"Для кожного в палаті ти "мамка". Як це - бути дружиною, мамою та сестрою важкопоранених бійців

З початком повномасштабного вторгнення близько мільйона українців мобілізували на захист держави.

З них переважна більшість – це чоловіки.

У тилу буденні проблеми все частіше лягають на плечі жінок, які до того ж часом стають ледь не єдиною підтримкою для важкопоранених на війні родичів.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з жінками, які допомагають своїм важкопораненим чоловікам.

Про проблеми, з якими доводиться стикатися в лікарнях та реабілітаційних центрах, розповіли:

• Світлана – дружина важкопораненого військового;
• Альона Шведова – мати 21-річного ветерана війни, який втратив ногу;
• Вікторія Кузнецова – сестра бійця, якому осколок розтрощив череп.

Світлана: "Для кожного в палаті ти "мамка"

Минув майже рік, відколи життя 46-річної Світлани розділилося на "до" та "після" – у грудні 2022-го її тоді ще не офіційного чоловіка Валентина поранило на фронті.

Осколки посікли тіло військового, найбільше постраждали нижні кінцівки, через які він місяцями був прикутий до ліжка.

Сьогодні Валентин повернувся до своєї цивільної роботи, до власної справи – він майстер з виготовлення меблів. Світлана – шукає роботу.

Жінка впевнена, що після всього, що бачила протягом останнього року, їй буде важко повернутися до цивільного життя.

Світлана – мати двох дорослих дітей: 29-річного сина та 20-річної доньки. Жінка народилася й виросла в Кропивницькому, однак вже багато років мешкає в Києві.

Світлана з Валентином. Усі світлини надали героїні тексту

З Валентином вони разом 5 років – спільних дітей не мають. Чоловік має сина, який разом з матір’ю живе за кордоном.

Світлана жартує, що замість спільних дітей вони виховують п'ятьох спільних котів та двох собак.

Останні три роки вона працювала масажисткою. До того через відсутність вищої освіти обіймала багато посад, зокрема менеджерки з продажів.

Влітку 2023 року Світлана з Валентином вирішили одружитися. Тоді Валентин вже мав поранення.

"Він пішов у ТРО, а мене не взяли"

43-річний Валентин – з Донецької області. Майже половину життя чоловік працює майстром з виготовлення меблів й веде власний бізнес.

У 2014 році коли РФ окупувала частину Донеччини, він добровольцем доєднався до війська. Прослужив пів року, після чого переїхав жити до Києва.

26 лютого 2022-го він пішов у тероборону, а пізніше доєднався до одного з батальйонів президентської бригади.

Спершу був у Києві, а потім поїхав на Донецький напрямок.

Півтора місяці Світлана була вдома в Кропивницькому разом з родиною й також намагаюся долучитися до війська.

"28 лютого я прийшла до військкомату. Була довжелезна черга з чоловіків. Я дивлюсь і думаю, що стояти холодно, тому піду без черги. На сходах чоловік питає, куди я так кваплюся повз чергу, і вперше в житті кажу: "Ну я ж дівчинка".

Та оскільки я не медик і не військова, мене відправили додому", – розповідає жінка.

Читайте також: Кохання на війні: у Запоріжжі українка одружилася з військовим з Англії

"У лікарні я жила на правах санітарки"

На початку грудня 2022-го під час мінометного обстрілу на Донеччині вибухівка здетонувала поруч з Валентином – осколками посікло обидві ноги.

Спершу на стабілізаційному пункті на Донеччині, а пізніше у Дніпрі медики встановили, що на його правій нозі не має частини кістки, у лівій нозі – кістка роздроблена.

Наступний тиждень вони разом жили в лікарні Дніпра й чекали евакуаційний потяг до Києва.

"Шість днів я жила у відділенні на правах санітарки – там конвеєр з поранених, хлопці максимум 12-15 годин після поля бою, їх треба перевдягти, помити та нагодувати. Здавалося, що лікарі працювали безперервно.

У мої обов’язки входило допомагати хлопцям в палаті, бо для кожного ти як "мамка": когось напоїти чи нагодувати, кликати медсестру за потреби. Коли змінювали поранених, я перестилала ліжка", – каже жінка.

Світлана жартує, що часом почувалася як у пологовому будинку, оскільки після життя в окопах військові часто не могли заснути.

Деяким бійцям бракувало підтримки, тому Світлана багато розмовляла, часом дивилася з ними їхні родинні фото, згадувала цивільне життя.

Світлана каже, що інколи потрібно було вмовити пораненого зателефонувати родичам, аби повідомити про поранення.

"Я не можу вам сказати, що це було важко. Ти розумієш, що маєш певні обов'язки, тому маєш їх виконувати", – мовить Світлана.

У Києві Валентина госпіталізували до цивільної лікарні у відділення травматології.

"У лікарні не вистачає медперсоналу"

На праву ногу чоловіка медики встановили апарат зовнішньої фіксації, після чого замінили його на апарат Ілізарова. Валентин пробув з ними майже 10 місяців.

Ліва нога одужувала швидше, тому на неї він почав спиратися через три місяці після поранення, коли намагався ходити на милицях.

У міській лікарні Валентин пробув 2,5 місяці, Світлана не пропускала днів, щоб не приїхати до чоловіка.

"Він потрапив у звичайну лікарню, де до повномасштабного вторгнення могло перебувати приблизно 50 пацієнтів. Після 24 лютого їх стало 100, й усі військові з посттравматичним чи "постокопним" синдромом. Відповідно, медперсонал – кілька жінок-санітарок, яким часто за 60 років – з усіма впоратися не може.

Після поранення часто бійці не ходячі – то ти ще спробуй допомогти піднятися, наприклад, чоловіку, вагою 80 кг", – розповідає Світлана.

Жінка приїжджала о 10 ранку і їхала з лікарні о 19 вечора. Привозила чоловікові сніданок, обід та вечерю.

"Зранку приїжджаю – у кожного з чотирьох пацієнтів під ліжком заповнений сечоприймач. Медперсонал не встигає виносити, а через годину-дві сеча починає відповідно смердіти", – мовить жінка.

Читайте також: "Охматдитів" не будуватимуть: як в Україні відновлюватимуть лікарні, зруйновані РФ

"Я бачила свого чоловіка зсередини"

23 лютого Валентина виписали з лікарні, а Світлана зобов’язалася перев’язувати його рани вдома.

Перший час щодень вона допомагала чоловіку звикнути – каже, таку, здавалося, просту справу, як заварити чай й донести чашку в кімнату, на милицях зробити майже не можливо.

У Валентина час від часу виникають болі та майже стабільно, щовечора, підіймається температура тіла.

"За словами лікаря, потрібно близько 2 років, аби організм оговтався після поранення", – каже Світлана.

Також вона кепкує, мовляв, бачила коханого зсередини.

Весілля Світлани та Валентина влітку цього року

"Перев’язки один-два рази на день потрібно робити, й ніколи не знаєш, як вона мине. Часом здається, що все зажило, але рана починає текти й з неї випадає шматочок "м’яса". Вочевидь я належу до тих жінок, які бачили свого чоловіка на 5,5 см вглиб, тобто зсередини.

Це все наче смішно, але ти весь час у напруженні – чоловік став, похитнувся, десь зачепив рану, й вже є ризик занести інфекцію", – розповідає жінка.

"Все це я робила для себе"

На початку осені Валентин отримав статус ветерана війни, нині він пересувається з паличкою.

Чоловік почувається краще й вже повернувся до цивільної справи з проєктування та виготовлення меблів.

Після зимових блекаутів Світлана почала волонтерити – шиє м’які ноші й через волонтерів передає їх на фронт. Також жінка шукає роботу.

"Я нашила партію з 20 нош за три дні. Віддам їх, і волонтери привезуть тканину для нової партії. Після початку контрнаступу потреби зросли втричі. Мені головне не думати, для кого я їх шию, адже це або для 200-тих або 300-их (загиблих чи поранених – ред.).

Шукаю роботу з частковою зайнятістю, оскільки хочу продовжувати шити", – додала жінка.

Світлана зізнається, що нині набагато комфортніше почувається серед військових, аніж серед цивільних.

"На цивільних посадах людей вистачає, тому може в якомусь фонді чи шпиталі я більш корисна буду. Чоловік вже не у війську, але я звикла до людей у формі – я знаю їхні проблеми, жарти, серед них мені спокійніше.

Жартувала, що можу надавати бійцям ескорт-супровід по ВЛК, бо проходила і знаю всі етапи", – каже жінка.

Наразі родина прихистила ще одну собаку та двох кицьок. Світлана мріє про заміський будинок.

"Коли чоловік бачить мої очі, я не можу проявляти слабкість. Я не намагаюсь його жаліти, бо ми – рівні, я його поважаю, він завжди відчуває мою підтримку. З перших днів, коли він вдома, у нього є обов’язки – точити кухонні ножі.

Усі ці події покращили наші стосунки, ми почали більше цінувати одне одного. Все, що я робила, я робила для себе, – я кохаю його й хочу бачити здоровим психічно й фізично", – додала дружина важкопораненого ветерана.

Альона: "Син вдруге почав життя з початку"

Альона з сином Богданом

42-річна Альона Шведова – мама важкопораненого ветерана, 21-річного Богдана. Ворожий снаряд прилетів майже в окоп, де перебував її син з побратимом. Інший військовий загинув, Богдану відірвало ліву ногу й осколками посікло обидві руки.

До 2014 року жінка з родиною мешкала у Лисичанську на Луганщині, працювала на держслужбі.

Коли в їхню багатоповерхівку поцілила російська ракета, сім’я переїхала до Сєверодонецька, де пізніше придбала житло.

У новій квартирі Альона часто жила сама – чоловік, зварювальник за фахом, по роботі їздив з міста до міста.

Богдан після закінчення школи вступив в університет на спеціальність еколога й переїхав до Харкова.

"Казала, щоб не спішив, може вони домовляться"

Про плани сина піти в армію Альона знала завжди. Каже, ще раз почула про це 24 лютого 2022-го.

Жінка каже, що про власну евакуацію трохи далі від лінії зіткнення майже не думала, однак коли з міста їхали усі знайомі та родичі, її взяли з собою.

Альона зупинилася в Полтаві, аби бути ближче до сина, який вже записався до місцевої тероборони в Харкові.

Пізніше до Альони приїхав чоловік, який також вирішив доєднатися до війська.

"Я нікуди не збиралася тікати, бо всі родичі дітей рятують, а моя дитина на війні. Я й сину казала, аби він не поспішав йти в армію, бо в мене була надія, що Україна та Росія домовляться", – розповідає жінка.

Коли син з чоловіком пішли до війська, Альона продовжувала жити й дистанційно працювати в Полтаві. Там вона прожила до листопада.

"Передчуваючи фантомні болі, просив мене піти"

"Спершу на візку, а потім на милицях ми обійшли увесь Львів", – каже мати бійця

Спершу частина Богдана дислокувалася в Харкові та Харківській області. Пізніше їх направити на Луганщину. Під час виконання бойових завдань 17 листопада в районі міста Кремінна Богдан отримав поранення.

Про поранення сина мати дізналася 19 листопада, Богдан зателефонував їй з реанімації.

Хлопця доправили у Дніпро. Там Альона жила в жінки, яка на війні втратила чоловіка й готова була допомогти.

"У першій лікарні сину ампутували ногу. У наступній – загіпсували руки, робили переливання крові, бо він багато втратив своєї. Через два дні я домовилася, щоб нас прийняли в іншій лікарні. Там медики зібрали руки, які були ледь не на відкриті рани загіпсовані. Деякий час Богдан провів у реанімації", – розповідає жінка.

У Дніпрі серед іншого в Богдана почали виникати фантомні болі, тобто біль у кінцівці, яка ампутована.

"Він казав, що зараз почнеться, й просив, щоб я пішла. Потім люди мені розповідали, що він втикався в подушку й кричав", – мовить Альона.

Відтоді фантомні болі у хлопця виникають, зокрема, під час різкої зміни погоди.

Після Дніпра майже два місяці мама з сином їздили по госпіталях та зрештою зупинилися у Львові.

Читайте також: "Боляче, коли рідна людина лежить вся у крові": історія офіцерки "Азову". ВІДЕО

"Речі лежали в тамбурі біля туалету"

У січні у Львові Богдана поклали в реабілітаційний центр. Альона знайшла для себе притулок неподалік від нього – волонтери відшукали родину, яка виїхала за кордон й дозволила використовувати приміщення для хосту.

У квартирі мешкали матері та жінки, які також мали важкопоранених рідних у реабілітаційному центрі.

Через те, що ключів на всіх не вистачало, до лікарні – туди й назад – завжди ходили всі разом, каже Альона. Вранці виходили, ввечері приходили.

"У сина дві руки перебинтовані, й ноги немає, тому я поїла, годувала, відводила в туалет, душ. От скільки людей є в палаті, стільком ти й допомагаєш. Медсестра прийшла, поставила укол й пішла", – мовить Альона.

На квартирі вона жила півтора місяця, після чого поселилася в реабілітаційному центрі, де лікувався син.

Приміщення для неї та ще кількох родичок важкопоранених облаштували на верхніх поверхах закладу, де були навчальні класи.

Там Альона жила близько трьох місяців, допоки на поверсі не розпочали ремонт.

Після чого вона щоночі змінювала місце для спання.

Речі Альони, складені поруч із кімнатою, де лежав Богдан

"От поїхав хтось на вихідні чи на тиждень, наприклад, ти скручуєш свою постіль і йдеш на його місце. Душ спільний був у коридорі. Зайвий раз попереш речі й не знаєш, куди їх розвісити.

Я могла жити у квартирі, але поки доїду зранку, вже може хтось навідатися до лікарні – іноземні лікарі, зокрема. Вони могли запропонувати лікування. Також ми їздили на перев’язки, процедури, я шукала реабілітологів та протезистів. До того ж у Богдана з дитинства імунодефіцит", – каже Альона.

За її словами, син лежав в маленькій палаті, де жінка не могла залишити свої речі, тому вони лежали "під туалетом у куточку в тамбурі".

У такому режимі мати прожила від січня до липня.

"Я не думала, що мені важко. Важко, коли треба знайти якісь нові рішення – коли після операції сказали, що ногу ледь зашили, а через тиждень є підозра, що в ній почалися запальні процеси й потрібно розрізати", – ділиться Альона.

"Було, що протез в рюкзаку приносив"

На початку червня Богдану вперше встановили протез. За п’ять місяців він змінив його вже тричі – має електронний і механічний.

Руки хлопця зажили – місцями на них робили пересадку шкіру. Пальці функціонують частково.

У вересні хлопець повернувся до навчання в університеті на п’ятий курс.

"На візку, а потім на милицях ми, здається, обійшли з ним увесь Львів. Тепер він пересувається на протезі з паличкою.

Наскільки це можливо з однією ногою, він повернувся до звичайного життя. Він лише коли одягає протез, то вже пітніє. Часом протез натирає чи не чіпляється, то Богдан його в руках чи в рюкзаку приносить", – каже Альона.

У майбутньому потрібно буде прискіпливо слідкувати за спиною, яка може викривитися внаслідок носіння протеза, а також – слідкувати за куксою, в якій виникатимуть остеофіти – кісткова тканина, що відростає.

Встановлення протезу Богдану займає близько пів години. Під час ходіння хлопець періодично його знімає, оскільки кукса пітніє

"Богдан мріє повернутися в армію"

У середині жовтня Богдана виписали з лікарні, й вони з мамою переїхали жити на квартиру неподалік реабілітаційного центру.

Альона зізнається, що відчула вже знайоме відчуття новосілля, коли двічі втрачала власне житло й довелося переїжджати.

Повертатися на малу Батьківщину Альона не хоче.

"Після 2014 року, коли згоріла наша квартира в Лисичанську, мені здалося, що Богдан викреслив з життя всі 12 років, адже він дуже любив ту квартиру, в нього була своя кімнатка. Після поранення є відчуття, що він ще раз почав життя наново", – каже Альона.

Хлопець вже отримав статус ветерана війни. Мати згадує, через які бюрократичні проблеми довелося пройти.

Альона каже, що мріє про дві речі: по-перше, аби син вилікувався й став більш самостійним, по-друге, аби в армії запрацював електронний документообіг.

"Спершу ти не знаєш, що тобі робити, й збираєш інформацію звідусіль, а потім коли ти вже все ніби знаєш, починається: "Це не до нас, а на сусідню вулицю", "Ми такого ніколи не робили, це в частині наплутали", "Ні, ми не виплачуємо, вам у соцзахист треба", "Без досвіду не пенсія, а соцдопомога, тому вам у соцзахист", "Потрібна довідка з пенсійного".. й так далі", – розповідає жінка.

Наступним кроком Богдан має пройти військово-лікарську комісію, яка або поверне його до війська або спише з армії.

У майбутньому хлопець планує повернутися у військо

За словами Альони, син дуже не хоче, щоб його списували.

"Якщо я буду казати, щоб він не йшов, він піде вже сьогодні. Мені головне, щоб він тримався на плаву – якщо його ця думка тримає, то нехай так і буде", – додала Альона.

Чоловік жінки продовжує службу на сході країні.

Читайте також: "Поверніть мені мою нормальну дитину": як підтримати підлітка під час війни

Вікторія: "Якби не ми, його б вже не було"

Вікторія Кузнецова – сестра важкопораненого бійця, родом із міста Гуляйполе Запорізької області.

Перші два місяці після поранення чоловік провів у комі – уламок вибухівки потрапив йому в голову й розтрощив череп.

Жінці 42 роки, 18 з яких вона працює керівницею відділу кадрів на підприємстві "Мотор Січ", що займається розробкою, виробництвом, ремонтом та обслуговування авіаційних двигунів та газотурбінних установок.

У листопаді 2022 року жінку запросили до Великої Британії працювати перекладачкою у волонтерській організації, що займається біженцями з України.

Вікторія мала поїхати туди в березні, однак через поранення брата все скасувала.

"Він був непридатним, але завжди хотів в армію"

Вікторія з братом

Рідний брат Вікторії – 36-річний Роман у цивільному житті працював водієм на підприємствах. За фахом чоловік механік, однак ніколи ним не працював.

Вікторія розповідає, що після закінчення технікуму багато його однолітків пішли в армію, а він був непридатний через меланому.

Тоді хлопець підписав контракт й пішов на строкову службу на один рік.

У 2015 році Романа мобілізували до війська. В АТО він служив, зокрема, на Донецькому напрямку. Тоді отримав статус учасника бойових дій.

У перший день повномасштабного вторгнення чоловіку прийшла повістка. Відправивши сестру, дружину та 5-річного сина Тарасика на західну частину України, чоловік доєднався до лав ЗСУ.

У січні 2023-го боєць долучився до 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха й проходив службу на Донеччині. У середині лютого там отримав поранення.

"Він не пам’ятає той день"

Вікторія розповідає, що востаннє Роман їй телефонував 11 лютого, вітав з іменинницею, оскільки в той день було день народження доньки Вікторії.

Чоловік попереджав, що кілька днів не матиме зв’язку, однак не зателефонував ані 14, ані 15 лютого.

17 лютого на фото, де був її чоловік, натрапила дружина Романа, Катерина. Світлину опублікували волонтери, зазначивши, що чоловік втратив усі документи, й нині шукають його родичів.

Вікторія вперше побачила брата в лікарні Івано-Франківська 24 лютого. Каже, що на ньому не було жодного синця, лише перебинтована голова.

"На фото, яке побачила Катя, він був з перебинтованою головою, ми впізнали його по срібляному ланцюжку на шиї та множинним родимкам.

Він той день не пам’ятає, але, зі слів побратимів, вони йшли на підсилення, й коли почався обстріл, снаряд потрапив у бліндаж з побратимами. Роман почав допомагати – витяг першого, другого, третього, а потім прилетів ще один снаряд, який уразив його", – каже Вікторія.

Роман пролежав близько доби, допоки йому надали допомогу.

"Там було багато 200-их, тому думали, що й він помер, але коли його почали забирати, він захрипів", – розповідає сестра бійця.

Медики діагностували в Романа черепно-мозкову травму, провели трепанацію черепа.

Вікторія каже, що в розмові з нею чоловік вперше почав усміхатися – жінка пригадала смішну історію з дитинства, на яку Роман відреагував.

"У лікарні здавалося, що нікому він не потрібен"

Тривалий час Роман лікувався в Івано-Франківську.

"Коли його перевели з реанімації, він ще не міг сам дихати. Лікарі казали, що вже полікували його як могли, й щоб ми шукали нове місце, куди його переводити.

Ми тривалий час не могли зв’язатися з його військовою частиною, тому я мала конфлікт з медиками, мовляв, якщо військовим не потрібен, цивільним не потрібен, то викиньте його", – розповідає Вікторія.

Згодом родина домовилася, щоб Романа перевели у Львів.

"Медики попередили, що це голова, й функції будуть відновлюватися поступово. Ми з Катею встановили графік й через день їздили до лікарні – обходимо в побуті, возимо на процедури, вчимо вірші з ним, читаємо оповідання, щоб пам’ять працювала", – каже жінка.

Вікторія разом із братом та батьком на прогулянці

У травні Роман вже мав деякий позитивний результат – вмів говорити, реагувати, ходити з палицею – його виписали з лікарні.

31 травня вдома в чоловіка стався епілептичний приступ, після чого Романа госпіталізували.

Коли його стан покращився, родина почала забирати чоловіка додому на вихідні.

"Це фізично важко – нам треба пересадити його в таксі, потім висадити, посадити у візок. Ми винаймаємо житло на першому поверсі, там всього 9 сходинок – спочатку ми вдвох з Катею його брали під руки й вели, зараз він йде вже з кимось одним", – розповідає сестра пораненого.

Вікторія розповідає, що чоловік вже навчився сам їсти й практично може сам себе обслуговувати, однак досі в памперсі, часто забуває, що, наприклад, поїв, та може виконувати різні дії без усвідомлення.

Попереду у Романа нейрохірургічна операція – лікарі мають закрити кістковий дефект на голові чоловіка титановою пластиною.

Також чоловіку потрібно пройти військово-лікарську комісію, оскільки він досі в армії.

"Я поки що не бачу себе далі"

Нині Вікторія безробітна.

"Я впевнена, що якби не ми, Романа вже б не було. Люди всі різні, від санітарок до лікарів. Якщо ми не будемо їздити, він сам не піде на процедури", – каже жінка.

Наразі графік Вікторії повторюється що два дні. Каже, ввечері повертається додому з лікарні, вранці відводить Тарасика в садочок, скупляється, займається хатніми справами, а вже на ранок знову збирається в лікарню.

"Головне, що ми всі живі. Зараз треба вчитися з цим усім жити, бо все по-новому. Я поки що не бачу себе далі. Нині у мене дві мрії – щоб у доньки все склалося, вони скрипалька у філармонії в Луцьку і хочу отримати водійське посвідчення, я колись обіцяла це Ромі. У нього є машина, але він навряд за неї коли-небудь сяде", – підвела сестра важкопораненого ветерана.

Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Раніше я був "Вібратор", зараз "Лагідний". Як у війську реагують на ЛГБТ-людей