Чи може COVID-19 об'єднати країну: думки жителів з різних сторін України

Пандемія COVID-19 стала випробуванням для багатьох сімей: чимало людей боролися за місце в лікарнях, намагалися врятувати рідних, або зустрілися зі смертю.

У скруті нині опинилась вся країна, й існує думка, що спільна біда може об'єднувати.

Та чи відчувають українці себе єдиними перед цією загрозою?

– Другий, третій, четвертий… Я рахую телефоні гудки з якоюсь маніакальною впертістю, наче саме від їх кількості залежить жити мамі, чи ні…

Дзвонити в "швидку" не хотілося. Хотілося сісти поряд з мамою, обняти її дуже міцно і зачекати, поки все пройде саме по собі. Коли я от так ціпенію – це ознака того, що мені дуже страшно.

Діяти змусила подруга-журналістка, яка з початку пандемії зробила вже "кілометри" сюжетів. Я дивилася на дві вісімки пульсоксиметра, а в слухавці чула твердий голос подруги: "Дзвони в "швидку", сатурація 88 – це критично, ти можеш її втратити".

Нарешті на тому кінці відповідають. Оператор спокійним підготовленим голосом пояснює, що зараз госпіталізують з сатурацією нижче – 80. Лікарні переповнені. Я мовчу… Голос пом’якшується і радить, якщо мама дихає і пересувається самостійно, йти під кабінет сімейного лікаря і викликати швидку прямо з кабінету.

Шість годин очікування у переповненому людьми коридорі та маму нарешті забирає швидка. Я дивлюся на різдвяну гірлянду проблискових маячків і думаю про те, що ніколи та нікому не побажала б пережити щось подібне.

"Невже нікому?, – уїдливо посміхається сумління, – Навіть тим, хто на тому боці?". Намагаюся відповісти собі чесно і не можу…

Так ще декілька тижнів тому моя колега рятувала свою маму в Запоріжжі.

Саме тоді ця думка трансформувалася в нав’язливе запитання: чи може пандемія стати тією бідою, яка буде в змозі об’єднати Україну по обидві сторони лінії розмежування?

З ним ми вирішили звернутися до людей з різних куточків України, як сміливо відповіли й на інші складні запитання.

Фото: [email protected]/Depositphotos

Захід. Місто Лева

Розумна, виважена людина, яка може вести спокійний діалог навіть з антагоністами. Таким було перше враження про Володимира, з яким ми познайомились років десять тому.

Сьогодні, як і тоді, він займається освітніми проектами та допоміг розібратися в настроях львів’ян, яким він і є.

– Як вдається все це переживати?

– По-різному. У три етапи. Етап перший – професійна депресія.

Етап другий – "коли ми всі звикли в цьому жити". На цьому етапі вже не було так складно емоційно, але я все одно дуже важко переносив ізоляцію. Постійно щось забував купити в магазині, щоб мати привід вийти. Кожен день виносив сміття.

І нарешті третій етап – вакцинація, коли я став вільним щасливим чоловіком (посміхається – ред.).

– На твою думку, як ставляться жителі тимчасово окупованих територій до пандемічної ситуації в Україні?

– Мені здається що тут замість пандемії можна поставити будь-яку складову, і питання від цього не зміниться. Очевидно, що є люди, які мають рідних у, так званій, "великій Україні", звісно що вони переживають за своїх.

Але, думаю, що оскільки вони отримують інформацію з російських ЗМІ, тож є такі, які страшно тішаться всім тим невдачам України як реальним, так і вигаданим. Зокрема щодо деяких провалів у вакцинації.

– Чи може стати пандемія бідою, яка об’єднає нарешті людей по обидва боки лінії розмежування?

– Ні, не думаю, не думаю зовсім. Бо я розумію, як працюють там медіа.

Якщо МН17 (збитий літак) не об’єднав, якщо моряки не стали об'єднавчою темою, то жодна не може стати такою.

Враховуючи, що навіть в самій неокупованій Україні, наприклад, є прихильники та противники вакцинації, то про що ми?

Центр. Київ

Вже давно я сприймаю кожне нове місто, як людину. Бувають міста жінки, міста діти і навіть немовлята. А бувають міста – справжні чоловіки. Сильні, щирі, добрі, розумні.

Таким мені здається Київ. А коли познайомилась з Мироном, зрозумів, що він дуже схожий на своє місто.

Як і з будь-яким професійним істориком, розмова почалася з історичної паралелі:

– Сьогодні ми кожен день чуємо про нові смертельні випадки від ковіду. Чи думав ти про власну смерть?

– Я взагалі люблю історичні місця масових убивств. Там є можливість подумати про те, що таке життя, в чому його цінність.

Чи я перестраховуюся вакцинацією? Так! Звісно, що не існує ідеального захисту, але це те, що ти можеш зробити задля цього.

Я розумію, що попасти в такий от вечірній список шанс у мене мінімальний. Я здоровий чоловік 30 років. Але лякає та кількість смертей, яку я бачу у статистиці кожен день.

– Чи може ковід, як загальна біда, об’єднати українців по обидві сторони адміністративної межі?

– А що означає об'єднати українців? До чого тут пандемія? У нас є глибші проблеми, наприклад, 15-річні діти, які вже не пам'ятають української дійсності. Тому примирення буде інакшим, це треба розуміти.

– Як вважаєш, що на тимчасово окупованих територіях думають про пандемічний стан в Україні? І чи думають взагалі?

– Давай відверто. І ми не сильно думаємо про те, що діється там. При цьому державна політика спрямована на висвітлення подій таким чином – там помирають наші вороги.

Звісно, маю на увазі тих, хто беруть участь в регулярних військових формуваннях проти нас.

Я би взагалі не накладав історію з пандемією на загальнолюдські речі, на стосунки людей на тимчасово окупованих територіях, бо є багато інших аспектів, таких як ставлення до чинної влади та інше.

А косить пандемія однаково. Чи можуть зловтішатися? Думаю, так.

Особливо якщо це стосується українських військових.

– Чи готовий ти особисто і люди з твого оточення допомогти жителям тимчасово окупованих територій України, коли йдеться про пандемію?

– Щодо мене, то так, я би взагалі допомагав людям, бо якщо ти визнаєш цінності християнства та гуманізму, то питання лише в тому де і коли.

Якби треба було 500 гривень віддати, щоб люди там отримали 5 доз вакцини, умовно, то взагалі без проблем! Це наші люди!

Схід. Селідово

(за 30 км від адміністративної межі, підконтрольна територія України)

Романа я знаю ще з середини двотисячних. Тоді йому було 20 років, він був наймолодшим з нас. Ми називали його сонячним, і не лише за справжній сонячний колір волосся.

У будь-яких туристичних походах він завжди посміхався і підтримував інших. Мовляв, ще трошки і стане легше.

Сьогодні він має дружину, донечку і власний медичну практику в невеличкому містечку розташованому в Донецькій області.

Перед тим, як відкрити власний бізнес, працював на волонтерських умовах в клініці для українських військових.

– А ти сам співчуваєш тим, хто свідомо обрав жити в тимчасово окупованих територіях України?

– Зараз у всьому світі такий страх робиться… Щодо людей, які живуть на окупованих територіях є дві категорії: ті, кому нікуди поїхати, і ті, хто свідомо там живуть.

І я не впевнений, що коронавірус хвилює там когось більше, ніж питання виживання і рівень життя.

Тобто основне питання – де заробити на те, щоб поїсти, а не всесвітня пандемія. Я знаю що життя там набагато гірше ніж Україні.

Не думаю, що вони нам співчувають, їм самим треба велика допомога. І фінансова і психологічна.

– Тобто пандемія – це не та біда, яка здатна об’єднати людей по обидві сторони адміністративної межі принаймні на людському рівні?

– Всі будуть виживати, як зможуть. І я не впевнений, що це зможе об’єднати. Так, зазвичай, біда дійсно скупчує, але у нас сьогодні стільки бід і стільки різних купок...

Схід. Донецьк

(тимчасово окупована територія України)

Зізнаюся, був готовий до того, що інтерв’ю з жителями тимчасово окупованих територій України можуть бути проблемними. Але коли мені почали відмовляти навіть на умовах повної анонімності – навіть розгубився.

Хоча зрозуміти їх можна. Втрата крісла депутата в Криму чи роботи в Луганську – завелика плата за участь в сумнівному, на їх погляд, проекті.

І тут в пам’яті знайшлося одне знайомство. У напівпорожнє купе до мене підсіла приємна жінка поважного віку. Розмова зав’язалася відразу, говорили відверто і багато. Потім зафрендились в Facebook. Тоді вона поверталася додому, в Донецьк.

На початку війни з міста не виїхала за обставин, які просила не розголошувати, як і своє ім’я.

– Як переживаєте пандемію? Як на Донеччині вакцинація проходить?

– Я сама не хворіла і страшно мені було тільки на початку, коли була паніка. А потім зрозуміла – правди я все одно не дізнаюся, тому треба жити нормальним життям далі.

Проте виходить не дуже. Ми з сім’єю не вакциновані, тому що не хочемо це робити незрозумілою вакциною. Хочемо вакцинуватися "Короноваком", а вибору тут немає. Син робить платні тести і ходить куди йому потрібно, а я сиджу вдома.

– Що у вашому регіоні думають про те, як триває пандемія на території України? Людям байдуже?

– Я не думаю що байдуже, бо нормальній людині не може бути байдуже, що там з іншими людьми. Але мені здається що інформація, яку тут подають дуже перекручена.

Вони правду не скажуть. І взагалі. Як можна довіряти бандитам? Думаю, нормальні люди співчувають, але ще раз підкреслю – ми просто не знаємо, що там в Україні відбувається.

Думаю, що люди ставляться з розумінням, тут же не всі проти України, багато таких, хто чекає що прийде Україна на цю територію. Деякі люди співчувають, але інформації недостатньо, і зрозуміло чому.

– Пандемія – це та біда, яка зможе нас об’єднати?

– Звісно є ситуації, коли лихо дійсно об’єднує, але це не той випадок. Тут у людей купа інших проблем.

Спершу треба нагодувати, тоді й мову багато хто почне вивчати з радістю.

Бо сьогодні житель Донеччини думає про те, як нагодувати родину і сплатити шалені комунальні послуги. Тоді їм буде потрібна і країна, і мова.

Колись одна моя близька подруга, відповідаючи на питання про те, чому вона стала вегетаріанкою, сказала: "Не хочу їсти того у кого є мама і тато". Напевно і ми б не хотіли, щоб комусь довелось спостерігати за тим, як згасають їх мамо і тато.

Вони, як і ми всі, намагаються себе захистити від часто смертельного вірусу COVID-19, і не важливо з якого боку адміністративної межі.

Ольга Попова, Володимир Сенько, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

В НАН прогнозують погіршення епідситуації у січні через COVID-штам Омікрон

Якою буде епідемія COVID-19 в Україні у 2022 році? Три сценарії

У МОЗ розповіли про стан першого хворого з COVID-штамом Омікрон в Україні

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.