Як Лена Розвадовська воює за дітей. Історія друга: Діма, що вижив під обстрілом

Лена Розвадовська живе у Слов’янську уже трохи більше двох років. Їздить по прифронту і спілкується з дітьми. Вона називає себе волонтером, бо треба ж якось себе називати.

Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві і працювала прес-секретарем Уповноваженого Президента України з прав дитини.

На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на якийсь місяць-два – до кінця війни.

– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.

[L]Вона хоче розуміти, і в неї тут уже багато дітей. І в Авдіївці, і в Золотому, і в Зайцевому, і в Красногорівці. І ще там, де я з нею не була.

Ми їдемо в Зайцеве. Тому що сьогодні субота. Півроку Лена щосуботи приїжджає в Зайцеве – грати з дітьми.

У Зайцевому погано ловиться українське радіо. У зайцевому немає в ефірі українського телебачення.

У Зайцевому нема навіть світла… Лінія фронту пройшла через саме селище – школа, церква і селищна рада лишилися "на тому боці", де й Горлівка – місто, до якого звідси їздили і на роботу, і на базар, і в лікарню, і погуляти.

Стріляють тут нещадно.

…Лена щосуботи грає з дітьми в тій хаті, де магазин, гуманітарний штаб, церква, приймає міліція і селищна адміністрація, а ще працює точка зарядки мобільних телефонів.

Скільки дітей лишилося у Зайцевому, ми рахуємо разом:

– Діма, потрапив під обстріл.

– Едік, практично не виїжджав навіть в часи сильних обстрілів, недавно в нього народилася менша сестричка.

– Вікуся, вона бере тебе за руку і показує одразу всі свої іграшки;

– хлопчик Женя і маленька Камілла – вони приїжджають тільки на вихідні. Женя сильно боїться обстрілів. Камілла боїться відпустити мамину руку.

– ще є Аделіна, якій 19 років і яка формально вже не дитина;

– і Діана, з якою я не познайомилася.

– На вигляд усі вони звичайні діти, але в кожного своя травма від війни, – каже Лена.

Ми слухаємо радіо, сигнал постійно зникає, Лена розповідає:

– Я на 9 травня під’їжджала до Зайцевого, слухала радіо "Галичина", і на під’їзді до Майорська раптом вмикається радіо "Побєда", і, уяви, я слухаю Плотніцького: "Євромайданноє безуміє, сейчас ідьот бітва за сохранєніє язика, культури, нації, ми русскіє, ми всьо одолєлі, ми побєдім…" Прикинь, парад в "ЛНР"… Ніби привіт з Марса!

"Привіт з Марса" – це тут буденність.

…Коли ми були в Авдіївці, то сигнал "Армії ФМ" пропав одразу за Дев’ятиною (розстріляний 9-поверховий будинок на околиці Авдіївки – Л.Г.), на в’їзді в Стару Авдіївку.

На цій частоті увімкнулося "Радіо Республіка" з рекламою концерту абхазького танцювального ансамблю.

Ця святкова реклама звучала ніби насмішка над маленьким українським містом, де немає навіть кінотеатру, не кажучи вже про театр і цирк. Бо і в театр, і в цирк до війни звідси їздили в Донецьк – 20 хвилин на маршрутці. За останні три роки весь театр тут – це театр бойових дій.

– Я приїжджаю до дитини, а вона слухає по радіо пісню "Вставай, Донбасс!", – розповідає Лена. – Від цього вибухає мозок! Це ж шизофренія, каша в голові.

Вони малюють в школі синьо-жовті прапорці – бо так вчать, слухають "Вставай, Донбасс!" – бо вони ж Донбас…

А ще можуть солдатам за 10 грн гімн поспівати – чула я й такі історії…

Автор ілюстрації Dan Archer

– А ти з ними говориш про Україну?

– Якщо я не говорю з дітьми про патріотизм, чи Україну, то тільки з тих міркувань, що дітям треба спочатку повернути віру в нормальних дорослих.

Не можна не враховувати всієї тієї шизофренії, в якій вони живуть. Травмована психіка погано сприйме будь-яке насадження. Та й взагалі, у дитини просто має бути дитинство.

Але я не сахаюсь, як чорт ладана, військових і української атрибутики, а навпаки – як є можливість, завжди знайомлю дітей з солдатами. Часто саме військові допомагають мені добратись в те чи інше місце.

Якщо міжнародні гуманітарні місії по мандату тримають нейтралітет в зонах збройного конфлікту і навіть присутність українського прапора може розглядатись як пропаганда, то це точно не про мене.

Як і оцей стогін "ми ні за кого, а за людей", "ми за мир", "обидві сторони погані" – це точно не про мене.

Так от, ми їдемо в Зайцеве, до дітей. Грати. Вчора був обстріл, але сьогодні субота, а Лена не пропустила ну майже жодної суботи.

…Лена говорить по телефону з Володимиром Весьолкіним, головою Зайцевської ВЦА. Обіцяє заїхати, а поки каже, що на селище дадуть приблизно 400 л бензину.

Мені пояснює: це для Зайцева, бензин для генераторів. Вона просить розподілити це між Бахмуткою, Жованкою, Пісками (частини Зайцевого, що лишилися на нашій території – Л.Г.) між волонтерськими точками, куди приходять люди заряджати мобільні телефони.

На бензин гроші виділив фонд "Папа для Україна". Лена у них зараз консультант – шукає, куди найкраще витратити Папині гроші. Але так, щоб не на гречку. Бензин для генераторів – це її ідея. Бо світло – це те, що усім потрібно, а бензин – це дорого.

Ми багато говоримо про гуманітарку і про те, що таке правильна і неправильна гуманітарна допомога.

Лена мені пояснює стандартну схему роздачі гуманітарної допомоги: є таке поняття – "категорія". Категорії – це багатодітні, люди з інвалідністю, діти під опікою, діти-сироти, мати-одиначки…

– Це стандартний список, який є в соцзахисті, там цей список запитують усі гуманітарні організації, – розповідає Лена про механізм.

Деякі сім’ї отримують пакети з продуктами від усіх фондів, що працюють в зоні АТО. Їх уже задарено, вони перебирають, які макарони вони хочуть, які – ні.

Натомість якщо в сім’ї є тато й мама, одна дитина чи двоє дітей, але батьки втратили роботу чи дитина захворіла, то ця сім’я нічого не отримає, як і людина передпенсійного віку, яка працювала на підприємстві, яке закрилося.

І ці люди, хоча й поза категоріями, але можуть бути у важчій скруті, ніж "категорійні".

Консультуючи "Папа для України" Лена зараз шукає тих, хто реально потребує, а не тих, хто вписується в категорії.

Ми звертаємо до Зайцевого і першою забираємо Аделіну. Її мама живе в Горлівці разом з меншим братом. А дівчина з бабусею, в Пісках (тих, що частина Зайцевого, а не тих, що аеропорт, – Л.Г.). Ходить до мами в гості через лінію зіткнення.

Аделіна вчилася в ПТУ, яке лишилося "з того боку", навчання покинула, збирається на курси перукарів, але той же Весьолкін пропонує їй стати паспортисткою. І Аделіна, мабуть, погодиться.

Вона й так уже старша з гуманітарки по Пісках.

– Я сьогодні поки корів зустрічала, то на мене всі налетіли – мовляв, чого це на Жованку гігієну завезли, а до нас ніхто не їздить… – розповідає Аделіна про "гуманітарну" проблему Пісок.

Битва за гуманітарку – окрема війна на війні, й Аделіні випало опинитися на обох цих війнах на передовій.

Ми завертаємо на Майорськ. Там ми маємо зустрітися з Весьолкіним, "на червоному магазині". Це таке місце, де вазонки для квітів зроблено з відстріляних гільз.

На під’їзді до пункту пропуску "Майорськ" великі черги. Вдалині видно терикон і копер від шахти – це вже "ДНР". Кавомашини варять каву поруч з табличками міни.

Автор ілюстрації Dan Archer

– Ми на ці таблички вже й уваги не звертаємо, – каже Аделіна.

– А маєш звертати, – каже Лена, і додає: А я сьогодні показувала Лесі твої малюнки…

Аделіна червоніє, але їй приємно. Не те, що Лена показувала їх мені, а те, що вона їх береже.

В магазині Лену впізнають жінки.

– А чому ви тільки з зайцевськими дітьми займаєтеся, а з нашими – ні? – кажуть вони.

І ще кажуть: У нас такі самі діти, їм теж треба.

– А що треба? – питає Лена. Вона збентежена.

– Те, що й зайцевським, – кажуть жінки. – Коли ви будете до наших дітей приїжджати?

В Майорську Лені Весьолкін пропонує кімнату в колишньому дитячому садку, щоб займатися з дітьми.

Ми їдемо і всю дорогу міркуємо: що краще – стара хата в Бахмутці (частина Зайцевого), де займатися можна в куточку за шторкою; чи хороша кімната у Майорську, куди можна привозити дітей з Бахмутки… Але менше ніж кілометр до нуля і бомбосховища немає…

– Розумієш, – каже Лена. – Щоб займатися з дітьми, не треба, щоб дорослі товклися над головою. Мені навпаки треба, щоб діти відчули себе вільними.

Слава Богу, прийшла весна, і ми переселилися на вулицю – в нас там і волейбол, і "Уно", і "Мемо"… А буває ми просто сидимо собі, сміємося…

На сухій дорозі від Майорська – глибокі канави, і Ленина машина фактично пробирається у Зайцеве на пузі.

– Може, по траві об’їдеш? – питаю в Лени.

– По траві тут не можна… – нагадує вона.

Коли тихо, я про це весь час забуваю. "Про це" – це про війну.

– Тоді теж так тихо було, як оце зараз, – говорить Вікторія, мама Діми. – Так тихо, що ніхто навіть не сподівався.

І раптом як почалося – поле горить, бахкає все… Чоловік мене у підвал кинув, а я кричу: "А Дімка?! Де Дімка?!"

Автор ілюстрації Dan Archer

Вікторія розповідає про те, як її син, Діма, в 13 років потрапив під обстріл, а її чоловік Валерій пішов його шукати. Це було навесні 2015-го.

– Тоді танки зійшлися, – каже Валера. – Сепари з того боку, Україна з того, а ми якраз посередині… Над нами все літає. Ми стрибнули в підвал, а Діми нема…

Тоді Валерій каже: прив’язав білу простиню до сапки, підняв її високо над головою і виліз шукати сина.

Я дивлюся на нього і уявляю танковий обстріл. І не десь далеко, а отут. І не розумію, як можна під таким обстрілом вилізти з укриття.

З сапкою.

Проти танків.

– От симі той бугор – це ж яка краса, – каже Валерій. – Потім покажеш друзям і спитаєш: а де це? Точно скажуть – у Карпатах. Бачиш краса яка! А ось це наш город. А там кози в нас, телята. Це Дімині кози…

Тоді, щоб напоїти кіз, Діма спустився до річки, а коли почався обстріл – побіг додому. Але не добіг. Батько знайшов його дезорієнтованого, всього в землі і траві – Діма просто не розумів, куди рухатися.

– Я йому "Діма, Діма…", а він мене не чує… Мабуть години півтори його відходили – обтирали водою, барбовал крапали… Потім сам оговтався і каже: "А де я був?"

Вікторія каже: кожну ніч кричав… Кілька місяців. А потім пройшло – після табору, де з ним займався психолог.

– Після табору він взагалі іншою дитиною приїхав – там же дітей багато, не те що тут. Тут у нас на Бахмутці тільки маленькі діти, його ровесників взагалі нема.

А в школі в нього є друг Коля, про них вчителька говорить "Ми с Тамарой ходим парой…", – розповідає мама.

Автор ілюстрації Dan Archer

Ще в минулому році деякі зайцевські і майорські діти ходили в школу в Микитівку. Це частина Горлівки на тому боці. Або навчались вдома, дистанційно.

З початку навчального року Донецька ОВЦА (обласна військово-цивільна адміністрація) надала автобус, щоб діти могли їздити в школу в Бахмут. Але все одно деякі ходять на "ту" сторону.

– Наші діти всі один за одного в школі тримаються. Не дають своїх ображати, –розповідає Вікторія.

От я знаю, що він за Машу заступався. Питаю: "Діма, мене будуть у школу викликати?" – "Ні" – "Ти побився?" – ""і, я просто підійшов і сказав: "Не можна ображати".

І ще вона каже, що Діма любить ходити в школу. Якось взимку, коли замело, він усю вулицю розчистив від снігу, щоб автобус міг проїхати… А автобус не прийшов.

А колись от сюди, в двір, запалювальна бомба прилетіла. Їхню родину врятував горіх: снаряд влучив у нього, а так би влучив у спальню, де вони всі тоді сиділи.

– Я після того вікно цеглою заклав, – каже Валерій.

Світла тут немає, але батьки заправляють генератор, щоб Діма міг робити уроки.

А ще в них є модем, але він бере тільки за хатою, тому Діма сидить з планшетом у городі…

Родина живе з господарства, а господарство в них велике: тільки корів 12 голів, а ще кози, кури, величезний город… Дімині кози, як кажуть батьки.

– До нас якось солдати приїхали, а тут коза народжує. Дімка пологи приймає… А ті хлопці були з міста і просяться: можна ми подивимося, ми ніколи не бачили… Дімка каже: "Ну стійте…" Він тоді двох козеняток прийняв, сам.

Вікторія і Валерій дають яйця. Кажуть: беріть, беріть, бо ми їх і роздаємо.

– Солдати, буває, гроші дають, а я їм кажу: "Не треба мені, бери так, і щоб мир був", – каже Валера.

– А щавля вам дати? В нас отакий щавель. І петрушка. Я вже всім роздавала, –каже Вікторія. – Його тільки скосив – він сам лізе. І петрушка те саме…

…Діму ми зустріли, коли він повертався зі школи. Гратися з нами він не пішов: йому треба робити загорожу для кіз. У нього ж кози.

Зараз він у 8-му класі, а після 9-го поїде в Костянтинівку вчитися на ветеринара.

Автор ілюстрації Dan Archer

…Грали у ту суботу ми з Аделіною, Вікою та Едіком. Гра називалася "Уно", я грала в неї в перший раз в житті, й все плутала.

– Лена, роздавай! – казав Едік, який попри все не хотів програвати.

– Лена, не спи! – підстрибувала від нетерпіння Віка.

Під ногами крутилися двоє котів – Сєпар і Укроп. Це діти так назвали, і якось розрізняють їх між собою – я би не розрізнила.

Потім прийшли Женя і маленька Каміла. У Жені проблеми зі слухом, він має слуховий апарат. Він і до війни не дуже добре чув, а якось під час обстрілу хлопчика сильно оглушило…

– Він тут не може бути, мама відвезла його в Соледар, він там вчиться, а сюди приїжджає тільки на вихідні, – пояснила мені Лена.

Маленькій Каміллі три роки. Ще взимку вона боялась військової форми, боялась бути без мами і взагалі боялась усіх чужих.

[L]Тільки-но почали стріляти, Женя одразу стривожився:

– Стріляють, стріляють, – сказав Женя, і навіть грати не захотів.

Камілла теж не грала – вона просто прибігла і сіла до Лени на руки.

Леся Ганжа, журналістка, редакторка "Доступу до правди", спеціально для УП.Життя

Dan Archer, ілюстрації

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.