Робити трохи більше, ніж можеш. Історії волонтерів найбільшого хабу Help Ukraine Center в Польщі

Help Ukraine Center – проєкт, який створили українці для допомоги своїм співвітчизникам. Його роботу запустили на початку війни неподалік польського містечка Гелм, а згодом – перевели центр до великого складу у Любліні.

Щодня у центрі працює понад 100 волонтерів, які допомагають сортувати, фасувати та відправляти гуманітарну та медичну допомогу до України. Усі вони працюють з власної ініціативи та допомагають як можуть, навіть – трохи більше.

За березень фонд направив до України понад 3 тисячі тонн гуманітарної допомоги. Це 287 вантажівок з медикаментами, гігієнічними засобами, одягом, їжею та спорядженням для бійців. 

Як зародилась ініціатива Help Ukraine Center 

Ініціатором створення Help Ukraine Center є бізнесмен Андрій Ставніцер. Саме він дав "наводку" на власний будинок під Києвом, який зайняли окупанти. Тож ЗСУ знищили не тільки  "живу силу", але й 12 одиниць бойової ворожої техніки, зокрема "Торнадо" та "Гради".

До його ідеї приєдналися відомі українські діячі: співвласник інтернет-магазину Rozetka Владислав Чечоткін, співзасновник "Нової пошти" Володимир Поперешнюк, директор з логістики Fozzy Group Мачей Гавронскі та директорка фонду Олени Пінчук – Ольга Руднєва. 

"Ми почали приймати гуманітарні вантажі на невеликому складі у польському місті Гельм, зовсім поряд з українським кордоном. Все було дуже хаотично, ми плуталися один в одного під ногами.

Наразі основний майданчик Help Ukraine Center – у Любліні. Це великий сучасний склад, щодня тут працює понад 150 волонтерів, ми відпускаємо до 50 фур на добу. З Любліна допомога йде в Україну, і там ми передаємо її для подальшого розподілу Міністерству реінтеграції регіонів, Міністерству охорони здоров'я, ЗСУ", – розказує Андрій Ставніцер.

Є також склад-хаб у Румунському місті Хуші. Там акумулюють гуманітарні вантажі та транспортують їх до Одеси, а звідти розподіляють допомогу до Херсона, Миколаєва та інших міст.

Склад замість фонду: історія Ольги Руднєвої

Ольга у мирний час керувала фондом Олени Пінчук. Коли почалася війна, вона відпочивала на Мадейрі, куди поїхала з мамою.

Цілий тиждень вона намагалась допомогти Україні та українцям з курортного острова. Ольга працювала для фонду, який закуповував турнікети та гуманітарку, але їй здавалось, що цього замало.

За кілька днів побачила пост Андрія, купила квитки та приїхала. 

"Я розумію, що повинна робити все, що я можу, і трохи більше.

Думала, що приїду на тиждень, щоб організувати роботу складу. Але я тут вже понад 3 тижні, і все ще тут і не планую їхати", – розказує Ольга.

Жінка керує роботою понад сотні волонтерів щодня. 

"Справ протягом дня настільки багато, що немає часу читати новини. Я встаю о 5.30, читаю повідомлення до 7-ї ранку, а потім день набирає обертів. Гадаю, саме цей темп допомагає мені не збожеволіти", – зізнається вона.

Волонтери: обличчя та історії

Найголовнішим ресурсом хабу є люди. Допомагають у центрі не лише українці, але й іноземці, яким болить за Україну. Міста, країни та континенти поєднані між собою ниткою доброти та бажання допомогти.

Наприклад, пара з Осло, Норвегії, власноруч привезла вантажівку ліків. Вони здолали 2 тисячі кілометрів та провели 21 годину в дорозі, по черзі змінюючи один одного. 

Підлітки Женя з Києва та Каріна з Одеси – приїхали навчатися до Польщі. Спершу хлопець дізнався про ініціативу з газет, а тоді запропонував друзям помогти своїм співвітчизникам. 

У яскраво-жовтих жилетках бігають й два поліцейських з Британії. Вони сортують гуманітарку та ліки, пакують та зносять у фури. Для офіцерів з Великої Британії важливо допомогти чимось людям, які потребують цього в Україні. Вони зазначають, що роблять це з власної ініціативи, абсолютно приватно. 

Денис з Одеси приїхав зі своїх другом Ейнері з Туреччини до хабу. Українець багато років тому поїхав на навчання до Перемишля, тоді до Любліна, пожив певний час в Туреччині, але через ситуацію в рідній державі приїхав підтримати та допомогти. 

"Я побачив, що Деніс запостив сторіс про те, що потрібні люди. У мене є вільний час, тож я вважаю волонтерство найкращим способом використання мого ресурсу. Я  допомогаю українцям так, як можу", – поділився Ейнері.

Антон із Дніпра, приїхав з Іраку допомагати українцям. 

"Ми спочатку з моїм другом Дмитром приїхали до Польщі, купили машину та допомагали вивозити українців з Гельму до Любліна і далі. 

Трохи згодом хотіли склад зняти, але зрозуміли, що це надто затратно та ризиковано. Тому вирішили приєднатися до централізованої допомоги", – розповідають хлопці.

Поруч із ними працюють Андрій та Оля. Вони – кияни, які живуть у Польщі понад 7 років та мають там свій бізнес. Їхні друзі та знайомі втікали від війни, тому подружжя вважає за потрібне допомогти українцям: їжею, гуманітаркою, а також кількома партіями наколінників, броніків та одягу.

А от – Дмитро. Він родом із Дніпра, кілька років жив у Канаді, зараз – у Лондоні. 

"Я ніколи не займався активізмом, але останні два тижні я не можу працювати. Єдине, що я можу робити – це допомагати. Завантажувати гуманітарку, відправляти її до України, вивозити звідти людей", – поділився він.

Чоловік розповів, що у нього є друг з Угорщини, а в того – знайомий з України. Тож ланцюжком рукостискань вони всі опинились у хабі Help Ukraine Center. 

"Я з Дніпра, у мене там друзі та родичі. Але є люди, які ніколи навіть не були в Україні, проте більшу частину вільного часу займаються тим, що допомагають чим можуть.

Наприклад, були дві жінки старше 60. Вони провели цілий день за кермом мінівена, щоб передати на Україну коробки з медикаментами", – додає Дмитро. 

Ще  в потязі вирішила, що буду волонтеркою: історія Тані з Дніпра

Під час евакуаційного рейсу до Польщі потрапили під обстріл під Києвом. У потязі було багато пасажирів, комусь довелося спати прямо на підлозі. 

"У Білій церкві люди били камінням по поїздах, бо вони не могли евакуюватися. Чоловіки били вікна, залітали у вагони, викидали речі, займали місця", – згадує Тетяна.

Але жінці з молодшим сином пощастило опинитися в Любліні. 

"Коли перетинала кордон – почувала себе зрадницею та шкодувала, що не можу розірватись. З одного боку – я вивожу меншого сина у безпечне місце, а з іншого – покидаю старшого сина, який пішов до Тероборони та маму-неонатолога у Дніпрі.

Тому ще в потязі я твердо вирішила, що буду волонтером", – додає вона.

Тетяна з сином у центрі фасує речі та медикаменти, дитячі пляшечки, харчування. Вона зазначає, що робота у центрі допомогла їй відволіктися від жахів війни, потоку новин та робити добру справу з безпечного місця.

Викупити індульгенцію у совісті не вийшло: історія Ірини Кріпак

Ірина Крипак – фотографка родом з Одеси, але останній рік жила у Києві. Після того, як перетнула кордон з Польщею, ще кілька днів відновлювала сили, допоки не відчула готовність допомагати. 

"Я побачила пост на станиці в Олі Руднєвої, я давно хотіла з нею попрацювати, а в цей час – ще й бути корисною.

Думала, приїду на пару днів, буду пакувати коробки з гуманітаркою, викуплю індульгенцію у власної совісті та поїду в нове життя", – жартома розказує Ірина.

Фотографка додає, що саме у волонтерському центрі здійснились її дивні бажання. Наприклад, до війни вона мріяла фотографувати відомих людей, більше говорити англійською та подорожувати. 

"Отже, я приїхала сюди 13 днів тому на пару днів і не можу їхати, бо це найщасливіші 13 днів з початку війни. 

Тут чудова атмосфера, класні люди, ми жартуємо, що ми є висококваліфікованими різноробами з вищою освітою. Я тут у ресурсі, як це можна казати", – додає вона.

Ірина каже, що рада бути тут, і серцем відчуває, що найближчим часом точно звідси не поїде.

Вас також може зацікавити:

350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині

"Волонтерство – це спосіб втриматися за здоровий глузд". Досвід українців, які допомагають іншим

По інший бік страху: що відбувається на залізничному вокзалі Львова в час війни

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.