“Загробне життя – це не “Енеїда”. Як і чому померлих поминають на 9 та 40 днів після смерті
Коли горе втрати близької людини затуманює очі, думки блукають навколо спільних прожитих моментів. Минає момент поховання, люди розходяться по домівках, і виринає питання: де нині душа, за якою ми тужимо? Що буде з нею далі? Що лишається за нею на землі?
Відповідь залежить від віросповідування та поглядів на життя – ваших та померлого. Так само від них залежать і традиції поминання. У буддистів, наприклад, особливими вважаються кожна сьома доба після смерті – аж до сорок дев’ятого дня. У мусульман поминальні сьомий та сороковий дні, а також, як і у буддистів, усі три дні по упокоєнні. У євреїв перший і найбільший період жалоби триває тиждень з того моменту, коли сім’я повертається додому з похорону, а другий – місяць від цього ж моменту.
На теренах України здавна існує традиція поминати померлих на 9 та 40 дні після смерті. У цей час люди йдуть до храму, моляться, накривають поминальний стіл, ходять на кладовище – звичаї різняться залежно від місцевості. Та чому саме ці дні важливі у пам’ятуванні тих, хто більше не з нами?
"Українська правда.Життя" розпитала архімандрита Константина Марченка, намісника Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря та отця Івана Вихора, адміністратора парафії Святого Івана Павла ІІ УГКЦ у міжконфесійному храмі Святого Миколая Чудотворця при КПІ ім. І. Сікорського як церква розуміє життя людини після смерті, у чому особливість 9 та 40 днів поминання, що робити на 9 днів після смерті, як поминати на 40 днів після смерті та як молитися за померлого.
Що буде після смерті
Реінкарнація і повернення на землю, вічний спокій чи вічні муки, забуття чи райське життя – ви точно думали про те, чи чекає щось із цього на вас чи ваших близьких після смерті.
Перше, що спадає на думку за Біблією – на душу чекає дві крайності, рай чи пекло. У католицькій традиції є ризик (чи можливість) "застрягнути" у чистилищі. Та чи так воно насправді?
Отець Константин зауважує, питання, які стосуються смерті, православна церква відносить до рангу телеогуменів. Телеогумен – це авторитетна думка в церкві, яка дуже важлива, але не є догматом (церковною конституцією, незаперечним фактом). Це означає, що так зване загробне життя є дискусійним і цілком можливо індивідуальним досвідом.
"Ми повинні розуміти, що є вічність. Людям у 21 столітті трішечки легше про це говорити, бо у нас дуже потужно розвивається реанімація. Є досвід близької смерті (англ. near-death experiences, NDE), клінічної смерті. Це явище вже принаймні викликає питання – що це було? Коли вже констатували смерть, людини вже не було і тут вона повертається. Де вона була в цей момент? Що було з нею? Що було з її підсвідомістю? Це вже дискусійне питання і це насправді дуже добре", – каже священик.
У православній церкві вважають, що після смерті людину чекають митарства. Вважається, що людина стикається зі вcім тим, що наробила за життя – і добрим, і поганим. З таким багажем вона постає у приватному суді над душею.
Священники кажуть, перші три дні після смерті душа людини ще перебуває на землі між людей.
"Душа відділяється від тіла, але ще перебуває у цьому світі. Вона відвідує ті місця, які були за життя для неї важливі. Після третього дня вона поклоняється Богу. Раніше за древньою благочестивою традицією завжди й хоронили на третій день. Вважалося, що душа тут перебуває і неправильно тіло схоронити в землі", – пояснює отець Констатин.
Далі якщо вірити православній традиції, з 3 по 9 день новопредставленій душі показують, як живуть праведники у раю. З 9 по 40 день померлий бачить, як люди існують в пеклі. І на 40-й день людина має так званий приватний суд, де для неї визначається доля – де вона буде перебувати в очікуванні другого пришестя Христового.
Попри те, що і православна, і греко-католицька церква є церквами східного обряду, розуміння та трактування певних деталей богослов’я у них відрізняється.
Смерть у баченні католицької церкви нерозривно пов’язана з чистилищем. Його існування у католицизмі догматичне й полягає у тому, що в чистилищі людина несе спокуту за усе заподіяне у земному житті. Людина перебуває не так у іншому просторі, як в іншому стані – тому рай, пекло і чистилище це не місця, а стани душі.
Отець Іван Вихор також наголошує на тому, що час та його відтинки мають значення та лік лише у людському бутті. За межею життя він не рахується годинами чи днями, тож і поминальні 9 та 40 днів з погляду католицької церкви обрані скоріше символічно.
Зокрема, у требнику Петра Могили згадується такий символізм поминальних днів: "Поминання 3-го дня означає, що померлий вірив у Христа, який воскрес 3-го дня, а також і те, що померлий зберіг три богословські чесноти: віру, надію і любов. Поминанням 9-го дня просимо Господа Бога, щоб через заступництво небесних ангельських хорів упокоїв померлого зі святими на місці грішних ангелів. Поминання 40-го дня на спомин 40-денного Христового посту й 40-денного його перебування на землі по своєму воскресінні, а також на спомин 40-денного посту Мойсея і пророка Іллі".
Греко-католицький священник говорить ще й про практичне значення 9 та 40 днів по смерті людини. Ці дати – своєрідні етапи того, як до близьких померлого приходить усвідомлення та прийняття закінчення його земного буття.
Питань однаково лишається дуже багато, тож дискусії навколо буття після смерті постійно тривають.
"Як католицька, так і православна церква шукають порозуміння щодо того, чи вчення про митарства, яке сповідує православна церква, і вчення про чистилище, яке сповідує католицька церква, є тотожними між собою, чи можна їх якимось чином поєднати. Бо знову ж таки, як і одне, так і друге вчення, грунтуються на об’явленнях конкретним людям, і церква постійно досліджує і повинна це робити, чи справді це є частиною її віри, чи це просто персональні об'явлення, які не можуть поширюватися на вчення цілої церкви", – зауважує отець Іван.
Слід зауважити, що подібні погляди на смерть не лише у християн, а й у послідовників інших теологічних вірувань. В ісламі також є перехідне місце перебування душі людини після смерті – барзах. Там померлий очікує остаточного суду – в муках або у блаженстві залежно від того, як жив своє земне життя. Конкретної інформації про буття за межею смерті в ісламських першоджерелах вкрай мало – власне, як і у християнстві.
Натомість, детально описують посмертне життя тибетська та єгипетська Книги мертвих. Якщо єгипетська сповнена магії, містицизму та віри в багатобожжя то тибетська описує шлях прийняття завершення людського буття.
Сакральна книга буддистів "Бардо Тхедоль" описує шлях людини від фізичного процесу помирання до реінкарнації (цей шлях – бардо – згідно з книгою займає 49 днів). Буддійське вчення справило значний вплив на погляди Карла Юнга та на сучасну психологію. Юнг вважав, що найвищого етапу прозріння людина досягає саме в момент смерті – і це якраз збігається з уявленням помирання буддистами. Втім, перевірити і ці погляди, звісно, неможливо.
Як молитися про померлих
Отець Константин каже, за християнськими традиціями головне завдання близьких одразу після смерті людини – побути поруч з нею. Просто помовчати і провести.
Знайомим, сусідам, рідним, які приходять провести покійника, слід утриматися від пліток і пустих балачок. Важливо розуміти: для них не місце біля домовини, і якщо мета візиту віддати шану людині, то найкраще в такій ситуації помолитися.
Не варто шукати якихось спеціальних молитов, звертатися до Бога краще своїми словами.
"Якщо хочеться помолитися, просто так і казати – Господи, прийми цю душу, вона вже йде до тебе. Господи упокой душу спочилого рада чи спочилої раби твоєї. Дуже гарний досвід церкви – читання Псалтиря біля покійного", – радить священник.
Псалтир біля покійника часто читають від початку і до кінця, вголос, по черзі. Це може допомогти трохи впорядкувати думки, заспокоїти душу та запобігти відстороненим балачкам, коли це недоречно.
У народі часто кажуть "материнська молитва найсильніша" або "дитяча молитва найсильніша". Настоятель зауважує – логіка у цьому є, бо материнське серце сповнене безумовної любові, а дитяче – завжди щире. Тому у молитві важливі емоції та почуття, з якими ви згадуєте померлого.
"Наскільки ми дійсно любимо цю людину, настільки буде сильною ця молитва. Буває, що в батька з дитиною може бути сильний зв'язок, у брата з братом чи сестрою. Тут важливо, коли промовляє серце, наповнене любов’ю. Мабуть, некоректно казати – ця молитва буде сильніша, а ця буде слабша. Кожна молитва, яка натхнена любов’ю, буде сильною", – каже отець Константин.
Доречно і важливо молитися за загиблих воїнів, навіть якщо особисто ви з ними не знайомі. Священники кажуть, така молитва має виходити з позиції вдячності та любові. Це можуть бути слова: "Господи, я не знаю цієї людини, але упокій його душу, заспокой його, спрямуй його до себе. Ця людина заслужила, щоб мати мир і спокій з тобою".
Отець Константин каже, зараз часто у храм приносять записки з проханнями молитви про покійних, в які вписують своїх родичів, а в кінці додають ще слова: "за воїнів, які віддали свої життя за нас". І це також нормально.
9 та 40 днів після смерті: як рахувати та як поминати
Більшість обрядів та дій, які відносять до поминальних на 9 день після смерті – це благочестиві традиції, а не обов’язкові до виконання закони. Священники наголошують, важлива молитва.
Далі – відповідають на поширені питання, що робити до 9 днів після смерті та як поминати на 40 днів.
Як правильно рахувати 9 днів після смерті?
Дні після смерті рахуються від самого моменту смерті. Навіть якщо це сталося ввечері, цей день уже рахується як перший. Те ж стосується і 40 днів – від настання смерті.
Що нести в церкву на 9 днів?
Існує традиція нести в церкву хліб на 9 днів після смерті. Хтось несе ще вино і цукор. Іноді коливо (солодка каша на зразок куті, часто з рису з цукерками чи цукатами). Але це не є обов’язковим, а скоріше символічним. Просто прийти помолитися також цілком прийнятно.
Якщо є бажання, сили і змога, можна поцікавитися регіональними традиціями поминання у вашому храмі. Наприклад, у Львівській єпархії УГКЦ зазначають, що разом із кутею в церкві ставлять також три хліби, що мають означати жертву для померлих. Таку практику схвалив і рекомендує Львівський Синод ще з 1891 року.
"Маю мій власний досвід: на Галичині, в такій парафії, де я є, не дай Бог, людина принесе на поминання чорний хліб. Така є традиція, чому люди так вірять, я досі не знаю і не знайшов її коренів, але будь-який хліб потрібно нести тільки не чорний", – зауважує отець Іван.
Поминання померлих: чи можна робити 9 днів (або 40 днів) раніше?
Православний священник Константин Марченко каже, робити поминки раніше неправильно і прийнятно лише за умови, коли це відбувається вимушено (наприклад, на 9 днів по смерті немає служби в церкві, й тоді поминання переносять на можливий найближчий день). Однак згадати і помолитися за померлого дуже важливо саме у 9 та 40 днів.
"У нас дуже часто поширене таке явище: от людину похоронили, і кажуть – ми на другий день зробили і дев’ятини, і сороковини. Завжди кажу – це певна профанація. Якщо ти в це не віриш, то і не роби цього. Є досвід церкви і якщо сказано, що дев’ятий день важливий, значить, треба прийти у сам дев’ятий день. Сороковий день також важливий, а тим більше, якщо ми говоримо, що тоді відбувається приватний суд. Отже, в цей день особливо треба прийти, знайти час для того, щоб помолитися", – наголошує отець Константин.
Він також додає, що ще святитель Григорій, Папа Римський говорив, якою сильною та важливою є молитва за померлих саме на Божественній літургії.
"Цей богослов наголошував на тому, якою сильною є молитва за померлих, коли ми витягуємо за цю людину часточку хліба, опускаємо її в чашу і просимо, щоб Господь омивав своєю кров'ю гріхи цієї людини. Він навіть казав, що ця молитва сильніша, аніж навіть якби якийсь окремо взятий святий за тебе помолився – ось такою сильною є саме молитва за померлих на літургію".
Чи накривати стіл та що приготувати на поминки на 9 днів?
Церква ніяк не регулює це питання. Поминальний обід ані після похорону, ані на 9 днів чи тим паче на 40 не є обов’язковий. Ця традиція пішла з давніх часів: після смерті людини рідні накривали стіл та запрошували бідняків, аби ті поїли та помолилися за душу покійного. Це був прояв милосердя та милостині у пам’ять про померлого.
"Зараз роблять поминальний обід, бо треба. Це найгірше, що може бути взагалі в житті, а тим більше в духовному житті – щось робити, бо треба, коли ти не розумієш, для чого воно. Інколи шкода навіть дивитися: є сім'ї, які далеко неспроможні цього робити, але від страху, що люди скажуть, залазять в борги, бо треба когось нагодувати. Я вважаю, що в такому випадку це неправильно і абсолютно ніякого гріха не буде, коли ці люди не зроблять поминального обіду.
Якщо вже і є таке бажання, родина з’їхалася, то зберіть суто саму родину, тих, для кого ця людина справді була надважливою, а не всіх сусідів, пів вулиці, бо треба когось нагодувати", – роз’яснює отець Константин.
Отець Іван також додає, що спільний обід чи вечеря на 9 або 40 днів по смерті має проводитися за умови, якщо близькі померлого морально готові до перебування в товаристві. Тоді це може слугувати об’єднуючим фактором, де люди підтримають одне одного у своєму горі.
Що робити на 9 та 40 днів після смерті з погляду церкви?
Молитися, творити милосердя у пам’ять про померлого, поглянути на своє життя та згадати про те, що ніхто не вічний. Це все, що церква вважає доцільним. Решта – народні традиції, особисті побажання та бачення рідних.
Отець Константин наголошує, після смерті люди не потребують нічого, крім нашої молитви та любові. Але для нас – це правильний час подумати про власну душу.
"Я чітко хочу, щоб ми, християни, розуміли: все, що стосується смерті і загробного життя, – це не «Енеїда» Котляревського. Це народна творчість так зобразила. Святі отці дуже просто говорять на цю тему: насправді рай починається тут, на землі, і пекло починається також тут. Якщо людина за життя вміла жити гідно, була глибока, вміла радіти дрібничкам, дякувати, бути щасливою, то вона фактично себе сформувала і для вічності. Якщо ж людина жила і всім була не задоволена, на все нарікала, постійно була в злобі – вона теж себе сформувала для вічності. Тобто людина, яка навчилася жити з Богом тут, вона буде жити з Ним і там. А пекло – це життя душі без Бога, поза Богом. Ось це і є найстрашніше".
Людмила Панасюк, "УП.Життя"