Катів убили, але біль не минув. 11 років боротьби Ірини Довгань, яка пережила "стовп знущань" у Донецьку, а тепер допомагає іншим жінкам

2025 рік, Київщина. На подвірʼї правозахисниці Ірини Довгань нас зустрічає пес Койот, врятований на початку великої війни.

Навколо охайні клумби з квітами, декоративні кущі, сад із плодовими деревами. Особливої казковості пейзажу надають осінні кольори: багряний, жовтий, червоний, подекуди зелений.

На веранді по-хазяйськи розставлені банки варення, сушаться цукати. У будинку витає аромат гарбузового пирога, а в затишному інтерʼєрі можна помітити багато сувенірів, які правозахисниця привозила із відряджень країнами Африки.

У саду Ірини Довгань також росте абрикоса – символ українського Донбасу. Втім, вона не плодоносить так, як дерево з рідного саду на Донеччині. Дім Ірини окупований вже 11 років.

До 2014-го родина Ірини жила в Ясинуватій Донецької області. Будинок стояв на найвищій точці, ніби на пагорбі, а сад спускався ярусами донизу з південного боку, просто в обійми сонця.

Чоловік Ірини, Роман, мав будівельний бізнес, вона – працювала косметологом у власному салоні краси. У домі, який жінка дбайливо облаштовувала, виросли її старший син і молодша донька.

Коли почалась російсько-українська війна, Ірина допомагала українським військовим коштами, одягом і їжею. Та як би волонтерка не опиралася окупації, "рускій мір" прийшов до її містечка.

Влітку 2014 року окупанти затримали Ірину за підтримку української армії, 5 днів жорстоко катували, а потім – привʼязали до стовпа в центрі Донецька на поталу місцевим колаборантам.

Тільки завдяки тому, що знущання випадково сфотографував бразильський журналіст і закордонні правозахисники забили на сполох, бойовики відпустили Ірину. Так розпочався її довгий шлях від найстрашнішої події у житті до посттравматичного зростання.

У 2018 році Ірина очолила організацію "SEMA Україна", що об'єднує жінок, які пережили сексуальне насильство у війні. Слово sema з мови суахілі означає "говори". Ірина говорить про пережите вже 11-й рік, сподіваючись наблизити покарання для воєнних злочинців.

Про 5 днів тортур і допомогу від Левка Лукʼяненка, експлуатацію трагедії журналістами й віральний ефір з проросійським депутатом, загибель своїх катів і шлях до правосуддя, а також допомогу жінкам, постраждалим вже у повномасштабній війні – Ірина розповіла "УП. Життя".

"Один із садистів вистрибував і бив мене ногою між грудей так, що я відлітала". Полон

Літо 2014 року. Українська армія стоїть за 10-15 кілометрів від окупованої Ясинуватої. Щоб потрапити на вільну територію, треба проїхати чимало блокпостів проросійських бойовиків.

Крізь поле з чорною стернею Ірина йде до точки, де зустрічається з українським військовим. Він дивиться на неї з підозрою, не підпускає надто близько. "Ви місцева? Ви нас не боїтеся? Що вам треба?" – питає насторожено.

Ірина відповідає: "Ми просто хочемо допомогти". Вона принесла домашній борщ і величезну гору млинців, приготованих подругою-волонтеркою. Чоловік наказав покласти гостинці за кущем.

Тоді волонтерські запити були зовсім інакшими, ніж зараз. Не вистачало елементарного: камуфляжного одягу ("дубків" старого зразка), теплих ковдр, навіть цигарок і їжі.

Після перших ложок домашнього борщу лід скрес, і військові довірилися жінці. Цей підрозділ вона взяла під шефство і наступні кілька місяців возила йому допомогу, на свій страх і ризик долаючи блокпости.

Чоловік і 15-річна донька Ірини були в Маріуполі, бо свекор тяжко хворів. Сама ж волонтерка залишалася під обстрілами у Ясинуватій: вірила, що зможе дочекатися деокупації вдома.

Та в серпні у знайомого, який перевозив речі волонтерки, бойовики забрали машину, де був планшет Ірини з "доказами" волонтерської діяльності. Терористи з батальйону "Восток" увірвалися в дім жінки й повезли її у Донецьк.

Окупанти вигадали фантастичну історію, буцімто Ірина з донькою розкидала маячки, за якими коригує обстріли житлових будинків та школи. На пропагандистських сайтах яскраво описували, як волонтерка "милувалася тілами вбитих пенсіонерів".

Та насправді найбільшим "злочином" Ірини було її фінансово забезпечене життя і перекази коштів для українських військових, докази яких збереглися на планшеті.

"Їхнє бачення світу зламалося, вони сказали: "Ти ж з Донбасу, чому їм, а не нам?" Те, що є "такі зрадники, як ця баба", зламало якусь їхню опору, їхній фундамент.

Великі гроші для них були еквівалентом щастя, і саме вони були головним доказом мого "зрадництва народу Донбасу". Я була для них персональним ворогом на всіх рівнях, і тому не мала жити", – каже Ірина.

Частина батальйону "Восток" поїхала вбивати українців в Іловайську, а інша, найбільш "привілейована", відпочивала у Донецьку. Спочатку вони допитували Ірину, а потім віддали іноземним найманцям.

Жінка згадує: найжорстокішими були осетини й чеченці, які у деталях розповідали, як ґвалтуватимуть її до смерті.

Вибивши усі можливі "свідчення", 25 серпня вони вирішили позбутися жінки. Ірина чула нелюдські погрози: застрелити й закопати у посадці, привʼязати на блокпості й прострелити коліна…

Зрештою, 53-річну жінку змусили стати біля стовпа у центрі Донецька, а на шию їй повісили табличку "Она убивает наших детей. Пособник карателей".

"Допити і знущання почали здаватися їм одноманітним. Це вже повністю знищена немолода тітка. Ну що там цікавого? Та площа і стовп – то було для них як розвага. Спочатку їм прийшла думка прив'язати мене на блокпост, який прострілювала українська армія. Коли я лежала побита, я чула, як вони обговорювали, хто мене буде прив'язувати.

Але коли ми приїхали, ніхто не захотів, тому що це небезпечно для життя. Там хлопці ж себе берегли, розумієте? А мене вже "задекорували", зробили плакатик "убивця дітей". Ідея прив'язати сподобалася. І щоб не втратити вже зроблену роботу, мене вивезли на площу.

Хоч людей було небагато, вони кричали: "Дивіться, ми спіймали навідницю!" Тобто вони не говорили: "Ми забрали жінку, яка кормила українських військових і перераховувала гроші українській армії", – розповідає Ірина.

Бойовики змушували Ірину кричати "Зіг Хайль", били прикладом і заохочували людей на площі приєднуватися до знущань. Місцеві жінки били свою землячку ногами й палицею, закидали помідорами, плювали в обличчя, а молодь – фотографувалася на фоні. Після цілого дня публічних катувань жінку знову привезли до місця увʼязнення.

Невідомо, чи вижила б Ірина, якби не випадкове фото, зроблене журналістом Мауріціо Лімою, який саме працював у Донецьку того дня. Світлину опублікували The New York Times, і міжнародний розголос допоміг.

Колаборант Олександр Ходаковський, який очолював батальйон "Восток", показово "звільнив" Ірину Довгань.

Бойовики наказали їй підписати документ про "відсутність майнових претензій", а потім її мали вивезти з Донецька.

Завдяки наполяганню іноземних журналістів жінці дозволили забрати домашніх тварин. Тоді вона востаннє була у своєму будинку – вже повністю розграбованому окупантами.

"Потім мене дехто звинувачував у "співпраці", бо мене вивозили під охороною. Так, тому що мене забрали журналісти: Ендрю Крамер, який зараз очолює український відділ The New York Times у Києві, Марк Франкетті, дуже відомий пропутінський французький журналіст, Мауріціо Ліма, лауреат Пулітцерівської премії, декілька російських журналістів "Эхо Москвы" і "Дождь".

О 8-й годині мене вивезли мікроавтобусом на Маріуполь. І Ходаковський, голова батальйону "Восток", дав охорону не мені персонально, а саме цим журналістам. Але чомусь нашим донецьким треба було це перекрутити", – додає Ірина.

"Журналісти пробіглися по мені, як стадо бізонів". Життя після неволі

Ірина вирвалася спочатку до Маріуполя, що був частково окупований. Залишатися там також було небезпечно – в будь-який момент її могли схопити інші проросійські бойовики. Разом із чоловіком, донькою та домашніми улюбленцями Ірина виїхала до Києва. Перший час уся сімʼя спала в машині.

Ніякої допомоги на рівні держави не було ще багато років. Доводилося виживати без грошей, без роботи і психологічної підтримки.

Втім, одразу ж після повернення Ірину почали кликати на численні інтерв'ю та розпитувати про кожну деталь полону.

"Журналісти були єдиною верствою населення, яка виявила до мене інтерес. Але вони пробіглися по мені, як стадо бізонів, сказали кілька теплих слів і побігли далі робити свою роботу.

А я з родиною залишилася сам на сам із обваленою банківською системою, з утраченим усім, що ми нажили. Саме в нашому випадку це було дійсно через патріотизм. Дуже багато людей мені сказали в обличчя: "Ну і що ти отримала за свій патріотизм?".

Потрібно було втримати в собі віру, що це все робилося заради країни, і вона того варта. Тут, на цій землі – єдине місце, де я можу бути щасливою. І вже заради неї треба було так ризикувати", – міркує Ірина.

Але у розголосі була й зворотна сторона: одне з інтерв'ю Ірини побачив однокласник її чоловіка і запросив родину пожити до себе.

Ірину з чоловіком і донькою прихистили на Київщині. Донька спала на надувному матраці, а батьки – на зламаному дивані, але той прояв людської турботи був неймовірно важливим.

"Я персонально завжди відчувала підтримку від звичайних людей. Починаючи з того, що нас забрали до себе жити і годували, поки в нас не було грошей, і до того, що на моєму життєвому шляху постійно з'являлися люди, які хотіли мені допомогти.

Мій "діамант" – це спогади, як до мене приїхав Левко Лук'яненко з дружиною. Він ставив дуже конкретні запитання, я відповідала, як могла. На наступний день його дружина привезла мені дві каструльки і гроші. Я плакала під парканом і не взяла їх.

Розумієте, я просто не переживу... Я все відбудую, все зароблю, але у політвʼязня Левка Лук'яненка не візьму гроші і каструльки. Як би мені зараз не боліло за ті каструльки, які залишились на Донбасі, я сказала: "Це ж ваші. Нехай вони залишаються у вас, я собі ще куплю", – ділиться правозахисниця зворушено.

Потім Ірина з чоловіком винайняли невелику двокімнатну квартиру у Києві біля метро "Мінська". З собою забрали ще одну жінку з Ясинуватої, яка жила на вокзалі. Той період Ірина майже не пам'ятає – була у стані шоку.

При цьому жінку далі запрошували в студії з проросійськими політиками, намагалися використати для спекуляцій про "перемирʼя".

"Я частково ображена на журналістів за те, що мене так жорстоко використовували. Ви що, думаєте, я хотіла з кимось бачитися? Я хотіла закритися, накрити голову подушкою або залізти під ковдру й не чути й не бачити нікого у світі.

Але мені казали: "Ірино, ви мусите давати інтерв'ю! Такі жінки, як ви, є доказом того, що за Донбас треба боротися і що наші військові загинули недарма", – пригадує жінка.

Один із етерів став знаковим – Ірина сказала колишньому "регіоналу" Нестору Шуфричу, що їй неприємно дихати з ним одним повітрям. Залаштунки тієї зйомки вона згадує досі.

"Поруч зі мною сидів військовий, батальйон якого залишався на Луганщині. Його аж крутило: "Я не знаю, що там з моїми хлопцями, їх там зараз вбивають". Я співчувала йому і сиділа в шоці, не знаючи, як йому допомогти. І тут сидів цей Шуфрич. До цього він казав щось про Майдан, як він рятує життя "нещасних українських рєбят" і всіх мирить. Я все це слухала.

Мене щойно перекрутили через "м'ясорубку", я виглядала маленькою переляканою жінкою, але я себе якось із цього фаршу зліпила… Коли мені дали мікрофон у руки, я хотіла підійти і дати йому по голові. Але я подумала: тоді я ще раз дам йому можливість показати, що "всі патріоти якісь чокнуті". Я стискала цей мікрофон в руці, трималася. Я розумію, що не можна на публіку поводитись як базарна баба, як би тобі не було боляче і як би серце не рвалося на шматки. Те, що я змогла сказати, люди нормально сприйняли.

Після ефіру навіть підійшли якісь два політики, які сиділи в залі, і казали: "Ой, дайте свій телефон, ми вам завтра зателефонуємо, ми вам чимось допоможемо. Що вам треба?" Я сказала: доньку в школу зібрати", – пригадує Ірина. Звісно ж, ніхто їй не перетелефонував.

Щоб заробити грошей, Ірина потихеньку почала повертатися до косметології, намагалася приймати клієнтів удома. Тоді їй допомагали старі донецькі клієнтки, які переїхали на підконтрольну територію, але психологічно робота виснажувала ще більше.

"Кожна жінка приходить і розповідає про свої болі й труднощі, а в тебе в самої всередині – просто рана", – згадує вона.

"Хтось каже, що ненависть – деструктивне відчуття. У моєму випадку – ні". Повернення до життя

Уперше Ірина відчула, що стає трошки легше, у 2015 році. Вони з чоловіком залізли у великі борги, але придбали будинок на Київщині.

Іронічно, що колишній власник будинку швидко продав його, а потім гайнув за своєю любов'ю – луганчанкою, яка обрала жити в Москві.

"Усе ми робили своїми руками. Тут не було нічого, крім будівельного сміття. Але з'явилася ціль, і це було таке величезне щастя. І я почала жити життям", – усміхається правозахисниця.

Новий будинок став затишним, коли Ірина взяла домашніх тварин. Нарешті забрала собаку від маріупольських друзів, а потім прихистила білого кота з притулку на Троєщині, бо хотіла подарувати дім іще комусь, хто його потребував.

Почала облаштовувати будинок, висаджувати сад.

"Я багато читала про різні країни і народи. Повірте, я не одна така, і не найнещасніша. Багато людей чинили спротив злу й також страждали. І заради цих людей не можна ламатися чи жалітися на втрату комфорту, який я здобула до своїх 53 років. Цей комфорт уже не повернути.

Що б не сталося сьогодні – настане завтрашній день. І від тебе залежить, чи ти проживеш його щасливо, чи як зламана хворостинка. Навіть не від суспільства, не від соціальних служб, не від міністерств. Трохи впливають твої друзі, дуже впливає твоя родина, але все ж таки стрижень мусить бути в тебе всередині", – каже жінка.

Хоч Ірина змогла вижити без підтримки, вона як ніхто знає, наскільки постраждалим від сексуального насильства чи інших тортур не вистачає розуміння від суспільства.

"Зараз ми маємо можливість звернутися до психолога, до психіатра, який допоможе медичною підтримкою. А тоді не було нічого", – каже Ірина.

У 2014 році жінка приїхала до Києва вся у синцях, оглухлою на одне вухо і з перебитою барабанною перетинкою, але жоден фахівець не підказав їй елементарного: пройти експертизу, зафіксувати побої.

Лише маленька організація "Ініціатива Е+" подбала про неї. Волонтерка повела Ірину до отоларингології, а потім до лікарів, які працювали з майданівцями і бодай трохи розуміли, що вона пережила. Жінці надали першу допомогу, але наслідки далися взнаки згодом.

"Я скаржилася лікарю на сильний біль між грудьми – саме там, куди мене били ногами. Мені боліло дихати, кашляти. Лікар сказав не робити рентген: "Навіщо вам треба опромінення".

Через 8 років у цьому місці знайшли злоякісну пухлину розміром із волоський горіх. Я питала міжнародних експертів, які досліджують, які хвороби пов'язані зі зґвалтуваннями у війнах, чи може це бути наслідком. Вони сказали ні. Але я знаю своє тіло.

Один із цих садистів вистрибував і бив мене ногою між грудей так, що я відлітала і вдарялася в стіну камери. Потім я не могла зробити вдих, і їх це дуже веселило. А коли я нарешті робила вдих, він приходив разом із неймовірним болем і відчуттям печіння, ніби всередині запалився вогонь. Я пережила кілька таких ударів. Цей біль я пам'ятаю досі", – ділиться Ірина.

Тоді вона ще не усвідомлювала, що зазнала не тільки побиття, а й сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом (СНПК). Жінка вважає, що онкозахворювання – це ще один наслідок цих катувань.

"Я не буду нікому нічого доказувати – це просто плекає відчуття ненависті всередині. Це як неймовірна кількість намистинок, які нанизуються на якусь нитку.

Хтось каже, що ненависть – це деструктивне відчуття. У моєму випадку – ні, це дуже конструктивне відчуття, яке допомагає мені жити. Кожна жінка, яка відверто розповідає мені свою історію – це нова намистинка. Я перебираю ці намистинки, як чотки, безсонними ночами. І думаю, що російська нація мусить понести відповідальність хоч колись", – ділиться жінка.

"Я сподіваюся, росіяни будуть бігати по своїй тайзі й ховатися". Громадська діяльність

Правозахисну діяльність Ірина розпочала у 2018 році з поїздки у Міжнародний кримінальний суд в Гаазі. "Східноукраїнський центр громадських ініціатив" зібрав цілий кейс воєнних злочинів РФ на Донбасі. Серед 174 людей, які постраждали від цих злодіянь, була і Довгань.

Спершу жінка свідчила в прокурорському відділку, а потім її запросили на пресконференцію, де вона мусила повторити усе чи навіть більше.

"Я не розповідала подробиці зі зґвалтуваннями. Але у мене було стільки жахливих катувань і принижень, що мені було розповідати їм не годину – я можу добу розповідати про ті п'ять днів.

Тепер це вже має назву – ретравматизація, а тоді не мало ніяких назв. Я просто мусила це все робити, тому що розуміла, що треба свідчити", – згадує жінка.

Після цих свідчень до Ірини підійшла представниця міжнародного фонду Деніса Муквеге – конголезького лікаря, який отримав Нобелівську премію миру за допомогу жінкам, які страждають від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом у Конго. Ірині запропонували обʼєднати таких жінок в Україні та окремою організацією долучитися до SEMA – Глобальної мережі тих, хто пережив сексуальне насильство під час війни.

"Першою до мене приєдналася Аліса Коваленко – режисерка-документалістка з Києва, просто фантастична дівчина, яка поїхала в Донецьк у 2014 році, щоб фіксувати, що там коїться.

Вона була заарештована на блокпості. "Ополченці" імітували її розстріл, ламали їй пальці, а російський офіцер її нібито "врятував" від них – і три доби тримав у сексуальному рабстві. Вона змогла втекти через вікно.

Вона була першою жінкою, яка дала свідчення про пережите сексуальне насильство Гельсінській правозахисній спілці. Вже у 2019 році нас було десь 15-17", – розповідає правозахисниця.

Спочатку в організації були жінки з Луганщини й Донеччини, але повномасштабне вторгнення РФ примножило кількість постраждалих у сотні разів.

Велику війну правозахисниця зустріла на Київщині. Тоді ж – уперше усвідомила, як тісно її донецька ідентичність сплелася з київською.

"У 2022-му, коли бомбили Київ, я не спала ночами від страху, що ракета потрапить у Софію Київську. Я була там досить коротко, не молилася – атеїзм я привезла з Донбасу. Але чомусь я так боялася за цю Софію Київську, бо була частиною українського народу, для якого це – святиня. Мені було неймовірно страшно, що в нашу спільну святиню потрапить ракета", – згадує жінка.

У квітні-травні 2022 року, майже одразу після звільнення північної частини Київщини, Ірина поїхала збирати свідчення про сексуальне насильство по селах, що були в окупації.

Майже в кожному з них люди розповідали жахливі історії, але більшість постраждалих не були готові свідчити. Та згодом до організації "SEMA Україна" звернулися десятки жінок – організація донині надає психологічну, медичну і матеріальну допомогу постраждалим.

"Я почала розповідати міжнародним фондам, який жах тут коїться, і вони приїхали працювати з нами. Наша держава повела себе зовсім інакше, ніж африканські країни: одразу активізувалася Генеральна прокуратура, почала збирати свідчення.

Жінки, які пережили насильство на Донбасі, почали підтримувати тих, хто приєднався до нас на Київщині. Вони показали посестрам, що життя після пережитого існує. А потім київські жінки підтримали херсонських, яких в організації найбільше. Усе йшло своїм шляхом", – розповідає правозахисниця.

Зараз Ірина має багато однодумиць в організації – близько 80. Жінки збираються у групах підтримки, беруть участь в адвокаційних заходах і свідчать про пережите, бо впевнені: вони йдуть до покарання злочинців.

"Якщо ми будемо плакати й жаліти себе, то злочинці ніколи не будуть покарані. Вони будуть залишатися в комфортній тиші, колись будуть подорожувати по Європі, тримати "фак" у кишені й думати, що навколо всі дурні. А те, що ми свідчимо, дає можливість вирахувати як мінімум командирів цих підрозділів чи навіть самих кривдників. Є багато випадків, коли жінки знають їх.

Міжнародний кримінальний суд нарешті запрацював. Я сподіваюся, це приведе до того, що ці тварюки будуть бігати по своїй тайзі й ховатися. Щоб там їхнє життя і скінчилося. Це надає мені сили", – каже Ірина.

Найстарша учасниця "SEMA Україна" – 78-річна вчителька української мови з Херсонщини. Жінка відкрито дає свідчення про зґвалтування, яке пережила під час окупації у 2022 році.

"Коли вона відчинила двері, він вибив їй усі передні зуби. Потім ця нікчемна істота розігрувала виставу, типу він розвідник чи ФСБшник, і він цю 75-річну жінку "допитував", бо вона шпигунка. Він порізав їй ножем живіт, поламав ребра, зробив струс мозку, і в неї досі болить голова", – розповідає Ірина.

Ще одна вціліла жінка – переселенка з Донеччини. Колись вона мала магазинчик білизни у Краматорську. Коли у 2015 році росіяни вдарили по ринку "Градами", жінці дивом вдалося вижити. Двоє її покупців, які саме вийшли з магазину, загинули від удару.

З родиною жінка переїхала в Бучанський район Київщини. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, рідні виїхали з селища, а вона залишилася вдома.

"Вона пережила неймовірно жорстоке зґвалтування і була просто в жахливому стані – світ втратив барви. Спочатку вона була з нами на кількох зустрічах. Потихеньку почала виходити в простір. Потім написала свою історію в книгу "Жити попри все". З цією книгою вона їздить по всій Україні – і це також супротив ворогу. Вона показує: "Вам не вдалося мене зламати", – розповідає правозахисниця.

Хоч Ірина хотіла б, аби тисячі жінок, які зазнали насильства, давали свідчення міжнародним організаціям про свій досвід, вона усвідомлює, як це нелегко. Іноземці ж далеко не завжди розуміють біль українців.

"Німецькі журналісти мене питали: "А чому так мало українських жінок свідчать?" Я спочатку пояснювала: свідчення дуже травмуючі, жінки не хочуть ретравматизувати рідних. Багато хто з жінок ніколи не заговорить, і я залишаю за ними таке право. Але журналісти знову повторюють: "Але ж Україна в цьому зацікавлена".

Я запитала: "Чому німецька нація після Другої світової не заявила на весь світ про отих дівчат і бабусь-німкень, які потрапили на шлях совєтської армії та були до смерті зґвалтовані? Ви вважаєте, що саме ці жінки мали понести колективну відповідальність за злочини Гітлера й есесівців? Чому німецьке суспільство мовчить досі?".

Вони були просто нажахані цим запитанням. Але ми зараз розплачуємося, зокрема за їхнє мовчання. Та ж "совєтська армія" прийшла тепер на мою землю і ґвалтує українських жінок, тому що залишилася повна безкарність. Якщо дідусь ґвалтував безкарно, значить онук має на це право. Світ так влаштований: все зло повертається", – вважає Ірина.

"Європейці ховаються за толерантністю, ніби під ковдрою". Смерть катів і шлях до правосуддя

Доля бойовиків, які катували Ірину в 2014 році, склалася не так щасливо, як вони думали.

Більшість кавказьких найманців уже мертві. Хтось із них загинув у Сирії, хтось – на війні проти України.

"Голову батальйону "Восток" Ходаковського дуже довго цькували за те, що він мене відпустив. Його також звинувачували в тому, що він "зрадив народ Донбасу", "відпустив цю бандерівку". Ви ж розумієте, яка там "внутрішня конкуренція" – він стовідсотково мав багато недоброзичливців.

Хтось мені сказав: "Його, як більш інтелігентну людину, планували поставити керівником Донбасу, а став Захарченко – дурнуватий постачальник курячого м'яса. Цією відомістю і своєю історією ти взагалі зіпсувала кар'єру Ходаковському". Не знаю, чи правда це. Можливо, це теж зіграло свою роль", – ділиться Ірина.

У 2023 році телефон Ірини раптом почав розриватися від дзвінків та повідомлень на кшталт "Саїд здох!". Ще один найманець, який катував Ірину, був убитий. Жінка зраділа, але це все одно не принесло їй полегшення.

"Мені від цього взагалі не легше. Я б хотіла стояти зі сторони обвинувачення в Міжнародному суді Гааги і за ґратами бачити злочинців. Я б хотіла, щоб весь світ бачив, що злочинці покарані. Я ідеалістка.

Я вірю в те, що злочин можна зупинити тільки тоді, коли весь світ побачить глибину жорстокості покарання, – відповідно до того, наскільки великий злочин скоєно. А СНПК – сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом – належить до воєнних злочинів, які не мають строку давності", – каже Довгань.

Жінка змирилася, що не побачить на лаві підсудних своїх катів, але сподівається побачити судовий процес над іншими російськими злочинцями.

"Я бачу реальну користь того, що роблю. У 63 роки дуже важко бути корисною на фронті, а донести світу глибину ницості росіян – теж важлива робота. Європейський світ увесь такий толерантний – проти війни, проти жорстокості. Європейці ховаються за цією толерантністю, ніби під теплою м'якою ковдрою. Їм легко відсторонитися від військових, які обрали шлях опору зі зброєю: мовляв, самі зробили свій вибір, знали, що можуть загинути.

А от коли говориш про беззахисну цивільну жінку, яку ці російські нелюди били прикладом, ламали ребра, ґвалтували всю ніч, а потім ще й заразили гепатитом С – тут уже важко сховатися під ковдру. Моє завдання зараз – знаходити у світі людей, яких це справді торкне, які не зможуть відвернутися чи затулити вуха", – говорить правозахисниця.

Усе своє життя вона присвятила правозахисту жінок. І, за словами Ірини, вона пишається кожною своєю посестрою.

"Ми зараз живемо в суспільстві героїв. Але кожна з цих жінок – також героїня, хоча б через те, що вона переступила через свій страх, через стигму. Ми хочемо змінити в суспільстві ставлення до цих жінок – від "жертв" до "тих, хто вижив".

Адже стигматизація – це не обов'язково засудження. Іноді це: "Ой, бідна-нещасна". Якщо ти не бідна й не нещасна, то щось з тобою не так, бо ти не вписуєшся в стереотип. А Україна й українське суспільство – це суцільне руйнування стереотипів", – каже Ірина.

У перервах між адвокаційними заходами, перельотами та пошуком можливостей для жінок із "SEMA Україна", вона продовжує висаджувати свої улюблені рослини, дбати про маленький город.

Останній рік правозахисниця мусила боротися ще з одним ворогом – онкозахворюванням. На щастя, поки що хвороба відступила.

"Все життя я сумнівалася, чи правильно вчиняю, а зараз – немає жодних сумнівів.

Я хочу встигнути зробити максимум у відведений мені час. І ще більше насолоджуюся життям", – додає Ірина.

Фото: Олександр Чекменьов, УП

Текст: Олена Барсукова, Українська правда. Життя