамлета" в багатьох країнах. Чи були якісь відмінності у сприйнятті цієї постановки в різних суспільствах?

Домінік Дромгул: Немає жодних відмінностей. В кінці всі встають і кажуть, що це неймовірно (загальний сміх). Звичайно, глядачі з різним характером відчувають виставу по-різному. Аудиторія адвокатів в Лондонському "Мідл Темплі" різниться за темпераментом від європейських інтелектуалів в Амстердамі чи людей з Тромсо в Норвегії, які живуть на вершині світу. Але у всіх ця постановка викликає захват.

Я думаю, справа в тому, що глядачів дуже дивує її простота. В тих країнах, де ми були, Шекспір під впливом численних театральних інтерпретацій став дуже викривленим, спотвореним. А ми дуже прості. Ми приходимо і розказуємо глядачу історію зрозумілою мовою.

— В такий спосіб ви хотіли повернути цю виставу назад до першоджерела?

Домінік Дромгул: З цією метою взагалі було відбудовано "Глобус". Його відновили, щоб відродити Ренесанс.

Ренесанс був добою, яка поверталася в минуле, до класичного греко-римського світу, щоб відкинути теперішнє і рухатися в майбутнє. Ми хотіли повернутися до оригінального способу представляти на сцені ренесансні тексти, щоб здивувати аудиторію їх внутрішньою силою.

Подив виникає тому, що від нас очікують інтерпретацію. Це не те, що ми робимо. Ми не висловлюємо "значення" у виставі чи "значення" про виставу. "Значення" — це щось дуже мізерне та обмежене.

Уявлення, що вистава має бути "про текст", домінує в європейському театрі останні 150 років. Але в часи Шекспіра виставу грали для того, щоб всебічно розкрити текст, а не сказати щось про нього з певної перспективи. Тоді просто та дотепно розказували історію розкішною мовою, використовуючи фантазію.

Над вільним спілкуванням між акторами та аудиторією, яке ми намагаємося повернути в театр, знущалися режисери, її душило світло рампи та нищили комп’ютерні ефекти.

А ми говоримо, — ні, головне в театрі — це історія, яку одні люди розповідають іншим. Ми лишаємо залу освітленою, щоб актори бачили публіку, а публіка бачила акторів. Всі наче зібрані разом в одній кімнаті.

Для багатьох глядачів, такий спосіб залучення у виставу цілком новий, і вони його обожнюють. До них більше не ставляться як до дітей, які мають сидіти в темряві і слухати, ми звертаємося до них, як до дорослих, що беруть участь в акті творення. Це вивільнює театр з-під обмежень, робить його дуже людяним.

Ми повертаємо театр до того, чим він був не тільки чотириста років тому в Лондоні, а й дві тисячі років тому в античному світі, — живою формою комунікації. Не часто вдається досягти цього повністю, але ми намагаємося, в тому числі і в "Гамлеті".

— Чи такий підхід до класики якось пов’язаний з вашим попереднім досвідом роботи в театрі "Буш", який спеціалізується на сучасній драмі?

Домінік Дромгул: Без сумнівів. Як і в роботі з Шекспіром, в роботі з новою драмою головне завдання — це зіграти п’єсу так, як задумав автор, а не режисер, чи дизайнер, чи актор, який хоче якнайкраще себе в ній показати.

Цю настанову розігрувати п’єсу не стаючи поперед тексту я засвоїв в світі лондонської нової драми, яка є кращою частиною нашої театральної традиції. Ми й в "Глобусі" щороку робимо три-чотири сучасних постановки.

— Отже в "Гамлеті" ви текст не змінювали?

Домінік Дромгул: Існує три основні версії тексту п’єси, які відрізняються за обсягом. Дві з них були надруковані за життя Шекспіра, третя — через сім років після його смерті. Тож в нас немає якогось одного авторитарного тексту. Ми переглянули всі доступні версії і скомпонували з них власну.

— Ви використовуєте оригінальні костюми?

Домінік Дромгул: Ні, ми воліємо думати про форми, силуети, про те як виглядали ці костюми в русі.

Деякі люди хочуть розкопати могилу, відчинити труну і побачити чи дійсно Річард Бербідж, актор Шекспірівських часів, лежить там у своєму костюмі Гамлета. Направду, є такі. Але це не про нас.

— Чи могли б ви, підсумувавши досвід "Глобусу", сказати як краще ставити класику сьогодні?

Том Бьорд: Коли щось починає вважатися найкращим способом, воно одразу стає нудним. Ми грали Шекспіра в сотнях місць, 45 мовами. Навіть люди з Бродвею приїжджали в "Глобус" ставити "Двох джентльменів з Верони".

Немає якогось одного найкращого способу, ми раді різноманіттю і отримуємо від нього задоволення.

Домінік Дромгул: В нас немає улюблених способів, так само як їх немає в аудиторії. Немає ієрархії, немає кращого варіанту, все по-своєму добре. Кожна вистава — це вже окрема пригода. Кожен проект, над яким ми працюємо в даний момент — найзахопливіша річ, яку ми збираємося зробити.

Якщо постійно зіставляти один метод з іншими, щоб знайти найкращий, — неможливо прожити дійсно плідне життя. Дехто запитує: хіба це не жахливо — грати Шекспіра у сучасному одязі? Ні, це чудово.

Чи це не жахливо різати шекспірівський текст? Ні, це може бути прекрасно. Ми все це робимо, і всі можуть робити, в такий спосіб, як їм подобається. Немає жодних жорстких правил. Найважливіше те, що Шекспір залишається присутнім в світі.

— Але ж є у вас якийсь власний стиль?

Домінік Дромгул: Ні, це безлад (сміх). Ми намагаємося не мати якогось домінантного стилю. Наш стиль — це дивитися в очі аудиторії і створювати історію разом.

Актори, які приходять до нас з інших театральних традицій, приносять певну енергію. І ми просто дозволяємо цій енергії вилитися на сцену. Ми не кажемо їм: робіть так, говоріть так, тому що тепер ви в "Глобусі". Актор може виявити на що він здатен тільки в спілкуванні з аудиторією.

Художній керівник "Глобусу" Домінік Дромгул та продюсер Том Бьорд

В НАС НЕМАЄ ПОСТІЙНОГО КОЛЕКТИВУ НА ЗАРПЛАТІ

— Чи складно працювати з акторами з різних куточків світу?

Том Бьорд: Трупа що грає "Гамлета" — хороший приклад, щоб зрозуміти, чим є "Глобус". Це дуже експресивний, відкритий, комунікабельний театр.

На відміну від східноєвропейської системи театрального виробництва, в нас немає постійного колективу на зарплаті. На кожну виставу набирають нову трупу акторів, як на окремий проект.

Ми ніколи не добираємо тільки британських акторів, завжди оголошуємо відкритий конкурс для бажаючих з усього світу. Тому, як і чимало британців, наші актори мають найрізноманітніше походження.

В "Гамлеті" головну роль виконують Ладі Емерува, який народився в Нігерії, та Наїм Хайят, в якого пакистанське коріння. Там грають Равірі Паратен з театру маорі в Новій Зеландії та Дженніфер Леонг з гонконзького театру. Оскільки немає постійної трупи — всі постановки різні. Кожну ми починаємо з чистої сторінки.

Домінік Дромгул: Хоча "Глобус" — дуже давня інституція, що зберігає автентичність в костюмах та архітектурі, вона водночас дуже сучасна в сенсі інтернаціональності. Це жива спільнота людей з усього світу, об’єднаних цікавістю до Шекспіра. Тому нам просто говорити один з одним.

— А яку фінансову модель використовує "Глобус"? Українські театри часто скаржаться на відсутність підтримки з боку держави. Як зробити театр економічно успішним?

Том Бьорд: В Англії театрам також доводиться нелегко. Наш спосіб виходити з ситуації — постійно робити нові постановки. Ми фантастично завантажені. Ми — дуже маленький театр, але робимо більше постановок, ніж будь хто в світі.

Домінік Дромгул: Багато лондонських театрів отримують допомогу від держави чи спонсорів. На відміну від них, "Глобус" повністю живе з продажу квитків на вистави. При тому, що наші квитки досить дешеві.

Як сказав Том, ми робимо величезний обсяг роботи. "Глобус" показує 13 вистав на тиждень — сім вечірніх та шість денних. І майже завжди — повна зала.

Наша постійна аудиторія часто ходить в театр, і повертається до нас знову і знову. Бо ми її поважаємо, особисто звертаємося до кожного і залучаємо до дії. Наша аудиторія має для нас величезне значення. І навзаєм ми отримуємо від глядачів величезний потік ентузіазму.

— Чи в інших британських театрів так само висока відвідуваність?

Том Бьорд: Так. Вся британська театральна індустрія добре заробляє на відвідуванні.

— Чим ви приваблюєте публіку?

Том Бьорд: Загалом це просто має бути хороша історія з цікавими персонажами. Класичні історії наснажують людей енергією, змушують ширше дивитися на світ, сміятися, плакати, навіть зомлівати. Наприклад, ми ставили "Тіта Андроніка", — дуже криваве дійство. Потім прочитали в новинах, що люди падали на підлогу, настільки їх шокувало те, що вони побачили на сцені.

Молодь приваблює те, що стоячі місця перед сценою в нашому театрі дуже дешеві, вони коштують лише п’ять футів.

Для нас дуже важливо, що в "Глобус" постійно ходять молоді люди, не про всі театри Лондона можна так сказати. І якщо сьогодні студенти купують найдешевший квиток, то потім хочуть повернутися ще раз, і купити квиток вже за 25 фунтів, коли матимуть таку можливість.

ПЕРША ОПУБЛІКОВАНА РЕАКЦІЯ ТЕПЕР УЖЕ НЕ РЕАКЦІЯ КРИТИКІВ, А КОМЕНТАРІ В ТВІТТЕРІ ТА ФЕЙСБУЦІ

— А що мають робити критики, щоб повернути публіку до театру та підвищити його суспільне значення? Я знаю, що у вас бували конфлікти з критиками.

Домінік Дромгул: Найкраще, що може зробити критик — підійти до краю даху і стрибнути (сміх). Ще одна проблема європейського театрального процесу останніх 150 років в тому, що він звівся до діалогу між режисерами та критиками. Режисери роблять якісь вистави для критиків, критики коментують їх, потім режисери роблять інші речі з огляду на отримані зауваження, і так ця розмова триває. Публіка з неї випадає, часто разом з драматургами та акторами. Щоб повернути театр до життя, треба повернути на чільне місце спілкування між акторами та публікою.

Зараз "Глобус" має дуже хороші стосунки з англійськими критиками. Але знадобилося 17 років, щоб вони зрозуміли, що наш театр — це не про них, а про п’єси, публіку та акторів. Бо критики звикли ходити туди, де вся подія створена спеціально, аби заробити їхнє схвалення чи несхвалення. Для нас же основними залишаються стосунки з аудиторією.

Тепер критики набагато адекватніше реагують на те, що ми робимо. Вони цікаво та захоплююче пишуть про природу наших обмінів з аудиторією. Але взагалі-то, театр міг би обійтися і без них.

В періоди найбільшого театрального розквіту — в шекспірівські часи, в давній Греції, — театр не мав критиків, вони йому були непотрібні.

Том Бьорд: Соціальні медіа сильно впливають на цю ситуацію. Перша опублікована реакція тепер уже не реакція критиків, а коментарі в твіттері та фейсбуці.

— За яким принципом ви обирали локації в різних країнах, які смислові відтінки вони додавали до вистави? Чому в Україні для постановки "Гамлета" було обрано саме "Мистецький Арсенал"?

Том Бьорд: Місце, в якому робиться вистава, викликає в аудиторії певні очікування, відповідно до того, що вона звикли там бачити. Ми побували вже в 11 країнах, виступали в дуже відмінних локаціях. Найпростіше було б грати у великих театрах, не менше як на 600 глядачів, але це не надто цікавий варіант для гастролей. Ми шукали якісь нові простори.

Оскільки "Глобус" не потребує спеціального освітлення, ми можемо влаштовувати вистави практично будь-де. Чудово було ставити "Гамлета" під відкритим небом: на ринковій площі, в парку. Цікаво грати в незвичних спорудах.

В Україні ми спочатку збиралися робити постановку в Жовтневому палаці. Потім я подумав, що він може бути зайнятий протестувальниками. Тож за порадою голови Британської ради в Україні Мартіна Доула ми переміститися в простір "Мистецького Арсеналу". Нам здається, що це дуже атмосферна локація, і прямо в центрі міста.

— А вам відомо про бойкот цієї інституції деякими українськими художниками, після того, як її керівниця, Наталія Заболотна, наказала замалювати критичну картину Володимира Кузнєцова під час виставки "Велике та величне", щоб не засмутити представників політичного та релігійного істеблішменту, яких було запрошено на відкриття? Що ви про це думаєте?

Домінік Дромгул: Нічого собі. Шкода, але ми про це не чули. Ми свідомі того, що куди б ми не приїхали, ми повинні виявляти чутливість до місцевих проблем, що мають довгу історію.

Ми потрапили в складну етичну ситуацію в Білорусі. Акторам "Білоруського вільного театру", який колись виступав у "Глобусі", заборонено грати на батьківщині. А ми мали представити "Гамлета" в білоруському Національному театрі імені Янки Купали, бо концепція нашого туру передбачає виступ в усіх без винятку країнах світу. Іноді важко врахувати всі делікатні моменти. Тож вибачте, що ми недостатньо обізнані в ситуації з Арсеналом.

Якщо є люди, які розчаровані, що ми граємо саме в цьому місці, — це нам не байдуже, і ми щиро перепрошуємо. Але все ж так вийшло, що ми тут, щоб поставити "Гамлета" з усією нашою пристрастю, щоб показати, яка це чудова річ.

Попри необхідність враховувати всі політично та естетично дражливі ситуації, для нас найважливішим є те, що ми граємо Шекспіра, і ми віримо, що Шекспір — це сила, яка змінює світ на краще.

— Які взагалі стосунки між мистецтвом та політикою? Чи може мистецтво дозволити собі бути аполітичним?

Домінік Дромгул: Ні, в мистецтві завжди є політичний елемент. Мистецькі твори ставлять перед глядачем відкриті запитання про те, як чинити окремим людським істотам та групам людей, щоб створити світ, придатний для спільного існування.

Театр завжди має політичний вплив, оскільки це колаборативний медіум, який забезпечує одночасне спілкування між великою кількістю людей. Ті, хто займається театром, завжди хочуть підважувати статус кво, рухати світ, змінювати його, викликати інсайти в глядачів.

— В який спосіб "Гамлет" може зрезонувати з українською аудиторією в нашій постреволюційній політичній ситуації?

Домінік Дромгул: Це вистава про неспокійного юнака, якого ніхто не розуміє навіть серед його однолітків. Він має власне бачення майбутнього, яке хоче реалізувати в світі, що застряг в старому способі мислення. І мені здається саме завдяки цій темі, що промовляє до глядачів з усіх куточків світу, ця п’єса така популярна.

"Гамлет" буде близький всім, хто незадоволений політично, морально, поколіннєво своїм оточенням, незалежно від того, мешкають вони в Англії чи в Україні.

— Чи здатний театр змінити суспільство?

Домінік Дромгул: Інакше не було б сенсу ним займатися. Чудово, коли театр розважає, але він цим не вичерпується.

Навіть маленька аматорська трупа в маленькому приміщенні збирає громаду разом, створює зв’язки між людьми, допомагає їм налагодити взаємодію, співпрацювати та жити разом. Тому театр — необхідна складова зрілого суспільства.