"Що скажуть люди" і "треба бути як усі": 6 поширених установок з СРСР, які ви можете помітити у себе
Деякі українці ностальгують за радянським минулим – станом на квітень 2022 року таких налічувалося 11% громадян.
Протягом майже 70 років існування СРСР, в людей, що там жили, формувалися звички, які часом можна спостерігати й досі.
Так, частина українців досі збирає усі пакети в один великий або відкладає найкращі речі чи смачну їжу на потім – "чорний" день або "до свят".
Дехто полюбляє усе їсти з хлібом, а дехто – складати та зберігати старі речі у гаражі чи на балконі.
"Українська правда. Життя" взялася дослідити, що могло вплинути на формування подібних звичок та чи можливо їх позбутися в сьогоденні. У цьому нам допомогли:
○ історикиня Тетяна Швидченко;
○ психотерапевтка Марія Фабрічева;
○ та психологиня Валентина Жемчужнікова.
"Що скажуть люди?"
Щоб зрозуміти чому деякі люди прагнуть жити "як всі" та переймаються думками інших про себе, історикиня радить повернутися у минуле й зануритися в атмосферу буденного життя.
У Радянському Союзі панував колективізм – з дитячого віку людей об’єднували в гурти та піонерські дружини.
Школярі початкових класів приєднувалися до лав жовтенят, учні середніх класів ставали піонерами, а молодь віком від 14 до 28 років належала до комсомольців.
Чималу увагу тодішня влада приділяла одягу – він мав закреслювати індивідуальність одноманітністю. Якщо людина чимось відрізнялася, це загрожувало "санкціями", каже Тетяна Швидченко.
Крім цього радянські та партійні органи контролювали зміст та розповсюдження інформації.
"За порушення цензури чи інших заборон населення репресували – ув’язнювали, депортували, розстрілювали. Тотальний контроль режиму почав дещо послаблюватися після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році", – додає історикиня.
За словами Валентини Жемчужнікова, у таких умовах у людей розмивалися особисті кордони і замість "я" частіше вживали колективне "ми".
"В одному з радянських фільмів була фраза: "Ви своїм розлученням нам статистику псуєте, то зробіть це в наступному кварталі". Якщо на партійних зборах, наприклад, могли обговорювати сімейне життя й вирішувати долю двох людей, особисті кордони руйнувалися й головним вже було не "я", а "ми", – каже психологиня.
За словами Марії Фабрічевої, нині люди, які народилися в СРСР, можуть перейматися через думки оточення, а також уникати надмірної уваги до себе.
"Бажання людини не відрізнятися від інших варто поважати. Коли ми переконуємо, наприклад, свою бабусю, в чомусь іншому – по-перше, це для неї буде стрес.
По-друге, у неї можуть бути закладені в пам'яті певні речі, про які вона не хоче вам розповідати. Вона могла бути свідком трагедії й розуміння того, що ось людина підняла голову, сміливо пішла проти влади і які були наслідки", – зазначає психотерапевтка.
"Не викидай - знадобиться!"
За словами експертів, зберігання старих речей, які, ймовірно, вже ніколи не знадобляться, пов’язано із дефіцитом товарів та одягу кілька десятиліть тому.
Коли в 1960-ті роки у США люди користувалися мікрохвильовками, пралками та іншою побутовою технікою, в СРСР про ці речі мало хто чув, каже Тетяна Швидченко.
"У пізньому Союзі панувала епоха дефіциту та черг за більшістю товарів – від їжі та одягу до транспортних засобів та житла. У 1970-х середня зарплата становила близько 120-160 рублів. Молоко коштувало близько 23 копійок, а кілограм яловичини – близько 2 рублів. Чоловічий костюм вартував близько 180 рублів, а чоботи – біля 70", – розповідає історикиня.
У 1980-х радянська влада повернула карткову систему, тому дефіцитний товар можна було отримати за талоном. За словами історикині, речі та продукти у крамницях довго ніколи не лежали.
"Часто люди могли купляти й навіть не дивилися, що саме. Якщо це було взуття непотрібного розміру, його можна було обміняти в когось, наприклад, на спортивні штани", – продовжує Тетяна Швидченко.
Такі умови навчила людей заощаджувати та зберігати старі та поламані речі, кажуть психологи.
Своєрідним складським приміщення вдома ставали антресоль, балкон чи гараж. Подекуди ці місця й досі у людей заповнені старими речами, каже Марія Фабрічева.
"Навіть попри те, що зараз немає дефіциту ані продуктів, ані речей, ані техніки, часто люди продовжують зберігати непотріб. Для них це важливо, адже ці речі ніби дарують відчуття стабільності й впевненості у завтрашньому дні.
Ключову роль відіграють ті патерни поведінки, які сформувалися в минулому", – каже психотерапевтка.
Щоб не перетворити помешкання на барахолку, Марія Фабрічева радить встановлювати межі. Наприклад, якщо йдеться про пляшки з-під води, – нехай їх буде не більше 7 чи 10.
Якщо із речами людину пов’язують важливі спогади, можна виділити окрему шафу для їхнього зберігання. Кількість речей може збільшуватися, однак усі вони мають вміщуватися у шафу.
Натомість коли людина не лише зберігає своє, а й приносить додому речі, наприклад, зі смітників – це може свідчити про різного виду розлади, тому варто звернутися за порадою до лікаря.
"Нагромадження мотлоху, якщо це не звичка, може свідчити про те, що людина відчуває самотність. У неї активізується синдром накопичення, який здатен компенсувати це відчуття", – додає психотерапевтка.
"Не чіпай - то на свято!"
Звичка відкладати щось на потім психологи частково пов’язують із дефіцитом товарів, а частково із недовірою до влади та не впевненості у завтрашньому дні.
"Недовіра вирувала в усьому – завдяки внутрішнім паспортам режим контролював переміщення людей. Також всі мали стояти на обліку й без спецдозволів не мали права виїжджати за кордон.
До 1966 року селянам, які працювали в колгоспах, не виплачували заробітну плату, замість неї були "трудодні". "Працювала вісім день, заробила трудодень. А від того трудодня голодую я щодня" – це з народної творчості про реалії тогочасного життя.
Відпрацьовані "трудодні" записувалися, і в кінці року за них людям щось видавалося. Починаючи з 1948 року за те, що людина недобрала встановленого мінімуму, її чекала кримінальна відповідальність та заслання", – розповідає історикиня Тетяна Швидченко.
Людям доводилося берегти харчі та речі – так пошкоджений чи старий одяг поступово перетворювався в "домашній".
За словами Марії Фабрічевої, люди навчилися ходити у старому, щоб не зіпсувати нове – у нові та гарні речі вбиралися виключно у важливі чи святкові дні.
"Людьми керував соціальний сором, адже ніхто не хотів, щоб про нього думали погано. Це потреба бути значущою, важливою та прийнятою людиною в суспільстві", – каже Марія Фабрічева.
Це потягнуло за собою відповідне ставлення людей до самих себе, адже здавалося, що ніхто не вартий, щоб повсякдень носити гарний одяг, зазначає Валентина Жемчужнікова.
"Мати якісну самооцінку – це мати дозвіл на те, щоб бути собою. Фактично, у різні роки людям казали, що не можна хотіти для себе більше, ніж для держави, тому ні про яку любов чи розуміння себе мови не йшлося", – каже психотерапевтка.
Коли люди відкладали щось "на потім", то часто ніколи до цього не поверталися.
"У кращому випадку це щось могло залишитися дітям чи онукам, але точно не для себе. Сьогодні, наприклад, ви можете дати щось корисне своїм літнім родичам, вони подякують і ніколи тою річчю не скористаються", – додає психологиня Валентина.
Психологи рекомендують не намагатися змінити ті чи інші звички людей. Якщо йдеться про їжу, яка, ймовірно, буде відкладена, – принесіть її й пригостіть нею батьків чи літніх родичів.
"Поясніть собі, чому куштуєте червону ікру чи олів’є тільки у новорічну ніч або чому не користуєтеся гарною скатертиною щодня? Для себе, не для гостей. Це звички родом із СРСР, які пов’язані з певним дефіцитом – матеріальним, фізичним, емоційним тощо.
До слова, часто люди не розуміють і не знають чого хочуть. Це, на жаль, також проблема з минулого, оскільки людей навчили жити згідно зі штатним розкладом", – підводить Марія Фабрічева.
"Хліб – усьому голова"
Білий хліб був одним з основних продуктів в роки СРСР, зокрема, завдяки своїй доступності. Ціна за буханець – 22 копійки, – була фіксованою, й на відміну від інших товарів, не піднімалася регулярно.
Чимало людей через низькі доходи не могли дозволити собі інші продукти, тому часто хліб ставав основним компонентом харчування, який додавали до будь-якої страви.
Селяни тим часом годували ним худобу, а в газетах публікували рецепти страв із сухарів, каже Тетяна Швидченко.
"Тотальний дефіцит призвів до падіння якості продукції, адже за покупця ніхто не боровся, навпаки він був готовий на все, аби "відхопити" хоча б щось. На цьому тлі виникли міфи про "найсмачніше у світі морозиво в Совєтському союзі" підкріплені пропагандою. Адже порівняти не було з чим, як і перевірити якість", – розповідає історикиня.
Історикиня нагадує й про те, що за тридцять років поспіль наші старші родичі пережили три масові штучні голоди – 1921-1923, 1946-1947 та Голодомор-геноцид 1932-1933 років.
"Ми всі різні, але з дитинства бачили схожу модель родини, де, умовно, мати народила дитину й все найліпше віддавала лише їй, поставивши на собі хрест. Так само і з хлібом – переважній більшості міленіалів досі важливо мати його вдома. Це заспокоює і формує відчуття стабільності", – додає психологиня Валентина.
"Чим похвалишся, без того й залишишся"
Деякі люди старшого покоління не вміють довіряти.
За словами Марії, це вміння формується з малечку – діти переймають його від батьків. Якщо дорослі тривожні й транслюють, що світ небезпечний, дитині буде важко навчитися довіряти.
У радянські роки довіри між суспільством та владою не існувало майже ніколи, каже Тетяна Швидченко.
"Окупація на початку XX століття, придушення повстань, упокорення голодом, засланнями, ув’язненнями, розстрілами – м’яко кажучи, це все не сприяло довірі до світу й до режиму. Механізм "гойдалок" змушував людей пристосовуватися до життя в режимі очікування нових катастроф та небезпек", – розповідає історикиня.
Такі умови відобразилися на народній творчості – існує чимало народних приказок, в яких йдеться про те, що краще покладатися лише на себе. "Виволікати бруд з хати" або "щастя любить тишу" – серед таких.
"Бабуся, яка пережила Голодомор, навчилася заощаджувати та ніколи не викидати їжу. Так само люди, які пережили окупацію, "навчилися" не довіряти й подекуди відчувати напругу серед знайомих людей", – каже Валентина Жемчужнікова.
Сьогодні цей досвід заважає літнім людям вірити, зокрема, владі чи різного рівня інституціям. Також він породив недовіру до деяких спеціалістів.
"Репресивна психіатрія зробила свою справу, внаслідок якої є ціле покоління людей, яких ми ніколи не затягнемо в кабінет до психолога, психотерапевта чи психіатра. Їхнє підсвідоме малює фантазії про те, що з ними там робитимуть щось страшне.
Насильно тягнути людину до психотерапевта не варто. Це порушення її кордонів – кожен з нас має право на власний світогляд", – каже Марія Фабрічева.
Ще одною причиною того, що деякі люди не наважуються довіряти, є інформаційна неграмотність.
"Коли ви розповідаєте своєму дідові чи бабусі про те, що вони безпосередньо заперечують – у них закрадуться думки про те, що вас хтось ввів в оману.
Розвиток критичного мислення, майстерність фактчекінгу та вміння відрізнити ІПСО від надійного джерела інформації – це не загальні навички, їм потрібно навчатися", – додає психотерапевтка.
За словами Валентини, навчитися довіряти наново можна через тривалий курс психотерапії, де людина почне помічати, що установки її батьків чи оточення не завжди були правильними.
"Не треба, я сама!"
Просити про допомогу певний період було принизливою справою. Зокрема, у роки дефіциту харчів, коли дістати їх допомагала "волохата рука" – впливовий знайомий.
Втім, одержавши бажане людина отримувала відчуття, що й вона тепер щось мусить дати в обмін.
Коли ж на прохання про допомогу кілька разів поспіль надходила відмова, просити про щось вже не мало сенсу й доводилося давати раду самостійно.
"Система виховання була побудована на тому, що якщо я прошу про допомогу, то я визнаю свою слабкість й вразливість і можу бути присоромленою чи висміяною. Люди прагнули робити все самостійно й зазвичай в них це виходило", – розповідає психотерапетка Марія.
Схожого значення набув прояв емоцій – сліз. Показувати їх означало проявляти свою слабкість, а отже – бути вразливим, каже Валентина Жемчужнікова.
Психологи сходяться у думці, що розв'язати цю проблему можна. Якщо ви бачите, що батькам чи літнім родичам щось потрібне – подаруйте їм це.
"Хтось каже, що хоче зробити ремонт у квартирі батьків, а вони не дають. Скоріш за все і не дадуть. Це їхня квартира й ми маємо поважати їхній комфорт", – наводить приклад психотерапевтка Марія.
Що таке патерни поведінки і коли вони формуються?
Патерни поведінки – це шаблони поведінки, які людина використовує у відповідь на різні ситуації. Вони формуються від народження дитини й до 7 років, після чого можуть коригуватися.
"Уявімо, що дітей просять не чіпати мандарини, адже вони для гостей. Одна дитина підкориться й буде мати стереотип про себе, що вона не може отримувати, що хоче і коли, оскільки все найкраще – іншим.
Інша дитина спершу погодиться, а потім вночі її тихенько з’їсть. А третя попри згоду подумає про те, що коли виросте, то купуватиме собі мандаринів досхочу. Рішень може бути більше, але ось так формуються патерни", – розповідає Марія Фабрічева.
Підкріплення або спростування патернів поведінки відбувається під час соціалізації дитини – через спілкування в дитсадку та у школі.
Дізнавшись, що друг, наприклад, може їсти мандарини у будь-який час, шаблони поведінки дитини можуть змінитися.
Зазвичай патерни поведінки формуються й закріплюються до повноліття, зазначає психотерапевтка. Після цього віку вплинути на них важче.
"Шаблони, які ми отримали у дитинстві, залишаються з нами на все життя. Але ми можемо на них впливати – відкладати апельсинки для гостей, і при цьому купляти їх собі кожного дня чи коли захочеться", – додала Марія Фабрічева.
Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"
