"Я не вірив, але дороги назад не було": як залежні від алкоголю знаходять шлях до одужання

Вони мають гарні роботи, сім’ї, їх поважають у колективах та дослухаються до порад. Ці люди видаються щасливими та успішними, проте так було не завжди. Кожен з них точно знає, що таке "дно" і як це – бути на волосину від смерті.

В Олени була зразкова заможна родина, в якій вона не відчувала дефіциту 90-х чи браку уваги, проте це не завадило їй потрапити у пастку алкоголю, який зруйнував її життя. І коли у 16 її однолітки планували вступ до вишів, вона думала лише про чергову дозу допінгу.

Владислав у свої 19 не зміг змиритися зі спокійним ритмом столиці, повернувшись із фронту. Забутися на деякий час мав допомогти алкоголь, але все пішло шкереберть – за деякий час він почав прокидатися на вулиці, і єдиною метою дня було знову забутися – у чарці. Попри вуличні скитання та щоденні запої, чоловік не вважав себе алкоголіком, бо в його уяві він ще був не таким пропащим.

Повернутися до нормального життя обом допомогла спільнота Анонімних Алкоголіків і поширена у світі 12-крокова програма. "УП. Життя" розповідає історії Олени та Владислава вдалося.

"Анонімні Алкоголіки – були, є і будуть. А от чи буду я без анонімних алкоголіків, я не впевнена"

40-річна Олена називає себе алкоголіком, попри те, що вже 7 років і 4 місяці як позбулася залежності. Каже, від "діючого алкоголіка" її відділяє якихось 50 грамів. Зіскочити з гачка спиртного їй допомогла спільнота Анонімних Алкоголіків. Жінка і досі приходить на зустрічі, аби твердо стояти у своїх переконаннях, а ще – допомогти новачкам, які роблять перші кроки на шляху до тверезого життя. Олена каже, що коли приходить на зібрання спільноти, то відразу розуміє, хто вона, чого хоче, а чого ні.

Гачок

Олена була пізньою дитиною у сім’ї, а тому їй дозволяли майже все. Вперше вона напилася у підлітковому віці. Каже, хотіла зрозуміти, на що ж проміняв її хлопчина, якого вона вважає своєю першою любов’ю.

"Батьки були старші і майже постійно працювали. Я була залишена сама собі. У нас була заможна сім’я, і коли у 90-ті не всі мали змогу купити дитині цукерку чи чобітки, я нужди не знала. Одного разу я потрапила в компанію, і мені сподобався хлопчик. Ми з ним прозустрічались два з половиною роки, це була перша любов. І ось він почав вживати. А я не могла зрозуміти, на що ж він мене проміняв. Хоча спортсменка, активістка була", – пригадує юність Олена.

Жінка каже, що багато хто знав її сім’ю, і всім було дивно і лячно, що вона почала пити. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося і чому так.

"Сьогодні цього хлопчика вже немає в живих, а тих, з ким я починала вживати алкоголь і продовжувала, – на пальцях можна перерахувати, скільки лишилося. Алкоголь – це така хитра штука", – ділиться жінка.

Відтоді жінка систематично пила впродовж 20 років. До алкоголю додалися наркотики, тож у 16 вона вперше потрапила до реабілітаційного центру. Школу закінчила екстерном.

"Я дивилася на однолітків, як вони обговорювали, на кого будуть вчитися. В мене ж такої проблеми не було, лише алкоголь і наркотики", – пригадує Олена.

Викачування яйцями, психлікарня, відьма: спроби зупинитися

Олена думала, що вона зможе позбутися залежності. Але кожна, здавалося б, майже успішна спроба, завершувалась невдачею.

"Я сама зупинялася: заради мами, щоб довести наперекір усім, що я не така. Але кожного разу в мене була якась причина: хтось щось не так сказав, не вміла і не знала, як з цим справитись, – бачила вихід тільки у чарці. І кожного разу я падала і падала, і це було сильніше і сильніше", – ділиться жінка.

Згодом Олена вийшла заміж, народила дитину, на деякий час поборола залежність. Але її чоловік почав пити, і вона зірвалася.

"Я виїжджала з країни, але це не допомогло. Знайомий возив і до бабки, і в психлікарні зачиняв, і до відьми звертався. Мене яйцями викачували, але я знову верталася до свого звичного стану – алкоголю. Я вже змирилася з тим, що смертна і скоро помру. Доньці на той час було 10 років, і як би це сумно не виглядало, я її вчила, як треба жити без мами", – розповідає Олена.

"Розповідали наче як про мене": перше знайомство зі спільнотою Анонімних Алкоголіків

Олена дійшла до того, що її словам вже ніхто не вірив, тож коли просила допомогти позбутися залежності, ніхто не реагував. Коли одного разу вона вчергове молила про допомогу, її почули – вона потрапила у кризове відділення державної Полтавської лікарні. Але з умовою: відвідувати групи Анонімних Алкоголіків.

"Мені було дуже страшно, незрозуміло. Коли я туди зайшла, там сиділи люди в колі.

Вони один з одним віталися, називали строки тверезості: два місяці, п'ять років, 10 років, 20 років.Вони були охайно одягнуті, усміхались, розповідали про себе, але наче як про мене. Я завжди думала, що не така, як всі: не там народилась, не та сім'я, не та країна, не той президент – все в мене не так.

Взагалі я біла і пухнаста, тільки я трошечки захворіла", – пригадує жінка.

Там вона зрозуміла, що має хворобу, що вона така не одна, і є вихід. Олена переконала себе, що якщо вийшло в цих людей, то вийде і в неї, хоча хвилювалася, щоб ніхто не дізнався про її відвідини спільноти.

"Мене ж вже як собаку, знаєте, всюди проганяли, я відчувала себе нікому не потрібною. А там я зрозуміла, що людям цим потрібна і що вони такі, як я. І, знаєте, анонімні алкоголіки стали мені як сім'я", – каже Олена.

Олена вперше свідомо захотіла відмовитися від алкоголю, взяла собі спонсора – так у спільноті зветься людина, яка ділиться досвідом свого одужання. Вони почали працювати за книгою, в якій розписані кроки до позбавлення від залежності.

"Група Анонімних Алкоголіків – безкоштовна. Я потрапила сюди, коли грошей вже не було. Робила все, що мені говорили, ходила на групи. Пішла працювати, але на дуже важку роботу, зрозуміла, що так не хочу. Тож пішла вчитися, продовжуючи ходити на групи Анонімних Алкоголіків", – розповідає жінка.

Олена здобула професію, нині працює бухгалтером. Каже, спільнота не просто допомогла перестати пити, а й навчила жити та справлятися з труднощами.

"Коли помер мій батько, я його поховала, але при цьому у мене навіть думки не виникло, щоб взяти склянку, помирати в жалості до себе. Я забрала дитину, яка на час мого одужання жила з моїми батьками, вивчила її. Зараз їй 18, і вона прекрасна, молода і красива. У мами інсульт, вона, на жаль, лежача, але я про неї турбуюся. Тепер знаю, як справлятися з негараздами. Анонімні Алкоголіки навчили мене жити", – роздумує Олена.

Вона каже, що насправді життя не змінилося – змінився лише її погляд на нього.

Спільнота Анонімних Алкоголіків абсолютно конфіденційна: жінка не хвилюється, що ходить на групу, бо про це знають лише ті люди, які з нею на групі. Аби зберегти анонімність, навіть на вулиці вони можуть не вітатися один з одним, якщо поруч йде ще хтось – аби не виникало зайвих питань.

"Я була на порозі смерті. Тепер радію життю, сонечку, я навчилася бути вдячною. Для мене це – неймовірна історія, чудо.

Але треба працювати над собою, своїм егоїзмом. Я прийшла гола, боса і простоволоса, а на сьогоднішні в мене є, де спати, жити, машина, друзі. Я завжди маю, куди піти, з ким поговорити", – каже жінка.

Спільнота Анонімних Алкоголіків дуже мобільна, зазначає Олена, адже часто вони їздять у різні міста, мають семінари. конференції, на яких навчаються.

"Коли мені погано, я йду на групу, коли добре – також на групу. Я боюся навіть уявити, що не буду ходити на групи. Це моя сім'я. Вона окрема, там мене розуміють. Навіть вдома не розуміють так, як там. У нас сприйняття геть інше, ніж у людини, яка не є хворою на алкоголь. Це як діабет: тобі потрібно приймати інсулін і не їсти солодкого, бо якщо ти будеш його їсти, ти просто помреш. От так само і алкоголь. Тобі не можна вже його пити. А лікування одне – ходити на групи, ділитися своїм досвідом, якщо хтось попросить", – розповідає Олена.

У спільноті Анонімних Алкоголіків ні до чого не змушують: хочеш – ходи, хочеш – не ходи. Хочеш – займайся зі спонсором чи працюй над собою, хочеш – не займайся. Тут ніхто не критикує, не осуджує, не шукає, якщо людина не приходить на зустрічі.

Олена розповідає, що нині є багато груп в різних містах України, які зустрічаються у різний час – кожен собі обирає. Є групи онлайн, є групи лише для жінок, лише для чоловіків, змішані.

"І хто ходить на групи, одужує, в того змінюється життя. За час мого досвіду приходили бездомні, в них не було ні сім'ї, ні дітей. Зараз ці люди з сім'ями, роботою", – ділиться Олена.

На зустрічах групи можна представлятися будь-яким ім'ям, навіть вигаданим, бо нікому не цікаві якісь особисті речі.

"Я кажу, що я тверезий алкоголік. Мене відділяє від діючого алкоголіка всього лиш 50 грамів. Тому і ходжу на групи – так я точно пам'ятаю, хто я і звідки. Бо коли ранка болить і вона заживає, то ти про неї забуваєш. Я хочу пам’ятати", – каже жінка.

Жінка переконана, що кинути пити можуть усі. Питання в тому, чи не почнуть знову. Тому, вважає Олена, групи потрібні для того, щоб мати розуміння, як не брати склянку, як дивитися на цей світ іншими очима.

"На групах я познайомилась сама з собою і нині я розумію, хто я така, як себе де вести і як жити далі", – резюмує вона.

Одужують не всі

Олена розповідає, що і сама ділилася власним досвідом одужання з іншими жінками та дівчатами, які у неї про це просили. Не всі історії мали щасливе завершення: хтось доходив до кінця, хтось зривався на півдорозі, хтось відмовлявся.

"Одна жінка хвора, вона дуже погано ходить, весь час майже сидить дома. Але вона твереза. В іншої син безвісти зник – не витримала вона, зірвалася. Зараз старається одужувати, але в неї погано виходить. Ще працюю з дівчиною, яка приїхала з іншої країни сюди, тому що вже просто вмирала. Сьогодні вона твереза 45 днів, але і це є результат", – ділиться жінка.

Нині Олена їздить в реабілітаційні центри, в яких розказує про свій досвід одужання від алкоголізму.

"Я хочу ділитися прикладом свого життя, тому що є такі ж історії, як і моя. Мої рідні знають про відвідини спільноти. Особливий дисонанс це для моєї доньки, бо вона бачила мене одною, а тепер я інша. У нас з нею дуже дружні стосунки, були навіть випадки, коли вона мені говорила: "Мам, а може ти на групу сходиш?". Бо я постійно після групи приходила дуже щаслива, з радісним настроєм", – пригадує Олена.

"Це наче йти по ескалатору вверх, коли він рухається вниз: тільки зупинишся – повертаєшся до початкової точки": історія Владислава

Владислав кинувся в алкоголь, коли у 2015 році повернувся до столиці з фронту. Тоді йому було 19, і він не міг зрозуміти, як можна спокійно жити, коли за кількасот кілометрів такі ж, як він, щодня дивляться в очі смерті заради свободи. Він теж не раз був на волосину від смерті, з багатьма товаришами попрощався на полі бою навіки. Владиславу здавалося, туман алкоголю притупить відчуття обурення і відрази.

"Я був інженером-підривником, що покинув Могилянку заради захисту Батьківщини, тож не міг дивитися, як тут, у Києві, люди радіють, веселяться. В мене перед очима стояла картинка війни. Я не рвав на собі рубаху і не хизувався геройством, але виправдано, як я тоді вважав, почав зловживати алкоголем та іншими речовинами. Так було простіше. Мені не потрібна була допомога, тим паче від людей, які не мають мого досвіду й уявлення, як мені на душі", – ділиться Владислав.

Терапія алкоголем для нього затягнулася на 8 років. Владислав спився й впав на дно: жив у покинутих будинках, підвалах, під'їздах, їв зі смітників, пив спирт та глід (аптечна 90-градусна спиртова настоянка для серця, яку за рецептом лікаря вживають порціями з чайну ложку – ред.) щодня, вважав, що в нього немає жодних проблем і допомога не потрібна.

"Я не усвідомлював, що хворий на алкоголізм, що був таким вже до війни, а війна стала для мене найсмачнішою закускою та зеленим світлом для запою", – пригадує чоловік.

Уже 2 роки і 4 місяці, як Владислав тверезий. Він пройшов реабілітацію за програмою Анонімних Алкоголіків та вважає, що вона врятувала його життя. Він позбувся упереджень щодо людей із залежностями та має щоденну свободу від алкоголю. Але так було не завжди.

Ночував у закинутих будівлях та пив спирт щодня

Владислав пригадує, що і раніше щось чув про спільноту Анонімних Алкоголіків, але реагував лише скептичною посмішкою – він не ототожнював себе із залежними людьми.

"За 4 роки до реабілітаційного центру я бомжував в Одесі: закинуті будівлі, люки, гаражі, лісопосадки біля моря, бувало, ночував у когось із випадкових знайомих по горілці. Я збирав картон, метал, приймав вторсировину, працював в овочевих точках за 100 гривень, лазив по смітниках в пошуках їжі або товарів на продаж на барахолці. Продавав прострочену продукцію з супермаркетів. Спирт, глід та міцне пиво – мій щоденний раціон. Це стало моїм життям", – розповідає чоловік.

Переломним моментом став день народження брата. На той час чоловік вже 8 років "дружив" з алкоголем, 4 з яких – щоденно вживаючи щось із найдоступнішого. Тоді стан Владислава вперше побачили батьки. Вони переконали його лягти до лікарні на детоксикацію організму. На той час Владислав вже був настільки змучений алкоголем фізично, що не заперечував.

"Я був жовтий, беззубий. Погодився, думаючи, що прокапаюсь кілька днів і заживу: почну шукати роботу, відновлювати документи. Таким був мій традиційний план після ривків до одужання. Але він завжди провалювався – за деякий час я знову прокидався в якихось кущах без телефона та документів", – ділиться Владислав.

Не було сили сперечатися, тож погодився прийти на зустріч групи Анонімних Алкоголіків

Попри надії Владислава, це був лише початок лікування: його переконали відвідати реабілітаційний центр, де він і познайомився з 12-кроковою програмою одужання Анонімних Алкоголіків.

"У мене не було сил сперечатися, тому погодився, хоча вважав, що це для невдах. Та коли познайомився зі спільнотою Анонімних Алкоголіків, то вже не сприймав це так скептично – я не хотів повертатися до життя на вулиці. Але в мене з’явився страх. Попри те, що мені було байдуже на себе, я не боявся смерті, раптом мені стало страшно жити тверезим життям", – пригадує чоловік.

Зі слів Владислава, йому було просто страшно зустрітися із собою справжнім. Тому увімкнулися захисні реакції: він багато жартував, сміявся. Чоловіку було важко уявити, як папірець, на якому написані 12 кроків, може змінити життя.

"Скажу просто: я не вірив. Але дороги назад вже не було, тож просто почав пливти за течією, робити все, що мені казали. І життя почало змінюватися. Після проходження курсу лікування мені запропонували роботу в реабцентрі. Я почав вчитися спілкуватися, контактувати з людьми, практикувати щодня те, що у своїх принципах пропонує спільнота. Я і так знав, що треба не ображати, намагатись любити, сприймати такими, якими люди є, не робити шкоди. Але це все суперечило моїм потребам в алкоголі, заради якого я міг піти на все. Тож просто ніби заново почав вчитися жити", – розповідає Владислав.

Це зараз Владислав розуміє, що спільнота Анонімних Алкоголіків не має стосунку до реабілітаційних центрів, медичних закладів, адже це громадська організація. Тут не можуть радити звертатися до реабілітаційних центрів, тому що вони комусь допомагають, комусь шкодять. І що лише за домовленістю члени спільноти можуть приїздити до таких установ і ділитися власним досвідом із залежними. У свій час така домовленість врятувала Владислава.

"Я обрав там наставника, який ще й був консультантом по хімічних залежностях. Він теж пройшов програму 12 кроків і став моїм наставником. Він порадив мені відвідувати зустрічі груп: 90 днів – 90 відвідувань", – каже він.

Владислав погодився. Вже на перших зустрічах він усвідомив, що кожна історія, яку розповідають інші учасники спільноти – ніби про нього: про емоції, відчуття, переживання. Про сильні емоційні сплески від, здавалося, банальних ситуацій, на які інша здорова людина зреагувала б дуже просто.

"У мене тоді була робота у пансіонаті для літніх людей, емоційно дуже складна, бо доводилося справлятися з різними витівками людей, хворих на деменцію, наприклад. Я вже тоді зрозумів, що корінь моїх проблем – це не люди, не зовнішній світ, а мої нездорові реакції. Спільнота допомагала перебувати в рівновазі, бо я був просто на грані зриву, фізичної розправи з тими хворими на старість людьми.Я приїздив сюди після роботи і видихав – бо тут можна було врешті розслабитися", – ділиться Владислав.

Чоловік каже, що намагався ділитися своїми переживаннями, турботами, стресовими ситуаціями з батьками, друзями. Та вони слухали їх, але як цікаві історії. Слухали, але не розуміли.

Згодом він зрозумів ціннісний принцип бути корисним – це ще один із 12 кроків до одужання, що передбачає якусь допомогу іншим на волонтерських засадах.

"Це певного роду безкоштовна робота для спільноти, наприклад, розливати чай, бути ведучою групи. Зараз я ділюся власним досвідом, а він у мене дуже різний: був на війні, бомжував, сидів у в'язниці. Я обслуговую гарячу лінію. Періодично їжджу в реабілітаційні центри, ділюся своїм досвідом з такими самими, яким я був на початку свого одужання, з людьми, в яких немає віри у власні сили, в яких страх майбутнього", – розповідає чоловік.

Владислав пригадує, що для нього такі поїздки до реабілітаційного центру інших, тоді ще не знайомих йому людей, зіграли важливу роль в його одужанні: вони розповідали історії, ніби списані з його життя, але при тому гарно пахли, мали автівки та посміхалися.

"І робили це просто так, не за гроші, не актори якісь, а щоб допомогти. Це дуже надихало. І ось тепер і я на їх місці, бо віддаючи ми отримуємо. І я нині радію, що можу комусь допомогти", – каже чоловік.

Що таке 12 кроків до одужання

Всесвітня організація охорони здоров'я зазначає, що немає безпечної дози алкоголю. Це токсична речовина, яка викликає залежність, і сказати точно, яка доза є вже неприпустимою для людини – важко.

Як стверджують фахівці, алкоголь можна вважати доступним та легальним наркотиком, який є лідером за показниками соціальної та індивідуальної шкоди: побутові злочини, аварії, передчасна смерть часто стають наслідками алкоголізму.

У пошуках спасіння люди вдаються до медикаментозного лікування чи шукають розради у реабілітаційних центрах. Часто так натрапляють на спільноту Анонімних Алкоголіків – безплатні групи, що ведуться за принципом "рівний-рівному" і ґрунтуються на взаємній підтримці людей із різним досвідом залежності: від моменту визнання проблеми і аж до часу, коли розумієш, що врешті вільний від алкоголізму. Вони працюють за 12-кроковою програмою, яку вперше опубліковли у США у 1939 році.

Її мета полягає в тому, щоб змінити мислення алкоголіка настільки, щоб домогтися одужання через особистісні зміни чи духовне пробудження. Виконання 12 кроків спільноти є рекомендованим, але не обов'язковим для одужання.

Світова практика 12-крокової програми, яку застосовують у спільноті Анонімних Алкоголіків, в Україні була внесена в національні галузеві стандарти з надання меддопомоги людям із розладами вживання алкоголю.

Для Владислава спільнота Анонімних алкоголіків – це ніби духовно-психологічна програма, яка допомагає подивитися на світ з іншого ракурсу: перестати шукати винних, злитись.

"Я ж теж існував у жалобі до себе: недолюблений, вартий більшого. Насправді це просто дуже смачна і класна закуска для вживання алкоголю, привід такий. Я не знаю, чому тут пропонують саме 12 кроків пройти, але кожен крок – ідеально продуманий", – ділиться чоловік.

Зі свого досвіду, Владислав каже, що розуміє кожен крок – як зусилля над собою.

Крок 1: ми визнали, що ми були безсилими перед алкоголем, що наше життя стало некерованим.

У спільноті Анонімних Алкоголіків вважають, що йдеться про визнання того, що алкоголізм контролює життя людини, і воно стало некерованим. Це стартова точка, без визнання проблеми змінити щось дуже складно.

Тож перший крок, який довелося зробити Владиславу, – визнати безсилля перед своєю хворобою, що у нього є залежність.

"Це важкий крок, до нього багато хто йде і не доходить. Просто визнати чесно проблему. Але для алкоголіка це неймовірний труд. Бо це хтось інший алкоголік: хто більше п'є, прокидається під парканами – завжди є хтось гірший. Навіть коли в Одесі я їв зі смітників, випивав кожен день глід, спирт, я все одно не вважав себе бездомним, бо на привозі бомжі набагато-набагато гірші", – роздумує Владислав.

Крок 2: прийшли до віри, що Сила, могутніша за нас, може повернути нам здоровий розум.

У спільноті переконані, що віра у вищу силу (як її розуміє конкретна людина) може допомогти відновитися, знайти розуміння, стабільність, підтримку.

Владислав каже, що зрозумів поняття існування вищої сили, коли думав над тим, скільки разів зміг уникнути кримінальної відповідальності, як вижив після клінічної смерті та загалом жив життя. Він розповідає, що відвідував служіння багатьох релігій, але Бог його лякав.

"Тож я прописав концепцію своєї вищої сили: що вона любляча, всепрощаюча, несправедлива щодо мене, бо якби була справедлива, я б дуже сильно страждав", – каже він.

Крок 3: прийняли рішення передати свою волю і своє життя під опіку Бога, як ми розуміли Його.

Йдеться про рішення довірити своє життя і волю цій вищій силі – це акт смирення і готовності змінюватися, пояснюють у спільноті Анонімних Алкоголіків.

Владислав каже, що на цьому етапі зрозумів, що лише так він може не шкодити іншим, допомагати.

Крок 4: зробили ретельну та безстрашну моральну інвентаризацію самих себе.

Тому, хто йде шляхом одужання, пропонують зробити ретельний і безстрашний огляд свого власного життя: своїх вчинків, думок, недоліків, шкідливих моделей поведінки. Це спосіб побачити, що саме потребує змін.

Владислав каже, що це важкий крок, адже не всім хочеться дивитися на себе справжнього та визнавати себе не центром світу.

Крок 5: визнали перед Богом, перед собою та іншою людиною справжню природу своїх помилок.

У спільноті кажуть, що у такий спосіб людина звільняється від сорому, а це дає можливість рухатись далі.

На п’ятому кроці, ділиться Владислав, до допомоги долучається наставник – людина, яка слухає про те, як минув день, який Владислав мав проаналізувати за 12-ма питаннями. Таку людину звуть спонсором. Це ніби сповідь перед наставником.

"Тоді я розказував те, що раніше не знав ніхто. І це ніби камінь з душі впав. Я відчув таку легкість", – пригадує чоловік.

Крок 6: були повністю готові до того, щоб Бог усунув всі ці вади характеру.

Тут зазначають, що на цьому етапі людина, яка йде шляхом одужання від алкогольної залежності, повинна усвідомити та бути готовою до змін, аби не повертатись до старого життя.

Крок 7: покірно попросили Його усунути наші недоліки.

Йдеться про молитви чи медитації – не важливо, яким саме поняттям це назвати. Але людина має попросити вищу силу допомогти позбутись власних недоліків – не власними силами власними, а з допомогою чогось більшого, ніж просто воля.

"На шостому-сьомому кроках ми прописували свої мінуси характеру: наприклад, боягузтво, жадібність, лицемірство. Від них і просили звільнення", – пригадує Владислав.

Крок 8: склали список усіх людей, кому ми заподіяли кривду, і сповнились бажанням відшкодувати всім їм завдані збитки.

Тут людина має проаналізувати свої попередні вчинки, усвідомити їх шкоду для людей та мати бажання, якщо це можливо, виправити заподіяне.

"У восьмому кроці ми аналізуємо моральну та матеріальну шкоду, яку завдавали іншим через алкоголь. Думаємо над тим, чи змогли б якимсь чином все виправити", – пояснює чоловік.

Крок 9: особисто відшкодовували заподіяну людям кривду, де тільки можливо, крім тих випадків, коли це могло зашкодити їм або іншим.

На цьому кроці людині пропонують особисто звернутись до тих, кого образили, і виправити відносини там, де це можливо і без шкоди для себе чи інших.

"Дев'ятий крок – про відшкодування завданих збитків: збираємо, відкладаємо гроші, шукаємо цих людей, просимо вибачення за скоєне", – розповідає Владислав.

Крок 10: продовжували робити особисту інвентаризацію, і коли ми були неправі, відразу визнавали це.

Як кажуть у спільноті, це рішення постійно слідкувати за собою – думками, діями – і коли помилишся, визнати це швидко і виправити. Це допомагає підтримувати тверезість.

Владислав зазначає, що десятий крок – це вміння перепрошувати та приймати свою вину, адже як тільки вина зміщується на інших, все скочується до початку.

"Лікуватися від алкоголізму – наче йти по ескалатору вверх, коли він рухається вниз. Як тільки зупинишся, відразу повертаєшся до початкової точки", – ділиться він.

Крок 11: шляхом молитви і медитації шукали покращення свого свідомого контакту з Богом, як ми розуміли Його, молячись лише про пізнання Його волі щодо нас і силу виконати її.

На етапі, який пропонують у цьому кроці, людині через молитву чи медитацію потрібно працювати над контактом із тією вищою силою, у яку вона вірить, шукаючи керівництва і сили жити за принципами, за якими почала.

"На одинадцятому кроці потрібно аналізувати усі свої дії і думки щодня, але вже без наставника, жити сьогоденням, а не минулим", – зазначає Владислав.

Крок 12: отримавши духовне пробудження в результаті виконання цих кроків, намагатися донести цю звістку до людей з алкогозмом і застосовувати ці принципи в усіх своїх справах.

Це про набутий досвід, який може допомогти витягнути з алкогольної ями інших.

"Це не обов'язково має бути якось фанатично, на шкоду сім'ї, роботі. Але якщо є хоча б одна людина, якій допомагаєш, – це вже чудово", – роздумує Владислав.

Проходження 12-крокової програми не дає 100% гарантії, що людина не залишиться до кінця свого життя теоретиком, пояснює чоловік. Потрібно захотіти змін у своєму житті – ніхто нікого до цього не силує.

"Насправді немає позбавлення від залежності. Вона залишається на все життя. Але є кроки, які допомагають не скотитися. Тебе тягне вниз, а ти йдеш нагору, завдяки простим крокам, які є в спільноті. Прийняття надає легкості: коли ти розумієш, що ця проблема є, і з цим треба щось робити", – каже чоловік.

Спільнота Анонімних Алкоголіків не веде статистики тих, хто приходять, кидають, хто тверезі і хто зривається. Є окремі приклади і перемог, і поразок.

"Я бачив різні історії. Повторювати шлях, коли людина ніби одужала, а потім знову повернулася до того способу життя, яким жила раніше, чесно – не хочеться. Тому й продовжую далі перебувати у спільноті, аби мати силу протистояти", – каже Владислав.

Зараз у чоловіка хороша робота, він гарно заробляє. Саме його голос часто звучав у слухавці, коли людина вперше набирає "гарячу лінію" спільноти. Він їздив до реабілітаційних центрів, аби хтось, як і він колись, почув його історію і отримав надію на одужання. Нині Владислав доєднався до лав ЗСУ, проте переконаний, що його мета – посіяти зерно у тих, хто страждає та власним прикладом дати надію на зміни. Але чи проросте це зерно далі – ніхто не знає.