Станиця Луганська: війна з помідорами та огірками

– Мій прапрадід і прапрабабуся ще займалися городами! У мене фото є прадіда – оооот з такими вусами і відром огірків, – розповідає Маріанна.

Прадід Андрій та прабабуся Варвара. Фото 1946 року

У Маріанни Нещерет, мабуть, найбільші теплиці у Станиці Луганській. Вона не тільки місцевий еколог і лікар Айболить станичнолуганських помідорів та огірків, а й лідер тепличників.

– У нас тут кооператив, 200 сімей, – розповідає Маріанна про традиційний промисел Станиці Луганської, яким тут займаються з покоління у покоління – вирощування овочів.

За її словами, 70% Станиці – це тепличники, які раніше, до війни, продавали свої врожаї на Луганськ і далі – Краснодон, Молодогвардійськ та Ровеньки.

А 30%, як тут кажуть, "молодь", яка до війни їздила на роботу в Луганськ.

До Луганська тут було 10 хвилин. Ну 20, якщо автобусом.

– Десять хвилин доїхати, хвилин 20 здати овощА, і назад – працювати, – переповідає Маріанна характерною говіркою.

Маріанна Нещерет, яка має мабуть найбільші теплиці у Станиці Луганській

Тепер усе інакше.

Кожен кілометр до Луганська тут вимірюється не хвилинами, а гривнами. Перед блок-постом торік ціна на помідори була 15 грн за кг, одразу за блок-постом – уже 18 грн за кілограм, якщо довезеш до "Околиці" (ринок на краю Луганська – Л.Г.) – то 21 грн.

Між блокпостами десь півтора кілометри, але там розвалений міст. Дерев’яні перила вгору, дерев’яні перила вниз.

– Жінці це перенести неможливо, – переконує мене Маріанна.

Вона міцна, як і я, але говорить категорично:

– Один ящик – 25 кілограм. Доводиться наймати вантажників. Вони знімають ящики з тачки, переносять їх через "яму", знову вантажать на тачку, яку треба котити за другий блок-пост. Там наймати машину – щоб від "гори" довезти до ринку.

Традиційний промисел Станиці Луганської, яким тут займаються з покоління у покоління. На фото літо 2016-го року

Така ситуація склалася тут не одразу, а тоді, коли, по-перше, 27 жовтня 2015-го у Станиці відкрили піший перехід на неконтрольовану територію, а по-друге, коли у квітні 2016 року ДФС дозволила проносити продукти на ту сторону – по 50 кг на людину.

– А до цього як? – питаю.

– А ніяк! – каже вона.

У 2014-му взагалі не торгували – були сильні бої, встигли посадити – не встигли зібрати.

У 2015-му – все погнило.

Два роки без збуту сильно вдарили по людях, що й без того натерпілися від війни.

– Ті, хто хотів заробити, під обстрілами заїжджали до нас з Харкова. Пропонували ціну по 50 копійок за кг. За найкращий товар. Сезон 2015-го для таких був овочевий клондайк, – згадує моя співрозмовниця.

З її інтонацій важко зрозуміти ставлення до тих людей. Так у прифронті люди зазвичай говорять про все, на що не в силах впливати, – чи то про стихію, чи то про війну.

У 2014-му взагалі не торгували, бо не встигли зібрати. У 2015-му – все погнило. З квітня 2016-му возили по 50 кг на людину, щоб щось вторгувати. На фото літо 2016-го року

От, каже, приїздила така машина, а люди ледь не билися – всі хотіли хоч щось здати, а машина одна, і кілька днів, а то й тижнів, не буде ніякої, бо стріляють. А собівартість того кілограма – 6 гривень.

– Тільки сємєчка виходить 2 гривні, а її ж ще виростити, – каже вона так, ніби я не розумію.

Я слухаю її і теж уже не знаю, чи це добре продавати за 50 копійок, те що в собівартості 6 гривень, чи погано.

– У нас люди свиней годували огірками. Свиней, курок, качок ("утЄй" – каже Маріанна по-місцевому).

Овочі гнили тоннами.

Вона називає ім’я сусіда, в якого згнило 18 тонн огірків.

Потім відкрили перехід на Луганськ і дозволили носити овочі на той бік.

– Але і це напівлегально: легально у нас вугілля з Луганська на Щастя їздить, а по 50 кг продуктів дозволяють пронести для власного вжитку, але не для торгівлі. На КПП у Станиці на це допоки затуляють очі.

На цих тачках в картатих сумках і чорних кульках на ту сторону їде м’ясо

– Ми возимо тачки на той бік, а ще ось тут торгуємо, – показує Маріанна на майданчик, де зараз стоять машини. – За таку торгівлю перший раз штраф 340 грн, другий – 1700.

– Ти хоч раз платила?

– Та яке платила?! Я на 1700 грн і не продам! Коли бачу, що йдуть військові, закриваю машину і від’їжджаю, – каже вона.

На цьому майданчику, де зараз стоять мікроавтобуси та машини, влітку торгують

А ще Маріанна ходить на той бік. Щоб провезти тачку – 300-500 кг – збираються усі родичі. Бо подушне ж – 50 кг. Старі жінки і діти повертаються одразу, пройшовши КПП. Решта штовхає тачку далі – інших заробітків, ніж овочі, тут нема.

Стоять усі підприємства Станиці. Раніше тут працював "Євромікс" – завод, що виготовляв сухі будівельні суміші, був рибкомбінат на 70 ставків, "Дорбуд", "Сільгосптехніка", елеватор, багато людей працювало на залізниці.

Зараз тут можна в сезон влаштуватися тачечником – штовхати тачку з овочами, або вантажником, або підробляти таксистом – розвозити людей від КПП, коли автобуси вже не ходять . А автобуси тут зараз лише до 15.00.

Здебільшого ці люди, які стовпилися на автостанції, підробляють таксистами – розвозять людей від КПП, коли автобуси вже не ходять

Тому головне питання для багатьох станичан, а чи дадуть торгувати.

– Ми привозили фахівця з логістики, – розповідає мені Брайан Мілаковський, експерт благодійної організації Mercy Corps, яка багато допомагає тепличникам і з пічками, і з будматеріалами, і з бізнес-консультаціями.

Висновки такі: Сіверодонецьк не є повноцінною заміною луганського ринку для тепличників. І не тільки тому, що в рази менший.

Туди їхати понад 2,5 години в один бік.

– Я не можу надовго залишити рослини, бо маю щодня на них дивитися і бачити, що вони хочуть – от сьогодні ця рослина хоче магній, а ця – збільшити дозу води, а на наступний день – треба знизити температуру, – пояснює Маріанна, чому надовго кидати теплицю не можна.

Коли вона говорить про магній і температури, я розумію, що вона намагається раціоналізувати те відчуття, яке тут є у багатьох, з ким я говорила – вони це люблять: копирсатися в землі, щоб родили рослини, щоб було, як у дідів. Вони ендеміки.

Вони працювали навіть тоді, коли навколо "все літало". Приміром, мама Маріанни, щоб надовго не полишати роботу, викопала собі землянку одразу біля теплиці – пересидить обстріл і назад, до роботи.

Землянка Маріанниної мами. Фото Брайана Мілаковського. Літо, 2016

А ще дорога в Сівердонецьк – це не тільки багато часу, а й багато пального. Пальне – це дорого. Настільки дорого, що часом поїздка не варта помідорів.

Але найгірше – якість дороги. Десь від блок-посту з характерною назвою "Сталінград" і до Щастя – це дорога, яка будь-які помідори перетворить на томатний сік.

Дорога до Щастя будь-які помідори перетворить на томатний сік

А консервація? А холодна логістика?

– Наша продукція – це ранній овоч. Такі овочі не консервують. У консервованому вигляді ми не конкуренти "Чумаку". Що з консервами, що з заморозкою ми не можемо конкурувати з півднем України. По-перше, там промислове овочівництво, величезні поля. По-друге, в них немає витрат на опалення, як в наших теплицях. По тій ціні, що здає Херсон, ми здавати не можемо – це наша собівартість.

Маріанна каже, що вони багато думали, як би переорієнтуватися на інші ринки, але іншого виходу, ніж і далі торгувати з Луганськом, не знайшли.

Тепличники кажуть, що їм потрібно офіційний дозвіл проносити по 500 кг на людину на той бік і оптовий ринок біля КПП.

– Перекуп далі не піде. На одній тачці від 300 до 500 кг. Звідкись притягнути такий вантаж – нереально, – пояснює Маріанна.

Та й ігри з чергою всіх дістали: ну якщо кожному тепличнику треба пронести кілька тонн врожаю, то нащо влаштовувати ці кочові вистави з дітьми і бабусями, якщо і так ясно, хто тут куди і нащо йде.

БУРІМОВИ, ВІКТОРІЯ І ВОЛОДИМИР

Віта про себе говорить: я корінна козачка.

– Мій прадід приїхав з Дону, одружився тут з українкою, – переказує вона свій родовід.

У Бурімових чотири великі теплиці. Вирощують помідори, перці, огірки.

– Ми весь час у теплиці, – каже Віта.

Вікторія Бурімова – корінна козачка

За рік у них з чоловіком були вимушені канікули з 1 до 5 січня – та й ті, через те що похворіли.

– А так з теплиць не вилазимо: одну закінчили – переходимо в другу, і так по колу, – описує вона своє життя.

Буває й не бачаться: він коло пічок, вона обробляє теплиці.

– Іноді аж скучу за ним, – пояснює Віта місцевий спосіб життя.

Раніше, коли син жив удома, було простіше: він багато помагав. Але батьки відправили сина, як каже Віта, "подалі від війни".

– Я вчора спати лягала – у спальні вікна аж трусило, – каже Віта.

Напередодні мого приїзду Станицю сильно обстріляли, за якийсь час оголосять про те, що є один 200-й, але ми ще цього не знаємо.

Тут багато хто відправив дітей – і малих, і більших. Куди – питати не заведено. Тому ми говоримо про пічки.

З пічками раніше було простіше: теплиці опалювали вугіллям, яке возили з Луганська. Тепер вугілля через Станицю проходить транзитом: звідти, де Луганськ, дизель їде прямо на Щастя, без зупинок.

Тепличники переходять на дрова – для цього потрібні нові пічки.

Є норвезький "Булер’ян", але він вирішує тільки одну проблему – з прогрівом повітря. Тому тут роблять свої казани, які прогрівають не тільки повітря, а також ґрунт і воду для поливу. Такі казани є й заводські. Але ті, що навчилися варити тут, обходяться в 15 тисяч гривень, а готові заводські коштують до 80 тисяч.

Володимир Бурімов показує Маріанні та Брайану, яку піч він зварив

Володимир Бурімов пічку зварив сам, але матеріали до неї сім’я змогла купити за допомогою гранту від Mercy Corps: залізо, дифузію, вентилятор.

– Один вентилятор сюди коштує 2,5 тисячі, бо нам треба той, що промисловий, осьовий, високого тиску, – розповідають мені.

Опалювати дровами по ціні виходить приблизно те саме, що й по вугіллю, тільки треба кожну годину підкидати. Вугілля зручніше. Його могло вистачати до 7 годин – можна ніч спати.

Раніше, до війни, у Бурімових, як і у всіх тут, проблем зі збутом не було: вони свої "овощА" возили в Луганськ, "своїм" оптовикам. Нині збут – хвора тема.

– Між нами і покупцями виріс цілий ланцюжок людей, що живуть ось на цьому горбу, – Віта плескає себе по карку.

Про корупційні стосунки на блок-постах не говорять категорично. Кажуть приблизно так: чули, що хтось платить, але не ми.

Або так: ми чули, що платять ті оптовики, які купують в нас.

[L]Вікторія, коли була "молодь", теж працювала в Луганську. Художником-оформлювачем у Ленінському торзі. В неї 10 років стажу. А Володимир, її чоловік, працював зварювальником на заводі, потім на рибгоспі у Станиці, але вже років 20 основний годувальник родини – теплиця.

– У нас не тільки прекрасна земля, у нас ще й фантастична вода – з високим вмістом срібла. Тому в нас огірок солодкий, помідор – кисло-солодкий, все як треба! – розповідає Віта.

Тут принципово не застосовують ні фунгіциди, ні гербіциди.

– Дивіться, – пояснює Віта. – Щоб людна не хворіла, її ж не треба ліками пічкати, а треба створити нормальні умови – провітрювання, тепло, сонце… Підземні труби забезпечують +18 градусів сталу температуру ґрунту. Тому наші рослини не хворіють.

І ще в них змагання: зняти більше кілограмів, ніж сусід.

– Я посадив тоді-то, зняв стільки-то, а той раніше – і більше, отже, він встиг, а я запізнився, – такі тут розмови, – сміється вона.

А ще, каже Віта, робота – це найважливіше під час війни. До втоми. Так щоб випрацюватися – і впасти, і ні про що не думати.

– Ми таке пережили, що тепер мене хоч на дикий острів закинь – я ніде не пропаду, – каже Віта, й одразу уточнює: – Тільки з чоловіком. Він у мене все вміє, я з ним не пропаду.

…Коли ми прощаємося вони тримаються за руки.

ПОНОМАРЬОВИ, НАТАША І СЕРГІЙ

У Наташі теплиці дерев’яні. Такі дерев’яні опори треба міняти раз на чотири роки, бо гниють.

А міняти плівку на теплиці треба раз на рік, бо падає її світлопроникність. Зараз плівку міняють тільки тоді, як снарядом порве. Поміняти чотири Наташині теплиці – це 15 тисяч гривень.

У Наташі Пономарьової теплиці дерев’яні

У Наталки вже землю розкладено в горщечки.

– Ось це стелажі, учора почала насипати, – каже вона. – Краще б ви через місяць приїхали – вже б могли наші рослини фотографувати.

Тут збираються садити 1 лютого.

У Наталки вже землю розкладено в горщечки

До Пономарьових не прилітає.

– Бог милував, – каже Наташа. – Але стріляють – страшно. Цієї ночі знову стріляли. Дочка, 10 років, сильно боїться.

Як добре було перед Новим роком, така тиша була! А тепер знову щоночі дитя тіпає. Так хочеться миру, більше нічого так не хочеться.

В 2015-му Наташа була серед тих, хто намагався освоїти новий ринок – Севєродонецьк.

– Ми кооперувалися з братом, по 2 – 3 тонни везли на причепі. Бо вдвох із чоловіком же не поїдеш – хто в теплиці лишиться? І полити треба, і підкормку…

Тоді в неї дорога виходила 600 грн на бензин. Та ще й ринок малий – багато не продаси. Щоб спродатися, ночували в машині, прямо на базарі…

Крім овочів, Наташа ще вирощує курок та свиней. Але і м'ясо продавати теж нема де.

Перекупники купують дешево. Я запитую, яка різниця в ціні, якщо продати самому і якщо здати перекупникам.

Перед Новим роком тут була тиша, а тепер знову щоночі стріляють

– Якщо я сама продаю, то це буде в середньому по 50 грн кілограм, тобто 100 кг тушка – от тобі 5 тисяч. А якщо здати живою вагою – то це 3 – 3,5 тисячі, – каже Наташа.

Далі рахує вголос: щоб вигодувати одного, то треба тонна зерна – це 2,5 тисячі. Плюс проколоти – це ще 500 грн на ліки. І щодня за поросям виносити.

– Якщо здати живою вагою, то заробиш на поросяті аж 500 грн! І це за півроку роботи,– обурюється вона.

Тому м'ясо тут теж везуть на традиційні ринки – туди, через зруйнований міст, і теж на тачці.

Наташа показує мені своїх поросят – які класні.

– Васильок, давай! – каже одному Наташа.

І Васильок дає: стає на задні лапи і лащиться до хазяйки.

Васильок стає на задні лапи і лащиться до хазяйки Наташі

– Цирковий? – жартую я.

– Це його дочка привчила – він так стає, а вона його чухає, – розповідає Наташа.

Чоловік Наташі, Сергій, так само, як і чоловік Вікторії, Володимир, зі мною не говорить і в кадр старається не потрапляти. Під час війни свобода слова – здебільшого жіноча перевага. Чоловікам вона може дорого коштувати.

Наташа каже, що зараз їм легше. От минулого року було геть важко. А зараз нічого.

– Не було ні насіння де брати, ні плівку. А так нам все подобається, – раптом каже вона.

– Що все? – здивовано питаю я.

– Жити подобається! – сміється Наташа.

ІЛЬЇНИ: ДЯДЯ ВІТЯ І ТЬОТЯ НІНА

Поки ми їдемо до Ільїних, Маріанна мені розповідає про 2014-й.

– У червні, здається, в нас був жуткий обстріл – спочатку з літаків, потім арта, і тоді ми зібрали дітей у мікроавтобус – в нас тут багато мікроавтобусів, нам же для роботи треба – пообписували скрізь "Діти" і рвонули на Севєродонецьк. Ми не доїхали навіть до "Сталінграда", тут блок-пост у нас, знаєш?

Я киваю, бачила, він і справді виглядає, як Сталінград, але сфотографувати побоялася – на блок-постах фотографувати заборонено.

– …не доїхали навіть до "Сталінграда", як по нас відкрили вогонь. Ми пірнули в кювет, ледь виїхали, машину кинули, вже пішки пішли з дітьми на Луганськ. Виходимо на міст – і тільки чуємо "клац-клац" – це ті на нас автомати наставляють.

Отак наразі виглядає автостанція у Станиці Луганській

Коли їхатимемо назад, то забираємо на КПП Сашу, чоловіка Маріанни.

Зранку Саша допомагав тещі нести м'ясо в Луганськ.

– Тут продати нереально, – каже Маріанна. – Тут максимум одну тушу продаси, а їх тримають по 20 – 30. Десь же треба продавати.

Саша виїхав з дому о 6-й ранку, а ми його зустрічали на блок-посту вже по третій.

– Чому так довго? – цікавлюсь я.

Я взагалі ставлю такі питання, які більше тут ніхто не ставить.

– Сказали перевірка, – відповідає Саша.

– Ну то й що? – не вгамовуюсь я.

Мовляв, подумаєш, хай перевіряють – а люди собі йдуть.

– Тут ніхто не пояснює. Як туди йшли, одній жінці військовий каже: вийди з черги. Вона така: чому? Він ніж дістав і сумку – шух! – від верху до низу, все м'ясо в бруд шльоп. Вона: за що? І давай плакати. А він: я сказав вийти з черги, я кажу один раз.

Маріанна дивиться на мене насторожено.

– Ми різних військових бачили. ЗСУ-шники своєю тушонкою ділилися, коли в нас було геть погано, а батальйонщики на дітей зброю наставляли – щоб вони голови опустили і на них не дивилися. Жінку з Макарового побили, тьотю Люду. Вона склала список старих людей, зранку кашу варила і бігала їх годувати. Лежачих і старих. Її чернігівський батальйон піймав і бив.

…Тьотя Ніна Ільїна усю війну двері не закриває – бо їх весь час вибивали. Військові.

Ніна Ільїна на фоні щойно відбудованої літньої кухні показує фото руйнувань

– У нас тут без кінця і безконечно, – коротко пояснює ситуацію тьотя Ніна.

"У нас" – це вулиці Чапаєва, Катаєва і пів-Щорса, в цілому це називається Кондрашівка – схід Станиці Луганської, перша лінія перед кордоном.

На вулиці Катаєва, де живуть тьотя Ніна і дядя Вітя, залишилося три сім’ї. Решта будинків або руїни, або зайняті військовими.

Віктор Ільїн

– Наша Кондрашівка – на лінії вогню. Сьогодні було свєтопредставленіє, – каже дядя Вітя. – Ви як їхали, то там на перехресті навіть сліди від гусениць на асфальті видно – танк крутився. Так стріляв, що тут аж стіни тремтіли…

– Так учора ще й "отвєтка" полетіла, але то вже на нову трасу, ближче до нас, – каже Маріанна.

Ми п’ємо в Ільїних чай з котлетами і ведемо майже світську розмову.

– Я знаю, – каже тьотя Ніна, розмішуючи ложечкою цукор. – Я Любі дзвонила, їм учора дах осколками посікло.

– А скільки разів до вас прилітало? – питаю Ільїних.

– Я колись нарахував 14 мін по двору, – каже дядя Вітя. – А потім кинув рахувати – набридло.

Дядя Вітя показує, як він відбудував теплиці, будинок, літню кухню.

– Ось труба, – показує він мені, – я в ній заварив 94 дірки.

Я фотографую трубу, яка вся в латках, ніби у веснянках.

"Ось труба, – показує Віктор Ільїн, – я в ній заварив 94 дірки"

Насамперед тут відновлюють теплицю, а вже потім дім. Бо без теплиці не прожити. А ще тут помітили, що коли міна розривається в теплиці, то чомусь осколки перебивають усі дроти, за які підв’язують рослини. Ці дроти називаються шпалерами, їх багато-багато впоперек усієї теплиці. І якщо залетів осколок, то вони всі-всі ніби акуратно порізані ножицями.

– А скріпити їх не можна, тому доводиться робити нові, – зітхає тьотя Ніна.

– Я все це роблю і плачу, – каже дядя Вітя. – Бо воно ж уже все було, я це все вже робив, а нащо ж мені це робити другий раз?... Так не хочеться робити третій – сил нема. А ось бачите, в мене стовпи для винограду? Вони від обстрілу всі розами пішли. Ми не хочемо війни. Все робимо, стараємося…

Опори для винограду, що від обстрілу "пішли розами"

Але будувати – це не страшно, запевняють мене. Найстрашніше було, коли прилетіло в тиху кімнату. Над ліжком. Вікна тихої кімнати виходять на Захід. Міна влетіла у вікно і встряла в стіну, якраз над ліжком, де зазвичай спить тьотя Ніна. Цієї ночі її вдома не було – вона їздила провідувати онуків.

– Якщо пошкрябати, там ще метал є, – показує вона.

Міна влетіла у вікно і встряла в стіну, якраз над ліжком, де зазвичай спить тьотя Ніна

У лютому 2015-го по цій стороні згоріло два будинки, а в 26-му номері вбило чоловіка й дружину. В Ільїних 22-й.

– Ви розумієте звідки це прилетіло? Розумієте? – питає мене тьотя Ніна. – Як каже мій чоловік, нас обстрілюють з восьми сторін світу.

Стеля Ільїних

Під будинком є укриття. У напівпідвалі дядя Вітя зробив буржуйку.

– Якось попали під обстріл ми всі – і дочки, і троє онуків, – згадує тьотя Ніна.

Тоді ми тут понаставляли ящиків, понастеляли зверху якихось покривал, і тут ховалися.

Раніше, в цих кімнатах, де укриття, проростали рослини, їм світили лампи денного світла… Зараз рослини живуть у ванній.

– От касети – це я вчора посіяла перці й помідори, коли проростуть – перенесу їх в зал, а вже потім у теплицю – це буде у лютому, – показує мені свої майбутні врожаї тьотя Ніна.

Тьотя Ніна показує мені свої майбутні врожаї

А дядя Вітя перелічує: от поміняли склопакети, а тут стіну посікло, а от зате спальню ми вже повністю зробили, як до війни – навіть штори повісили.

– А ви спите в ній? – з тривогою питає Маріанна. Її батьки теж живуть десь тут, на Кондрашівці. Вони у спальні досі не сплять, бо її вікна виходять на Схід. Це найнебезпечніша сторона.

Тьотя Ніна ствердно киває: сплять, бо дуже хочеться, як раніше. Як до війни.

Ворота Ільїних

– Ось наша ялинка – сфотографуйте її, будь ласка. Хай люди не думають, що ми сидимо, як у барлозі. В нас теж свято.

І ще онука Катя, 6 років, написала листа Діду Морозу. Вона попросила музичну скриньку і щоб закінчилася війна.

– А потім каже: Бабулічка, якщо це багато, то музичну скриньку не треба, – тьотя Ніна старається не плакати. Я теж.

Онука Катя, 6 років, написала листа Діду Морозу. Вона попросила музичну скриньку і щоб закінчилася війна

Дядя Вітя розповідає, хто його привітав з Новим роком – всі їхні оптовики, з якими роками родина Ільїних підтримує стосунки, і Фокс, командир ЗСУ. Оптовики питали, чи садили Ільїни цього року, чи можна розраховувати на врожай. А Фокс просто подзвонив. Бо він хороший командир, каже дядя Вітя, а жінки підтакують: дуже хороший. І справедливий.

– Він мені подзвонив, і каже "Дєд, з Новим роком!" – аж світиться дядя Вітя. – Це в мене такий позивний "Дєд".

Тьотя Ніна вирішила цього року садити більше огірків. Вони дають швидшу віддачу – півтора місяці, а помідори – три-чотири. Зате помідори можна збирати хоч раз на тиждень, а огірки треба щодня, ну в крайньому разі через день. Огірки потребують більше уваги. "Як корова", – каже тьотя Ніна.

– Садимо, але не знаємо – дадуть нам торгувати чи не дадуть, – зітхає вона.

І каже, що зараз добре: можна ж по 2 ящики на людину провозити. Так вони збираються всі – дядя Вітя, тьотя Ніна, дві дочки, зять, троє онуків і Нінин брат – і таким караваном штовхають свою тачку на Луганськ.

– А вам не дорікають, що ви сепаратистів годуєте? – питаю я.

– Дорікають, – каже "Дєд". – А я їм тоді кажу: ось вони всі мої сепаратисти – діти і внуки.

Ільїни Віктор і Ніна

А ще дядя Вітя розповідає, як один осколок подряпав його у власному домі, крові було повно, добре, що Ніна не бачила – вона до онуків їздила.

– Але я сказав, що нікуди зі своєї хати не піду – я тут народився, хрестився, женився, тут мої теплиці, це моє, – каже він.

На 8 березня тьотя Ніна вже почне торгувати огірками. Якщо все буде добре. Хоча б так, як зараз.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Леся Ганжа, для УП. Життя