Змінив тишу архіву на гуркіт бою. Історія науковця, який попрощався зі спокійним життям у Відні і долучився до ЗСУ
Історія формує нас. Проте інколи ми відповідальні за її творення — Олексій Руденко розуміє це як ніхто інший.
До 24 лютого 2022 року він був аспірантом у Відні, вивчав історію Східної Європи, працював над дисертацією. Проте з початком повномасштабного вторгнення відклав архівні матеріали та амбіції науковця до кращих часів і повернувся в Україну – аби доєднатись до волонтерського руху, а згодом долучитися до одного з підрозділів Збройних Сил.
Воюючи на фронті, він продовжує вести ще одну битву – за уми та історичну свідомість українців. Як керівник Творчого об'єднання "Ніч в Університеті" він відстоює правдиве знання минулого, яке, на його думку, робить нас сильнішими.
Про любов до історії, військову службу, волонтерство, креативний краудфандинг, створення просвітницьких проєктів та війну, що стала поштовхом до реалізації в нових ролях – Олексій розповів для "Української правди. Життя".
Далі – його пряма мова.
Про коріння та місто, де все почалося
Я родом із Миколаєва, прожив там 17 років: усе дитинство і юність. Це місто мене сформувало, хоч і було доволі зросійщеним, із суттєвим присмаком ностальгії за Радянським Союзом.
У дитинстві мені було незрозуміло, чому, коли в Україні офіційна мова – українська, в школі все українською, але повсюди в житті – російською. Уже тоді я почав задумуватись, що це не те, як мало б бути.
На формування проукраїнського світогляду ще змалечку дуже вплинула родина. Памʼятаю, як ще в другому чи третьому класі, коли до Миколаєва приїжджав Ющенко, батьки взяли мене на мітинг – і вже тоді у мене почало формуватися певне уявлення про державні процеси.
Мої бабуся і дідусь завжди багато читали й давали мені книги, хоча й переважно радянські, але з історичним контентом. І зараз, коли я телефоную бабусі, ми часто обговорюємо, які книги вона нещодавно прочитала.
Мій світогляд продовжував розвиватися в школі, зокрема завдяки урокам історії. На щастя, підручники, за якими я вчився, вже мали акценти на історії України, державності, війнах – усе це допомагало глибше розуміти наше минуле.
Пам’ятаю, коли вивчали тему козацтва, зокрема про Олешківську Січ, я підійшов до мами і сказав: "Мама, Олешківська Січ недалеко від Миколаєва – це ж наші, це ж козаки!"
Вчителі історії та літератури в школі теж відіграли роль – вони заохочували до вивчення й давали глибше розуміння. Я самостійно вивчав додаткові матеріали. Вчителі підтримували цей інтерес, і саме це сформувало мій світогляд більш ніж десять років тому.
Про активізм після уроків
Навіть у такому, здавалося б, аморфному місті, як Миколаїв, у 2011–2012 роках почалися протестні акції.
На той час я ще був школярем, але вже брав у цьому активну участь. На деяких мітингах, де було небагато людей, мене просили не потрапляти на фото, бо я був неповнолітнім.
Пам'ятаю протести проти Податкового кодексу у 2010-му, проти скандального мовного закону, що розширював права російської в Україні, у 2012-му. Це були часи Януковича, і ці події об'єднували незгодних.
Згодом настали часи Євромайдану. Мене дуже вразило, що в Миколаєві рух набрав великого масштабу. Я приєднався до спільноти активістів і одразу після уроків з великим рюкзаком біг на мітинг.
Єдиний великий протест, який я пропустив, – це розгін антимайдану в Миколаєві у квітні, коли стріляли і застосовували силу. Через те, що я був неповнолітнім, батьки змушували вночі залишатися вдома.
Але на інших подіях я був присутній, наприклад, коли зносили пам'ятник Леніну. Є навіть фотографії з того дня, де мене обприскали газом. Було й каміння, й тітушки, але "движняк" був непоганий.
Про зміну ролей: від науковця до волонтера
Я завершив бакалаврат в Україні, а на магістратуру виграв стипендію за кордоном. Напередодні повномасштабного вторгнення я був PhD-студентом другого року у Відні на кафедрі історії. Писав дисертацію про ранньомодерну Східну Європу, зокрема Польщу, Україну та Литву.
У січні 2022 року переїхав до Литви за іншою стипендією, де став візитуючим студентом. Я тільки-но розпочав своє дослідження, коли там мене застало повномасштабне вторгнення.
24 лютого я прокинувся дуже рано – мав якесь передчуття. Кожного ранку перевіряв новини, ніби в очікуванні, що от-от щось станеться. Цього разу, зайшовши на "Українську правду", побачив заголовок капсом: "ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ"'.
Ми з другом, який на той час працював у Польщі, одразу вирішили: їдемо в Україну. Домовилися зустрітися у Львові, а звідти – або приєднатися до тероборони, або спробувати інші способи бути корисними.
Купили квитки, проте багато автобусних рейсів до України почали скасовувати. Ми намагалися дістатися хоча б до кордону, але й це не виходило: купуєш квиток – його анулюють і повертають гроші.
Тоді ми вирішили поїхати хоча б до Варшави. У мене там є сестра, могли б у неї заночувати, а там вже точно знайдемо когось, хто їде до України.
24 лютого я ще брав участь у великому мітингу у Вільнюсі на підтримку України, а 25-го виїхав до Варшави. Там закупився в мілітарному магазині: фліска, баф, рукавички – усе необхідне на перший час, бо в Україні вже багато чого бракувало.
Наші друзі, які приєдналися до Сил оборони, почали писати, що їм потрібні бронежилети, шоломи, рукавички, фліски та інше спорядження. Виданого спорядження було недостатньо. Тому ми вирішили спочатку зосередитись на тому, щоб забезпечити їх усім необхідним, а потім уже вирушити до України.
Про нас почала ширитися інформація як про людей, які допомагають зібрати кошти, знаходять спорядження і переправляють його за запитами. Ми вирішили, що маємо посилювати цей напрямок.
Саме тоді, у Варшаві в лютому 2022 року, зʼявилася на світ ініціатива Stand with Ukraine – волонтерське об'єднання однодумців, які вирішили бути корисними й допомагати. Програмісти допомогли нам безкоштовно розробити сайт, де ми почали публікувати запити, можливості задонатити та звітність.
Коли обирали назву, орієнтувалися здебільшого на англомовну аудиторію, щоб мати змогу поширення серед знайомих за кордоном. Stand with Ukraine – просте гасло, яке закликає до підтримки.
Приблизно до червня 2022 року близько 40% від усіх донатів надходило від іноземців. Іноді вони допомагали закривати запити великими траншами.
Так, живучи у Варшаві, ми збирали кошти, налагодили логістику, писали гарантійні листи на митницю та переправляли допомогу в Україну. З часом рівень запитів і донатів знизився, і я повернувся до Литви, щоб завершити свою програму та скласти іспити.
Я завершив навчання і ще кілька разів брав участь у мітингах із литовськими та українськими активістами на підтримку полонених після теракту в Оленівці та ударів по Вінниці та Кременчуку.
Та у якийсь момент зрозумів, що залишатися у Литві не варто – я не брав участі в подіях війни настільки активно, як міг би, і моя ефективність знизилась. Купувати один дрон на місяць – це добре, але я відчував, що можу зробити більше.
Тоді почав подаватися на різні військові вакансії та у благодійні фонди. Утім, не склалося, тож я вирішив їхати до України, а вже тут вирішити, чим займатися далі.
У серпні 2022 року я повернувся. Вирішив, що буду волонтерити вже безпосередньо звідси, бо це зручніше і ефективніше – в Україні можна було легше дістати необхідні речі, а логістика була простішою.
Про рішення мобілізуватися
Наприкінці 2022 року я все ще продовжував займатися волонтерством і якось побачив оголошення про те, що потрібні перекладачі в навчальний центр на Харківщині, де іноземці навчали українських військових. Я вирішив поїхати туди і залишився на рік. Це ще не була мобілізація в повному сенсі, але все наближалося до цього.
Це була добровольча ініціатива, і мені це дуже подобалося. Ми спільно із Victory Drones налагодили роботу, запустили першу в регіоні школу для пілотів БПЛА і згодом разом із Military Kitchen ще й школу операторів FPV-дронів. Запустили, до речі, з нуля. Я відчував себе корисним. Але згодом вирішив офіційно приєднатися до війська – це сталося вже у 2024 році.
Чому я ухвалив це рішення? Бо розумів, що волонтерити вічно не вийде, а я вже зараз можу бути корисним у війську. Нині я продовжую займатись темою аеророзвідки, оскільки це одна з найбільш критичних речей на цій війні.
Про креативний краудфандинг
Сьогодні я поєдную службу із волонтерською діяльністю. Якщо раніше я часто сам займався купівлею, доставкою, ремонтом авто, то тепер процес змінився. У мене є команда, яка допомагає. Наприклад, якщо 79-й бригаді потрібен пікап, бо попередній було знищено чи пошкоджено, я надсилаю специфікацію, заблюрене фото для збору коштів, орієнтовну суму – і наші хлопці й дівчата починають збір.
Відчуваю, що зараз цей процес подекуди стає виснажливим. Бувають моменти, коли закінчуються ідеї, що саме зробити, аби просунути збір.
Раніше ми активно використовували аукціони та розіграші для збору коштів, але з часом цей формат дещо вичерпав себе. Здається, зараз вже чи не у кожного є підписаний прапор, шкатулка чи чашка.
Збори в Україні загалом, як і волонтерський рух, потребують креативу і певної здорової конкуренції.
У 2023 році наша команда вирішила спробувати щось нове: переробляти відомі пісні. Так з'явилася ідея записати відео з переспівом популярних пісень в новому, несподіваному контексті. Наприклад, ми організували розіграш уламків збитого "Шахеда" з автографом Буданова і про це записали відео в стилі репу на біт українського репера jockii druce. Цікаво, що я виконав там реп-партію, що стало для багатьох (та й для мене) несподіванкою.
Перший досвід виявився вдалим, і ми продовжили експериментувати. Наступним нашим проєктом стали переспіви гурту O. Torvald, Жадана і Собак, колядки, а тоді переспів пісні "Мальви", присвячений збору коштів для 58-ї бригади.
Минулого року на Різдво ми створили адвент-календар для донатів. Замість того, щоб відкривати комірки в календарі, ми вирішили щодня підтримувати один з 25 регіонів України – і кожного дня заохочувати людей перераховувати 25 гривень на відповідні збори.
Так ми збирали кошти для бригад, а людина водночас отримувала кілька цікавих фактів про обрану область. Це не була інформація з Вікіпедії, а дійсно незвичні факти. Така ідея донатного адвент-календаря дуже сподобалася людям – за 25 днів ми закрили один збір, потім другий і навіть третій розпочали.
Про "Ніч в Університеті" як театр історії для сучасників
Одна з найцікавіших моїх волонтерських ініціатив – проєкт вечірніх театралізованих історичних екскурсій "Ніч в університеті". Постановки, де відвідувачі не просто глядачі, а учасники певних історичних подій, допомагають нам збирати кошти на підтримку для Сил оборони.
Насправді проєкт виник задовго до повномасштабної війни. Він зародився у 2016 році на істфаці університету Шевченка, коли у мене з друзями-співзасновниками виникла ідея провести для першокурсників екскурсії про історію університету.
Влаштувати це вперше було насправді цікаво, хоча й непросто. На початку в нас не було ні фінансування, ні чіткого розуміння, як все має виглядати. Декан навіть виділив власні кошти, щоб ми могли купити найнеобхідніше для перших екскурсій: лампи та інше обладнання.
Перші екскурсії ми проводили в різних корпусах університету Шевченка. Згодом ми почали виходити за межі рідного університету і проводили екскурсії в різних локаціях Києва: у музеях, бібліотеках і заповідниках.
На початку обходилися мінімальними ресурсами: перші екскурсії проходили в майже повній темряві, з одним ліхтарем. У такій темряві ніхто не помічав, що ти граєш у власній сорочці чи у шкарпетках з візерунками.
Хоч ідея виникла випадково, але з бажанням зробити щось цікаве як для відвідувачів, так і для себе. Адже не завжди випадає шанс побути в ролі студента 19 століття, монаха часів Мазепи чи хорунжого Української Народної Республіки. Це був і виклик, і можливість для нас самих.
За вісім років ми провели близько 45 різних програм. Тепер ми не жартуємо просто про дух академізму, а торкаємося серйозніших тем. Адже відчуваємо певну соціальну відповідальність – не беремося нікого виховувати, але у наших силах нести в маси просвітництво, задавати певні моральні настанови, аби люди задумалися.
Ми відчуваємо певну відповідальність, бо стаємо для когось не просто акторами, а певними вчителями. Раніше ми були на одному рівні з глядачами, але зараз для когось уже стали зразком моральних і ціннісних орієнтирів. Принаймні, мені хотілося б у це вірити.
Про силу історичної пам’яті
Коли ми розповідаємо про історію України, а потім ще й проводимо збір на підтримку війська, це дає людям відчуття причетності до чогось більшого за себе. Це шлях до розуміння, чому ми тут і зараз, і чому важлива наша спільна боротьба. Так, в історії були певні прорахунки, але зараз ми маємо можливість їх виправити, боротися за Україну далі.
Знання історії дає розуміння, хто ти є і ким є люди навколо. Чому воюємо з Росією, чому живемо в Україні, чому нам допомагає Литва чи Польща, а, скажімо, Китай – ні. Знання історії допомагає розібратися в цих питаннях і зрозуміти наші зв’язки зі світом.
Крім того, ці знання роблять нас стійкішими до пропаганди. Це важливо в умовах, коли російська пропаганда використовує багато прихованих і явних способів, щоб просувати певні наративи про Україну через телебачення, фільми, серіали. Проте коли ти знаєш власну історію, то можеш розвінчати міфи про те, що Петлюра – злочинець і пояснити, хто такі Бандера й Мазепа і хто кого насправді зрадив.
Ще одне болюче, але важливе усвідомлення, з уроків української історії – про силу і самостійність і про те, що ніхто за нас нічого не зробить, що це наші проблеми і нам їх вирішувати. В історії не було випадків, щоб Україні хтось повністю допоміг або вирішив за нас наші проблеми. Мені це розуміння додає снаги.
Про самовизначення і життя після війни
Після війни, напевно, я б хотів повернутися й дописати дисертацію, бо я її так і не захистив – зараз у мене офіційна академічна відпустка.
Тепер я вже не впевнений, що хочу працювати в академії, хоч раніше це і була моя мрія – будувати кар'єру в Україні й розвивати історичну науку. Наразі я не певен, чи це те, що дійсно найважливіше для мене.
Я б точно хотів продовжити займатися екскурсіями й нашим проєктом, коли повернуся до цивільного життя. Де ще бачу себе – важко сказати, бо за час війни спробував стільки нових речей, посад і можливостей, що не знаю, що принесуть наступні місяці й роки.
Але одне я точно знаю – хочу жити в Україні. Ще до того, як повернувся у 2022 році, знав, що хочу жити й працювати в Україні. Під час війни я ще більше в цьому переконався.
