Традиція без запаху нафталіну. Марина Сенчило про важливість досліджувати і знати своє минуле

Коли країна перебуває під пресом зовнішнього та внутрішнього конфліктів – поняття "національної пам'яті", самоідентифікації абощо в певний момент неминуче стають важелями для впливу на масову свідомість.

Патріотом бути модно, і певно, це позитивна тенденція.

Шкода, що досі не в тренді – глибоко копати, досліджувати і аналізувати минуле як фундамент теперішнього й майбутнього.

Адже уявлення більшості українців про традиційне сьогодні й досі лишається досить далеким від реальності.

Етноконсультант-адаптер та засновниця етноконсалтингової компанії "Мрії Марії" Марина Сенчило розповідає про роль та розуміння національної пам'яті на тлі актуальних подій.

ІСНУЄ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ СТЕРЕОТИПІВ, ЯКІ ВИГІДНІ ВСІМ

– Чого у сучасній культурі найбільше бракує?

– Люди не займаються відродженням. Я не бачу прикладів, аби відроджували середньовічний палац, чи, приміром, будинок Мурашка. Не видно проекту, який був би знаковим, який можна було би помацати руками.

А "інформаційна політика" і "інформаційний продукт" – це досить ефемерне словосполучення для споживача. Ідеться про культуру споживання, якої зараз, на жаль, не існує. Є вузький прошарок людей, які крутяться в одному інформаційному полі, намагаються споживати якісний продукт, в тому числі, інформаційний. Але пропаганда впливає на більшу частину населення.

Ми мислимо "категоріями шкільної дошки" – того, що написано. Діти мислять категоріями гаджетів, інформацію беруть із комп'ютера – у них вже інша структура думки, дані подаються і сприймаються по-різному.

Телевізор – універсальний "зомбоящик", який урівнює різні аспекти сприйняття.

– Cучасний національний інформаційний продукт – який він?

– Я спостерігаю крайнощі: з одного боку, якщо взяти теле- або кіноіндустрію, то "калинова-солов'їна" – з іншого боку, якийсь треш типу "Сватів". Немає доброго "середнячка" на історичну тему. Можна через історичні чи етнографічні серіали розкривати національну пам'ять, показувати, що відбувалося на цих територіях.

Розкривати саме історичні моменти – саме так, до речі, діяла радянська пропаганда на тему війни. З одного боку, були радянські фільми про війну, з іншого – розповіді бабусь, як це було насправді. І ці дві картинки ніколи не сходилися.

Те саме стосується історичних подій. Є абсолютно розкішні матеріали, написані сценарії, але за них ніхто не береться. Скажімо, екранізація роману Підмогильного "Місто" – це розкішний зріз і міської культури, і взагалі того, що відбувалося.

Немає дитячих казок – а саме вони формують архетипічні уявлення, що мають вплив на подальшу долю. Мультиків немає. Наші кращі фахівці працюють здебільшого за кордоном.

– Яким би мав бути в ідеалі масовий інформаційний продукт?

– Потрібно його створення! Ми класні, коли йдеться про "контемпорарі", авангардні твори.

Давайте зробимо продукт для 30-тимільйонного населення, який адекватно буде сприйматися і інтелігенцією, і робітниками й селянами! Що заважає створити свою "Гру престолів", свою "Санта Барбару"?

– "Гра престолів" – це насамперед колосальний бюджет!..

– Погоджуюся. Але на патріотичному підйомі, який був, можна знімати якийсь сіквел, який не є дуже бюджетним, не потребує багатьох павільйонів. Немає навіть чіткої стратегії!

Я бачу це так: якби ми зробили просту концепцію – "хліба і видовищ". "Україна аграрна" – країна, яка може нагодувати весь світ. І "видовища" – "Україна туристична". Потенціал туризму у нас не розкритий! Якби над цим гаслом попрацювати років п'ять-десять, потім би побачили результат. Така загальнонаціональна об'єднавча ідея.

Я не бачу якоїсь абсолютної заточеності на результат. Результату нема.

– Як подати національну ідею в масовій культурі без "скиглити" і "пишатися"?

– Попрацювати з архівістами – одне задоволення!

Наприклад, у родині один дідо забирав хліб, коли була колективізація – адже ми починаємо вирощувати ще одне коло міфів, мовляв, "приїхали москалі, все позабирали". А хто допомагав москалям? Хто розказував, де і що в кого заховано? А інший дідо рятував людей від голодної смерті.

Або приходить молоде подружжя, замовляє своє генеалогічне древо. Архівіст дізнається, що дідо чоловіка здав діда дружини, написав на нього донос, і його розстріляли. Це життя без міфів.

Чому у нас вся національна пам'ять знову романтизується? Існує велика кількість стереотипів, які вигідні всім. Сприйняття України з різних боків.

Скажімо, є стереотип, який створили для Західної України. У діаспорян своє сприйняття. У "вати", у Кремля – своє.

Ми бачимо світоглядну боротьбу, тому що кожен бореться за свою Україну, за своє уявлення. Немає основного усвідомлення – "хто ми" і "куди ідемо".

Люди, які не знають свого коріння, приречені. Наскільки вони хочуть чи не хочуть сприймати цю інформацію?

– Як вплинула Революція на розуміння національної пам'яті?

– Спочатку після Майдану ми переживали пробудження. Зараз я бачу лише мімікрію, коли люди вдягають вишиванки і вішають прапори на балконах.

Знову ж таки, тому що у нас немає живої історії і живих переповідок того, що відбувається.

– Покоління наших батьків вивчало радянську історію, у них абсолютно викривлене сприйняття минулого. Як їм надолужити втрачене?

– Це питання розвитку самої людини. Колосальна кількість людей живе за принципом "думати не треба, партія думає за нас!"

Голод – це не тільки те, що тебе позбавили хліба і ти помираєш. Голодом вбили почуття власної гідності і, в принципі, приватну власність. Коли в тебе є за що помирати, ти чиниш опір. За своїх дітей, за свої ґрунти, за свій млинок, ставок. За свою землю. Не якусь абстрактну землю – а саме за ту, по якій ти ходиш, в якій поховані твої батьки-діди, на якій народжуються твої діти.

Але прийшли "совєти", і все навколо стало "колхозним". Покоління наших батьків відірвані від ґрунту, більшість із них.

Само тому мені завжди легше було спілкуватися зі старшим поколінням – я застала ще свою прабабу. Мені ближче були бабуся й дідусь. Звісно, вони були оброблені пропагандою, але принаймні могли говорити як є про ту саму війну або голод, і передали мені народну традицію й "фольклор", народну мудрість.

ЕСТЕТИКА РЕСТОРАНІВ ОБУХІВСЬКОЇ ТРАСИ – "ЧТО-ТО УКРАІНСКОЄ" – ЦЕ ЯКРАЗ ТОЙ КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ

– Розкажи про проект "Мрії Марії".

"Мрії Марії" були започатковані в 2009 році. Назва на честь моєї прабабусі, а окрім того ім'я Марія – архетипічне.

"Мрії Марії" – це мрії жінки. Про що може мріяти жінка? Про мир, про здоров'я дітей, про добробут. Чому прабабуся? Тому що людина народилася в 1900 році, пережила Першу світову, перевороти, голод, другу війну, і дожила до 90-та років. Мені на якусь мить здалося, що я би так не змогла б. І всі ці роки – постійна праця, праця, праця... Все життя працювала, і так і не скористалася плодами своєї праці.

"Мрії Марії" – це певна естетика того, що нам допомагає, що нас надихає, це те рукотворне, що лишається в цьому світі, коли ми йдем з нього. Це пам'ять роду у матеріальному вияві.

Це не стільки комерційний проект, скільки просвітницький. Ми провели велику кількість заходів, майстер-класів, зустрічей, на конкретних прикладах показували регіональне різноманіття етнічного вбрання. Намагалися показати, що вишита сорочка не є якоюсь універсальною одежею.

Питають, приміром, люди про шаровари – червоні, атласні, "справжні", козацькі. Я кажу: "Ви можете уявити собі козака в степу в таких шароварах?" Задумуються. Якщо козак – не свідома мішень, тоді ні.

Це поняття не тільки народної культури – а культури загальної, того, що людина взагалі знає про себе, про світ.

– Чи можна говорити про свідому примітивізацію традиції?

– В якийсь момент я зрозуміла, що відбувається підміна понять – так само, як було в радянські часи.

Люди легко розповідають про "український стиль", при тому, що те, що знаходиться в музеях – воно ж не заховане! Можна ж піти подивитися, в якій сорочці ходили в тому чи іншому регіоні, піти на лекцію з символіки вишивки, почути, що ніхто не ходив у вишитих маках. Інформація не закрита, як раніше, більшість музеїв відкриті і інтерактивні.

Але ресурсу, де ця інформація була би зібрана, я не бачила, окрім хіба "Рукотворів", але там все ж таки акцент на майстрів роблять.

У нас нема спеціалізованої літератури, спеціалізованих видань – не обов'язково науково-популярних, бодай просто популярних, які би торкалися культури, але не в академічному розумінні, розказували про те, що цікавить людей зараз, як традиція вплітається у сучасне життя.

Люди з задоволенням вивчають китайський псевдофеншуй – але ніхто не знає, чому хати й церкви у нас будувалися саме так, і не інакше. Адже архітектура церков була непохитною, не змінювалася століттями! Нахапаємося чогось іноземного, екзотичного, а потім виявляється, що це у нас все було, лише мало іншу назву.

Є певні тренди, є певні хвилі, і під них люди складають своє враження, та навіть глибоке переконання. Коли вони стикаються з чимсь справжнім, виникає конфлікт.

Естетика маскульту, естетика ресторанів обухівської траси – "что-то украінскоє" – це якраз той стереотип, той комплекс меншовартості, образ "п'яного веселого хохла" із "сісястою Солохою", з салом, з горілкою – знову ж таки, радянський кремлівський міф, який всі тиражують.

– Наскільки ти почуваєшся затребуваною як фахівець-фольклорист зараз?

– Дуже мало компаній або кінорежисерів, які хочуть працювати дійсно з професіоналами. За останній час як консультант працювала у "Поводирі", та ще у одному міжнародному кінопроекті, про який можна буде говорити після його презентації. Все решта, навіть якщо це рекламна зйомка якогось "українського продукту" – це завжди поверхневий підхід, часто недолугий, ніхто не хоче заглиблюватися.

Коли я прийшла в університет Шевченка на кафедру фольклористики, між студентами та й деякими викладачами, чого вже гріха таїти, побутувала думка, що фольклористика – це для найтупіших. У жовтому корпусі було модно вчитися на романо-германській філології, на сходознавстві, та навіть на кафедрі російської філології.

Це зараз уже фольклористика квітне, там навчають і навчаються унікальні люди.

– Чим зумовлене таке зневажливе ставлення?

Парадокс... може, саме через те, що це істинне і справжнє, не всі допускаються до фольклору у широкому значенні.

В обивательському середовищі фольклор – це "пєсні какіє-то". А фольклор – це народна мудрість, правила життя.

Й звичайно ж, має місце загальнопоширена опозиція "високої" офіційної культури й народної "низької".

КОЛИ МИ КАЖЕМО, ЩО ВЕСЬ ЦВІТ НАЦІЇ БУЛО ЗНИЩЕНО В РЕПРЕСІЯХ, ТО ЧИЇ МИ НАЩАДКИ?!

– Як твориться нова міфологія, нові традиції? Чи можемо ми говорити, що протягом останніх подій народжується новий фольклор?

– На Майдані я не зробила жодного знімку. Власне для того, щоб це було якоюсь новою історією, новою міфологією, аби це збереглося в усній традиції, не як документальна річ, а як переповідка, як легенда. Добро перемагає зло...

На Майдані дуже чітко відчувала присутність свого роду. Відчувала себе тією квіткою на рушникові – на весільному рушникові, там, де дерево роду. Але, на жаль чи на щастя, у нас ця історія лишилася незакінченою, протистояння триває. Ми тільки з часом зможемо сказати, що відбулося.

Я питала тих, хто бере участь у війні, чи є у них свій військовий фольклор і як він проявляється, чи є у них "чорний мінер" чи "чорний партизан"? У кожного по-різному. Те, що я помітила – цікавий факт для дослідження – що фольклор ЗСУшників дуже відрізняється від фольклору добровольців, це помітно!

Вражає, що більшість пісень радянських часів там перелицьовується і стають піснями сьогодення. Кажуть, що, коли іноді бувають радіоперехоплення, для кремлівських найманців це "винос мозку" – "фашисти" співають "Катюшу"!

Я прошу хлопців, хто має можливість, записувати або переповідати усе, що з ними відбувається.

– У чому полягає проблема самоідентифікації сьогодні?

– З самоідентифікацією все просто: хто ти, звідки, і де могили твоїх предків. Тому що якщо це усвідомлене рішення, ти будеш стояти і захищати свій дім, своїх дітей, своїх батьків.

Є певне несприйняття широким загалом. Тому що широкий загал вихований на телевізорі, клубах і хорі Верьовки. Думаю, що цей естрадно-цирковий образ не один рік створювався.

По візуальному ряду, те, що на поверхні, я вже казала, що було знищено почуття власної гідності і право власності. Так само була знищена й естетика.

Народна традиція померла дуже чітко. Ми на світлинах до 30-го року бачимо прекрасних дівчат і хлопців, повністю в строях, і після 33-го це страшні змарнілі жінки, в "плюшках" цих чорних, в тапках і ситцевих халатах "із лікарень" – тільки печатки не вистачає! Уніфікація, яка відбулася, як на мене, всю красу знищила.

І родова пам'ять – це те, що було знищено. Тому що це травма роду, ми не знаємо, чий дід "закладав" своїх сусідів. Ті діти, що в родині пропали без вісти, чи їх не поїли, чи їх не поприбивали на городах, за те, що вони намагалися щось стягнути.

Цю травму треба озвучувати, переживати. Але не на державному рівні, робити з цього наступний "день перемоги" – а це має відбутися в кожній родині.

Коли кожна сім'я для себе ставить це питання, його для себе переживає, кається, врешті-решт: "Я квітка на цьому рушникові, я прошу пробачення за те, що могли зробити в моєму роді!"

А у нас же ж всі пухнасті, всі дартаньяни, всі тільки змагалися за Україну, помирали, виборювали. Коли ми кажемо, що весь цвіт нації було знищено в репресіях, то чиї ми нащадки?! Давайте тоді теж скажемо, що, можливо, ми нащадки пристосуванців. Нащадки тих, хто здавав, розстрілював.

А якщо ми не озвучимо цього, то ми будемо як в Росії – вони не покаялися за своїх комуністів і матвєєвих.

І в них все прекрасно, вата-стайл, і знову "піндоси" в усьому винні.

Спілкувалася Олена Максименко, спеціально для УП.Життя