Готові пригнати хоч фуру: дорожні хроніки жінок-водійок, які везуть авто на фронт

53839
25 червня 2022

Дівчата-водійки незалежно від стажу водіння та своїх страхів сідають за кермо на далекі відстані. Приборкують "механіку", якщо саме ця машина потрібна військовим в ЗСУ. Вони навіть готові гнати вантажівки, швидкі та фури – аби наблизити перемогу. 

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з трьома відчайдушно сміливими волонтерками, які переганяють машини з Польщі, Німеччини, Словаччини, Чехії і не бачать у тому нічого надзвичайного. У кожної з них є історія про кілька десятків годин на кордоні у черзі. 

Про пригоди, перепони та людську доброту розкажуть самі дівчата: Лана, Олена та Ірина. Далі – їхня пряма мова.

 Дівчата-водійки, які розказали свої історії

Запала кнопка аварійки

Водійка: Світлана Косач-Квітка, понад 15 років за кермом

Першу машину ми чекали понад добу на нейтральній території між пунктами пропуску на кордоні Україна – Польща. Але хлопці, які гнали нам цей автомобіль, завантажили його ще й гуманітаркою, яку не пропустили митники. Їх розвернули та змусили оформити гуманітарний вантаж, а я з напарницею пішки повернулась в Україну.

Тож найпам'ятніша машина – точно не перша. Це була десь третя або четверта, я мала забрати її під Варшавою. Дарма, що не загуглила, де є Острів-Мазовецький (це місто у східній Польщі) і повірила своєму чоловіку Євгену, що то кілометрів 20 від столиці. 

Коли я сіла в автобус, мені подзвонив Женя і сказав, що план міняється. Треба було забрати дві машини одразу. Жартома кажу йому, що я не Ван Дам і дві привезти не вийде. Він заспокоює, що вже знайшов другого водія – нашого друга Ігоря. У нього 4 дітей, тому може перетинати кордон. Точкою зустрічі з ним призначили Жешув. 

До Острова Мазовецький, що у 120 км від Варшави, я доїхала рейсовим автобусом. Водій висадив мене на об'їзній, якраз біля готелю. Зайшла, замовила сніданок: персонал почув українську і поставився до мене дуже емпатійно, навіть сам директор висловив бажання допомогти. Я попросила сконтактувати з водієм: вже за 20 хвилин він приїхав на парковку до готелю.

Власник авто – трохи старший середнього віку чоловік на своєму бойовому коні Nissan Navara. Та машина – типовий транспорт мисливця з пробігом понад 200 тисяч. 

 Лана і власник Nissan. Фото з архіву

Пам'ятаю, що ми вже підписали договір, він віддав мені ключі. Я відкриваю дверцята, вмощуюсь, а тоді опускаю очі донизу і бачу 3 педалі. 

У мене – Tesla Model X. Вона не просто на автоматі, вона – з автопілотом. Я на механіці років 15 не каталась. Єдине, що мені лишалось – це зізнатися поляку-продавцю, що не пам'ятаю, як на такому агрегаті їздити. Він здивовано звів брови, нахмурився, а тоді провів швидкий урок водіння. Нюанс в тому, що педалі треба аж втискати, щоб вони працювали. 

У дорозі часом плутала передачі, то вона у мене вила серед автобану. Я, "чхаючи" та "ревучи", підкорювала кілометр за кілометром. На цій напівдохлій кобилі мені треба було повернутися у Варшаву, щоб забрати гроші на другу машину. 

Ще й Ігор вирішив "спростити" ситуацію та прилетіти у столицю. Дорогу до аеропорту пам'ятаю як суцільну їзду по колу – поляки люблять такий тип розв'язок. Часом, аби "намацати" правильний, з'їзд доводилось намотати 2-3 кола. 

Їхати на тій механіці було не просто: я глохла, плутала передачі, тому часто натискала кнопку "аварійки". Забігаючи наперед, коли я вже довезла машину в Україну на СТО, хлопці здивовано поглянули на запалу кнопку з трикутником. Я лише знизала плечима.

Читайте також: Подорожі під час війни: де дозволено відпочивати і як безпечно організувати мандрівку

Після вдалої покупки другого авто ми вирішили їхати на кордон зранку наступного дня. Все було спокійно, легко пройшли. 

Але в Україні їхати легше не стало – бо дорога була через гори: спуски та підйоми на "механіці" – таке собі задоволення. Але після цього я вже нічого не боюся. Якщо хлопці попросять, то можу й вантажівку пригнати. 

Мені навіть байдуже, що я витрачаю купу свого часу. Важливіше, що хлопці, які там,  можуть не дочекатися автівок, бо потрапляють у пастки без них. Одного разу, поки ми чекали у черзі, хлопець, для якого везли машину, опинився в шпиталі. 

Черга – це окрема форма соціальної взаємодії. Спершу всі наїжачені, а тоді хтось підгодує, а хтось – покаже, як цю нескінченну вервечку машин об'їхати. 

В останній поїздці мені допомагали чоловіки з найрізноманітніших авто. Вони разом зі мною йшли вмовляти прикордонників оформити документи та дозволити в'їзд, шукали код на кузові для митниці, пригостили та допомогли в міру своїх можливостей. 

 Одна з машин, які пеергнала Лана. Фото з її архіву

Дорогу перегородив дім на колесах о 4 ранку

Водійка: Олена Гашинська, за кермом близько 8 років

Першу машину нам подарували німці-волонтери. Коли ти отримуєш таку пропозицію, то думаєш – чому ні? Я рушила, і за 11 годин змогла самотужки "перетягнути" дві машини через кордон. Тоді мені здалось, що це дуже важко, але зараз це в принципі неможливо.

Проте, коли відпочила, замислилась над новою поїздкою, бо потреба в машинах на фронті є. Загалом я особисто перевезла понад 15 авто. У цій нелегкій справі мені дуже допомагає самовпевненість: кожного разу здається, що можу все. 

Останній раз все пішло максимально не так: нас розвернули три рази з митниці через документи, не пустили в чергу, коли вирішили перепочити – у 7 готелях біля кордону не було місць. Вишенькою на торті став дім на колесах, який перегородив нам дорогу о 4 ранку, коли ми знову рушили на кордон.

 Ще одна машина на фронт. Фото з архіву Олени

Ми його об’їхали по узбіччю, потім доїхали до іншого пункту пропуску. І там стояли 6-7 годин. Але втома була нестерпною, я називаю цей стан "далекобійників" – коли на все вже просто все одно, бо не можеш чинити опір психологічно.

Але раптом почалася біла смуга – знайшовся чоловік, який вирішив стати нашим охоронцем. Він всіх розштовхав, запхав нас в середину черги, приніс сніданок. Був момент, коли хтось намагався перед нами "встряти" у чергу, то наш охоронець ледь не набив тому водієві морду.

У мене є команда дівчат, бо ми не веземо по 1 машині. Всі вони розуміють, куди їдуть. На дорогу закладаємо близько 3 діб – навіть якщо повернемося швидше, треба ще перепочити. 

Читайте також: Окупанти полонили 33 волонтерів та інкримінують їм "тероризм". Історії водіїв, які рятували людей у Маріуполі

Якось я стояла на кордоні 28 годин. Тобто це час, коли ти стоїш у черзі, з кимось сваришся, з кимось – знайомишся, переїжджаєш, тоді митники не приймають документи та доводиться вертатися. А тоді – наново: черга, сварки, документи. 

Анонсованої черги для машин на ЗСУ немає, точніше, це як черга Шредінгера. Бо вона то існує, то ні. Якогось розпізнавального знаку немає: все залежить від інших водіїв – чи вони пропустять. Те саме з постановою Кабміну про пропуск гуманітарки. Напевно, такі вантажі просто невигідно пропускати митникам. 

У мене були історії, коли я лишала машини на платній стоянці біля митниці та верталась в Україну попуткою. Тож не кожна поїздка – історія успіху.  

Ви не думайте, що ми якісь Рембо чи що нам нічого не страшно, ми не хвилюємося і т.д. Просто можна хвилюватися і не робити. А можна так само, абсолютно так само боятися і робити. Я обираю друге.

 Найвища машина, за яку доводилось сідати Олені. Фото з її архіву

Ледь не отримала прізвисько L-200

Водійка: Ірина Сампан, реальний стаж водіння – 2 місяці

Коли ми мали гнати першу "ельку"( Mitsubishi L-200), то була потреба у декількох машинах. Нам пощастило знайти поляка, у якого їх було 4. 

Я майже кожен день писала про те, як нам потрібні ці L-200. Всі друзі перепощували і казали, що це Сампан гонить L-200, і я думала, що ця назва до мене причепиться. Слава Богу, оминуло.

Якось  треба було привезти два позашляховики – Hyundai Terracan та Mitsubishi L-200. Я через соцмережі знайшла напарницю – ми знайомі ще з початку війни у 2014-му. Приємно здивувалась, що відгукнулось понад 10 водійок, які готові були сідати на великі машини на механіці. 

"Турракан" забрали у Вроцлаві, а за "елькою" поїхали під Люблін. Я до речі, їхала на Хюндаї – поки це найбільша машина з тих, які мені доводилось водити. Це цілий корабель на 5 чи 6 метрів, але тішило, що він був на автоматі. 

 Ірина з машиною в черзі на кордоні. Фото з архіву

Тоді з напарницею вирішили в ніч на митницю не їхати, а лишитися у готелі. Заїжджаємо на подвір'я своїми двома "танками". Відчиняємо двері та виходимо: 2 тендітні дівчини мілітарі стайл, на плечі – шеврони з українським прапором. А там – весілля в самому розпалі: всі танцюють п’ють. І раптом завмирають, дивлячись на нас. 

Ми такі, війною пошматовані, прийшли на рецепцію, щоб отримати номер, а там – порожньо. Але скоро до нас прийшов адміністратор та заселив, а зранку – поїхали на кордон. 

Там відстояли одну чергу, потім другу, і коли доїхали до митників, нас "завернули" без експортової декларації. Це була вже 7 вечора, і польська сторона вперлась за цей документ. Ми пояснювали, що волонтери і розмитнювати її не будемо, що веземо для армії, але отримали чітку відмову.

Повернулися в готель, половину наступного дня відстояли в черзі за тією декларацією. Я була дуже зла, попередила напарницю, що буду їхати на кордон без черги. Нам сигналили, хтось обурювався, але мені було байдуже: я ж не для себе їх везу ті машини. Нам потрібно, щоб вони були якомога швидше у підрозділах. 

Читайте також: Немовлят вкладали по двоє на сидіння: історія евакуації дитячого будинку з Харкова

Шлагбаум відкривається, ми заїжджаємо, і митник питає, куди ми так поспішаємо. А зміна вже інша, я протягую йому документи, прошу пропустити нас швидше. Він здивувався, нащо ми робили ту експортову декларацію. 

Тут мав би бути щасливий кінець, але нам "вліпили" штраф у 3000 злотих за те, що на колесах були залізні шипи і ми "попсували" асфальт. Довелось використати всю свою акторську майстерність, щоб нас відпустили.

А друга пам'ятна історія – про 40 годин на кордоні. Я тоді везла машину з Мюнхена. Під'їжджаю до пункту пропуску Яготин, і по навігатору бачу, що між тим, де я є, і безпосередньо митницею – 6,5 км черги. 

А це була ніч. Я питала у водіїв навколо, чи якось рухається черга. Вони спокійно кажуть: "ну метрів 10 за день посунулись". Я розумію, що це – надовго. 

Вночі при тому спати не можна, бо якщо черга посунеться, всі будуть сигналити або просто об'їдуть, поки ти лишатимешся на місці. У мене ще й не працював прикурювач в машині, а телефон втрачав заряд. 

 Вже "доставлена" машина хлопцям на позицію. Фото з архіву Ірини Сампан

Я звернулась до хлопців-далекобійників, чи можуть вони мені помогти. То водії фур практично розібрали мені машину, поремонтували запобіжники, щось ще "підшаманили". Вони запалили похідний пальник, заварили ароматної кави, своя дорожня романтика.

Під ранок не втрималась – заснула. Мене будить один з водіїв. Каже: "Вставай, ми цілий метр проїхали!". За мною був автовоз, який хотів втиснутися на моє місце. 

А я виходжу з машини, стаю перед ним і кажу, що так не годиться. Для мене така поведінка у нормальному житті була б виходом із зони комфорту. Але в дорозі настільки втомлена і виснажена, що почала "відвойовувати" своє. За кілька годин ми з ним подружилися: він мені тримав місце, поки я поїхала в магазин.

Загалом попри невеликий водійський стаж за 2 місяці я накатала близько 20 тисяч – не лише по Європі, але й везла машини безпосередньо в обласні центри та на схід. 

Треба розуміти, що машини на фронті – це розхідний матеріал. Вони потрібні завжди, бо сьогодні є, а завтра – згоріла чи обстріляли. 

Чим авто краще, стійкіша і габаритніша, тим вона безпечніша. Вже були випадки, коли авто потрапило під обстріл і ротний отримав поранення, але вижив. Тому машини на схід потрібні, і чим якісніші – тим більше наших військових лишаться живими.

Вікторія Андрєєва, УП. Життя

Читайте також: Повернення з Мордору. Як депортованих українців витягують з Росії





Головне на сайті