"Війна змусила подорослішати не тільки мене": як 15-річний підліток з Харківщини маневрує між обстрілами і планами на майбутнє
Матвію Бережному – 15. Він живе на Харківщині, з боку кордону.
Хлопець пережив приліт касетного снаряду та поранення мами. Водночас він планує майбутнє на десятиліття вперед, відчуваючи своє швидке психологічне дорослішання.
Його історію розповідає "Українська правда. Життя".
Злякався за маму
До 24 лютого 2022 року родина Бережних – батьки та двоє синів – жила у передмісті Харкова. Від них до російського Білгорода – трохи більше 70 кілометрів.
Прокинулися з першими вибухами.
"Я скочила з ліжка і давай будити чоловіка, – пригадує мама хлопців, Оксана. – Кажу: "Бомблять! Що будемо робити?" Старший син з чоловіком поїхали заправляти машини. А ми з Матвієм взялися збирати речі першої необхідності. О, ми тоді ще коктейлі Молотова готували! Як в кіно. Солярка, бензин. Думали, якщо підуть росіяни, то треба бути готовими. Шукали точки, з яких буде найкраще їх кидати. Партизани".
Пригадуючи це, Оксана сміється. Але то тільки зараз. Тоді було не до сміху.
Старший Дмитро з перших днів вторгнення пішов до війська, служить на Донеччині, у протиповітряній обороні.
25 лютого 2022 року Оксана разом з чоловіком поїхали на розвідку, глянути, що там у місті. Довідалися, що недалеко від їхнього будинку облаштували блокпост. Оксана побачила, що військові, які несли там варту, стояли просто неба на морозі. Тож вирішила привезти їм чаю у термосі та бутерброди.
"Я подумала, що бутерброди – це добре. Але ж хлопцям треба нормально поїсти. Тож поїхала додому, зварила суп, напекла домашнього хліба. У мене в голові картинка була, як у фільмах, що у всіх солдатів має бути ложка, миска. А ми приїжджаємо до них: а в них нічого.
Ми їм привезли ту каструлю, а вони розводять руками, кажуть, нема чим їсти. Тож ми з чоловіком поїхали шукати по магазинах одноразовий посуд. Повертаючись на блокпост, потрапили під касетний обстріл", – пригадує жінка.
Внаслідок прильоту загинуло двоє. Автівку Бережних посікло осколками, деякі потрапили Оксані у ногу. Попри це, подружжя таки дісталося блокпоста віддати військовим впольований одноразовий посуд.
"Додому ми ледь доїхали: у автівці спустило всі колеса. Викликаємо швидку, вони кажуть: "Вибачте, ми не приїдемо, у вас там страшно". До кінця дня ми все ж видзвонили одну бригаду швидкої. Я попросила їх зачекали біля Центру переливання крові, біля блокпоста, де усе сталося. Сусід позичив свою машину, і чоловік відвіз мене туди. Там я і залишилася", – розповідає Оксана.
Після того, як батьки повернулися додому, Матвій не відходив від мами. Оксана думала, що він злякався через вибухи. Але ні: "Він за мене перелякався. Я ж забігла додому, кров з ноги тече. Потім, як лягла у лікарню, вже я переживала. Обстріли, ДРГ, літаки, прильоти. Лише одна думка: Як вони там?".
Матвій про той день говорить спокійно, хоч часом робить паузи та стискає губи. Каже, що батькам тоді пощастило:
"Мамі осколок прорізав майже всю нижню частину ноги. Він зайшов знизу і пройшов через гомілку. Вони тоді чудом вижили. Я сам не розумію, як так могло статися. Насамперед тому, що в нашій машині є газ, але осколки не зачепили його. Тож вона не підірвалася".
Треба їхати, рятувати сина
Згодом родині Бережних пощастило іще раз. Був приліт на їхній вулиці. Матвій тоді був на подвір'ї разом зі старшим братом Дмитром.
Коли пролунав вибух, старший похапцем почав заштовхувати молодшого в гараж разом із їхніми собаками, які також злякалися гучного звуку.
"Спершу ми не зрозуміли, що відбувається, – пригадує Матвій. – Це було дуже страшно. Але головне, що ми цілі. Снаряд увійшов в бетонний стовп і не полетів далі. А я був за три метри. Якщо б не стовп, можливо, я б тут вже не сидів".
Осколки застрягли у паркані та бетоні. Вибуховою хвилею у будинку Бережних пошкодило вікна та покрівлю.
Оговтавшись, хлопці зустріли тата та взялися прибирати наслідки прильоту.
У цей час їхня мама Оксана все ще була на реабілітації в лікарні.
"Я відтоді кажу, що, мабуть, хлопцям дуже сподобався суп. Відмолили нас. Напевно, щось в світі є таке, що нас захищає. І хлопців моїх тоді також щось захистило від смерті", – додає Оксана.
Згодом, у розмові з мамою, Матвій сказав, що йому страшно. Після його слів Оксану ніби переклинило. Зрозуміла: треба їхати, рятувати сина:
"Я тоді ще лежала в лікарні, рана ледь загоїлась, а я кричу: "Виписуйте!" І вже дивлюсь розклад евакуаційних потягів. Вони мені кажуть: "Куди ти? Тобі ще шви знімати!" А я: "Сусід їх зніме, він теж лікар, додому треба". Мене вже ніхто не зупиняв. Моя дитина тремтить від страху. Так не може бути далі".
Оксана з Матвієм зібрали необхідне та поїхали: валіза, собаки, дві доби у дорозі, довгі затори на трасі, ночівля у Вінниці у незнайомців, і – тиша поміж закарпатського лісу. Без тривог, вибухів та сирен. Але з думкою про рідну Харківщину. Там також залишився її чоловік – наглядати за будинком.
"Бути далеко від дому – важко. Але добре, що ми поїхали. У Матвія було справжнє літо. Вони ходили на річку з місцевими хлопцями, гуляли, збирали гриби, на велосипеді каталися. Зараз у нас тут на велосипеді вже дуже не поїздиш", – каже жінка.
Оксана та Матвій пробули на Закарпатті сім місяців.
Коли поранення жінки остаточно загоїлося, вона взялася допомагати у волонтерському центрі, де плели маскувальні сітки. Каже, що сидіти без діла не могла, хотіла бути корисною.
Час йшов, Матвій дорослішав, війна тривала. Оксана зрозуміла, що вічно вони бути на Закарпатті не зможуть. Вже тоді почала міркувати про повернення до Харкова. Але цьому судилося статися значно швидше.
Остаточно прийняли нову реальність
Дмитру вдалося приїхати на кілька днів у відпустку, тож військовий вирішив провідати маму і брата. Ця зустріч зі сльозами та обіймами завершилася пакуванням речей у багажник: родина вирішила їхати додому. Вони остаточно прийняли нову реальність.
"Харків навчився з цим жити. І ми теж. У нас якийсь імунітет випрацювався. Так, прилітає. Так, тривоги. Але що робити? Три тижні тому знову прилетіло неподалік нашого будинку. Повністю до цього звикнути не можеш. Але головне – витісняти негатив позитивом. Ось так ми й напрацювали цю звичку. Навчилися жити", – каже жінка.
Оксані зараз 50. Вона опікується приватним будинком, невеликим городом і собаками, допомагає чоловікові вести бізнес та виховує молодшого сина. До вторгнення працювала нянею. Але зараз, каже, ця професія не в пріоритеті і попиту на неї немає.
Життя родини змінилося. Але вони створили нові сімейні ритуали, які допомагають їм триматися разом. Серед іншого, Оксана із теплом говорить про спільні недільні прогулянки:
"У нас всього четверо собак удома живуть. Це два йорки і дві великі собаки: кавказька вівчарка і родезійський річбек. Йдемо разом з ними дихати свіжим повітрям".
Ще одна низка випадковостей сталася з родиною Бережних цього літа. Оксана пригадує, що мама чіткий намір відправити сина на відпочинок у літній табір, аби Матвій побув у колі однолітків. Квитки придбали, місце у таборі зарезервували.
Та приліт ракети на територію табору змінив плани. Його закрили.
Тож перед Оксаною постав вибір шукати альтернативне місце для синового відпочинку. Тоді вона випадково довідалась про "Голосний кемп", якийсь цьогоріч організував благодійний фонд "Голоси дітей".
Спершу Оксані відмовили, оскільки кількість місць на заїзд була обмежена, але згодом до неї надійшов лист – місце звільнилося, тож Матвія запрошують.
"Я була така щаслива! Кинулась одразу купувати квитки, але додаток Укрзалізниці тоді ліг. Тож побігла на маршрутку, аби їхати в центр міста до залізничних кас. Повертаюся – йду по двору і танцюю. Чоловік питає, що вже, куди ви їдете? А я йому: Не ми їдемо, Матвій їде!" – пригадує Оксана.
Кемп створили для того, щоб дати дітям відпочити від тривоги та відновитися від стресу війни, багато його учасників були з прифронтових міст України або проживали у різних містах як ВПО.
Так Матвій познайомився з багатьма хлопцями та дівчатами з Дніпра, Херсона, а також з Харкова та регіону.
Там утворилася міцна компанія друзів, яка все робила робила разом. Улітку вони планували зберегти дружбу і після кемпу. Зрештою, так і сталося.
"Він повернувся і каже: мама, у мене тепер є друзі! І це ж пощастило, що діти тут недалеко живуть. Бо багато його друзів виїхали через війну. Тож із цими дітьми з кемпу він дуже здружився. Вони продовжують зідзвонюватися вечорами. Мають довгі розмови по відеозв’язку ледь не до ранку", – ділиться Оксана.
Крім цього, у Матвія та його компанії є точка збору – осередок благодійного фонду "Голоси дітей" у селі Високе, неподалік від Харкова. Саме тут друзі мають можливість з’їжджатися з різних міст, бачитися та спільно проводити час, не обмежуючи себе екранами ноутбуків та смартфонів.
Завтра обов'язково настане
Усе дитинство Матвій мав багато хобі, ходив на різноманітні гуртки та додаткові позашкільні заняття. Займався кікбоксингом, вчив англійську та програмування, брав участь у олімпіадах та змаганнях. Наразі навчається у школі дистанційно.
"Зараз усе його життя вдома, у чотирьох стінах. Не так давно у нас відновили роботу музичної школи, куди Матвій раніше ходив на гітару. То тепер вчитель приходить до нас додому. У самій школі працювати не можна, то перевели всіх на такий формат, аби зберегти робочі місця вчителів", – розповідає жінка.
Оксана додає, що Матвій раніше займався плаванням. Віднедавна критий басейн неподалік від їхнього дому відновив роботу, але хлопець остерігається туди ходити, бо невідомо, коли і куди прилетить.
Примітка: Харківський Палац спорту було знищено під час масованої атаки Харкова 1 вересня 2024 року.
Ще одним захопленням Матвія були коні та кінний спорт. До вторгнення він вчився їздити верхи. Згодом усіх коней вивезли. І дуже вчасно. Незабаром спортивну школу, де навчався Матвій, зруйновало влучання п'яти іскандерів.
"До війни все було розписано: школа, басейн, кікбоксинг, музика, математика, англійська, інформатика. Отак і напередодні війни ми будували плани. 26 лютого, у суботу, в Матвія мали бути змагання по кікбоксингу, і на той же день його запросили на День народження. Ми розривалися, щоб кругом встигнути. Але все вирішили за нас", – розповідає жінка.
Зараз горизонт їхнього планування звузився до двох-трьох днів. Майбутнє видається непевним.
Оксана розівчилася мріяти: "Перший рік [повномасштабної війни] я ще якось ставила собі якісь цілі, будувала плани. А потім зрозуміла, що спокійніше без далеких точок майбутнього. Ми живемо життя. І про всяк випадок у нас всі цінні речі, документи зібрані в одну валізу, яку ніхто не розбирає. І коли Матвій їхав влітку у табір і брав ту валізу з собою, сам сказав, що треба, щоб валіза була зібрана. Як оберіг".
Матвій переконаний, що завтра обов'язково настане. Тому будує плани і на рік, і навіть на кілька десятків років вперед. Хлопець захоплено розповідає про програмування, про свої успіхи у інформатиці та про перемогу на Всеукраїнській олімпіаді з математики:
"Я хочу піти на програміста і розібратися в інвестиціях, щоб мати пасивний дохід. І хотілося би до 30 років заробити на машину мрії і їздити по світу подорожувати з сім'єю від Америки до Азії".
Пригадує слова мами, за час цієї війни він неабияк подорослішав. Хлопець підтверджує, що і сам це відчуває.
У свої 15 він розмірковує свідомо:
"Війна змусила подорослішати багато кого, не тільки мене. Однолітки більше почали думати про майбутнє, про те, ким хочуть стати. Бо ми майбутнє нашої держави. Ми розуміємо, що зараз відбуваються дуже важливі події та зміни. Що наша країна переживає непростий час. І треба, щоб хтось її відбудовував".
Завершуючи розмову з мамою Матвія, вагаюся, перш ніж поставити питання, якого не планувала, але яке увесь час висіло над нами: "Оксано, а ви думали про те, що ця війна може Матвію перейти?"
Вона видихає, мовчить, а згодом продовжує:
"Іноді так. Думаю. І це лякає. Коли старший син приймав присягу в академії Нацгвардії, ми приїхали до нього родиною. Йдемо з присяги, Матвій маленький ще, в школу навіть не ходив, раптом каже: "Мам, а в якої казармі я потім буду жити?".