10 років не вдома
26 лютого – День кримського спротиву російській окупації. 10 років тому тисячі кримців вийшли на протест у Сімферополі, щоб відстояти цілісність України.
Наступного дня російські війська захопили Верховну раду Криму та Раду міністрів, півострів заполонили маріонетки РФ та військова техніка, а в березні окупанти провели “псевдореферендум”. Почалися репресії і терор, зокрема, кримських татар.
10 років тому тисячі кримців були змушені виїхати зі свого дому. Але не втратили надії повернутись.
Крим – це не лише море. Гірський, степовий, вкритий снігом – його образ унікальний в очах кожного, хто споглядає.
Ми зібрали історії про Крим від кримців – громадських активістів, митців та дослідників. Далі – їхні спогади.
Діана Андрієвська
Головна редакторка видавництва “Стилет і стилос”,
упорядниця збірки “Південні вірші”
Найлегше впізнати кримчанина за фразою "О, ну це дуже схоже на Крим/Фіолент/Демерджі/Євпаторію".
Ці слова можуть лунати у будь-якій точці планети: хоч у тропічних лісах, хоч у жовтих пустелях. Але бажання відчути себе знову вдома змушує домальовувати в уяві образ Криму, схопившись поглядом за примарну лінію, хоч трохи схожу на той рідний клаптик землі. Я бачу його всюди.
Я не виросла біля моря, адже народилася у центральному степовому Криму. Коли мене питають, звідки я, то очікують почути про містечко на узбережжі, до якого потрібно їхати повз виноградники й гірські перевали. Коли я відповідаю на це запитання, то обов’язково додаю: "Ви там точно бували, якщо приїздили до Криму, але не пам’ятаєте цього". Я з Сімферополя.
Я і сама вже майже не пам’ятаю вигляд свого міста. Його обриси часом виникають у моїх спогадах або снах як неприкаяні примари, але навіть заради цього тексту мені довелося лізти у супутникові знімки. Я пам’ятаю вигляд своєї гімназії, але вже не згадаю дорогу до неї від мого будинку.
Пам’ятаю головну площу міста, піцерію біля ЦУМу з піцою на по-справжньому пухкому тісті, пам’ятаю Центральний ринок, на якому мені купували куртки і светри, пам’ятаю дорогу до будинку бабусі: від площі Леніна до Московського кільця (яка іронія, еге ж?).
Та всі ці спогади спорадичні і фрагментарні. Здається, що цілісно я не пам’ятаю майже нічого, але все одно впізнаю вулиці рідного міста у вулицях Києва, Одеси або Харкова.
Першим простором у житті, який справив на мене враження у місті, був Сімферопольський художній музей. Навіть не знаю, чому мама, якось забравши мене з дитсадка, вирішила піти зі мною саме туди.
Я пам’ятаю світлу залу, червоний килим-доріжку на жовтому паркеті, пам’ятаю картини, до яких мама підносила мене, взявши на руки. Найбільше мені подобалися натюрморти з фруктами – вони були зрозумілими і яскравими.
Десять років тому, 22 лютого, я святкувала свій чотирнадцятий день народження. За декілька днів усюди рознесеться інтерв'ю Януковича на тлі жовтих шпалер, у місті з'являться люди у дивній зеленій формі, а дорогою до моєї гімназії, на клумбі біля Верховної Ради Криму лежатиме снайпер. Кумедно, що згодом до нього всі звикнуть і просто ходитимуть повз нього до школи і на роботу.
Пам’ятаю, як тоді зранку ми з мамою пішли на пошту забирати мій подарунок. Це був сенсорний телефон – я дуже чекала на нього, але він не встиг прийти до дня народження (країна була паралізована, пошта теж). Дорогою ми зустріли поховальну процесію – ховали беркутівця. Та це все одно був чудовий день.
Мої спогади про Крим фрагментарні, як цей текст. Спалах – і я йду повз блошиний ринок на Субхі до свого будинку. Спалах – і я біжу піщаним пляжем Донузлаву, щоб швидше побачити кладовище затонулих кораблів. Спалах – і я їду у зеленому "жигулі" свого діда гірським серпантином в очікуванні, що ось-ось я побачу між гір блискучий трикутник моря. Спалах – і я бачу, як на останньому дзвонику у дворі гімназії підіймають триколор.
Неможливо згадувати Крим і не думати про окупацію. Асоціації з півостровом настільки емоційно суперечливі, що часом їх важко виокремити одна від одної. Як можна згадувати його і думати водночас про залиті сонцем виноградники в Алушті і про страшний, незагоєний, чорний біль?
Однак я не можу себе уявити без цієї пам’яті. Тож я з тих, хто завжди скаже у подорожі: "Диви, ну це ж зовсім як у Криму".
Алім Алієв
Заступник гендиректора Українського інституту, засновник літературного проєкту “Кримський інжир”
Я ніколи не вмів кататись на лижах та сноуборді, бо завжди жартував, що я південна людина, тому краще поплаваю у басейні. Хоч неодноразово чув про міфічних лижників на ангарському перевалі в Криму, зима на півострові була переважно без снігу.
Коли у дитинстві пластівці снігу вкривали все навколо, це була справжня подія: ми мерщій бігли до сараю, знаходили дерев'яні ключки, бігли на замерзлий ставок та ганяли у хокей поміж комишів. Але найбільшою розвагою було катання з гірки біля постаменту “героям Радянського Союзу” на лобовому склі мотоцикла. Воно розвивало шалену швидкість, і ми могли весело обганяти любителів санчат.
Меланхолійний зимовий Крим за духом, настроєм та спогадами кардинально відрізняється від того туристичного, спекотного, галасливого літнього півострова. Життя у приморських селищах ніби ставало на паузу, місцеві мешканці тинялись по вулицях, а коти мляво рискали у пошуках їжі. Лише вічнозелені кипариси додавали фарб у сіру палітру. Цей період у Криму називався просто – “не сезон”.
Але цей “не сезон” ніби оголював півострів, показував його без пафосу, кітчу та відчуття перманентного свята. Ми з друзями любили спонтанно обрати точку та спланувати поїздку туди. Якось січневим ранком ми виїхали автівкою до Гурзуфа, аби пройтись узбережжям, що обдувалося всіма вітрами, дійти до підніжжя Аюв-дагу, зайти у порожню кримськотатарську кафешку за кавою у джезве і соковитою тандирною самсою.
Російські колоніальні потуги зацементували тут чимало своїх символів: дача-музей Чехова, грот Шаляпіна чи величезний 42-метровий фалічний пам'ятник Леніну в Артеці. Але взимку набагато чіткіше можна було розгледіти автохтонне обличчя Криму з його історією та самобутньою культурою – і це був для нас найцікавіший квест у пошуку таких елементів.
У Гурзуфі, який ще на початку минулого століття повністю населяли кримські татари, сьогодні змогли вкорінитись лише півтора десятка родин корінного народу. Старі кримськотатарські двоповерхові хатки з черепицею-татаркою зверху, чешме – колодязі з питною водою, старовинні написи арабською в’яззю на будівлях.
Але тут вже не знайдеш одну з перших мечетей південнобережного Криму з елементами османського модернізму, бо вона була знищена у ХХ столітті спочатку землетрусом, а потім комуністами.
Магія відбувалася тоді, коли кримськотатарський спів, який заводили мої друзі та подруги, розлітався між будинками, скелями Адаларами та морем – тоді було відчуття абсолютного дому.
Цього відчуття у мене немає вже довгих 10 років, але є відчуття, що півострів зі своїми степами, горами, річками, містами та селами, дельфінами та конями, а головне – нашими людьми, чекає на повернення українського та кримськотатарського прапорів. І жодна окупація не зможе забрати у тебе те, що тече по твоїх венах.
Едіє
Комунікаційниця, режисерка
Мені дуже пощастило народитись у Криму. Внаслідок сталінської депортації мої батьки народились в Узбекистані, та моя мама повернулась на батьківщину у 1994 році. Останні роки перед переїздом до Анкари я проживала у столиці Криму – Сімферополі.
Я виросла у дуже традиційній та консервативній родині. Бабуся Муедет (мама батька), яка у свої 12 років пережила жахливу сталінську депортацію, жила з нами, тому я виховувалась із великою повагою до рідної мови, до культури та традицій, а головне до нашої батьківщини, куди так мріяли повернутись наші старійшини. Батьки у той час мали працювати 24/7, аби нарешті добудувати дім та прогодувати трьох діточок.
Я дуже багато часу проводила з бабусею, яка часто розповідала мені про трагічну травму нашого народу, нашу багатогранну історію. Про те, як вони були вимушені починати життя з нуля в невідомому місці, як вони щодня молилися за повернення додому, аби нове покоління розвивалось вже в Криму, де наше коріння.
Разом із бабусею ми вивчали молитви та народні пісні: моя найулюбленіша пісня називається "Ey güzel Qırım" ("Мій прекрасний Крим"), яку згодом визнали гімном повернення кримськотатарського народу на батьківщину. Я любила співати цю пісню щоразу, коли ми приїжджали на море. Бо мої прадіди народилися на березі Чорного моря і мені здавалось, що так вони краще чують мій спів та пошану.
Я завжди пишалася своєю ідентичністю і тим, що Крим – мій дім. Та, на жаль, я дуже пізно усвідомила, наскільки важкою ціною моїм батькам далось це право жити на рідній землі. А ще – я ніколи навіть подумати не могла, що мені доведеться назавжди покинути дім. Всі плани на майбутнє завжди будувались навколо Криму та нашого щасливого життя на батьківщині.
Восени 2013 року у свої 17 років я виграла стипендію та поїхала навчатися до Туреччини, але планувала повернутися додому після отримання освіти. На початку лютого 2014 року після півторагодинного польоту зі Стамбулу я приземлилась в аеропорту Сімферополя. Сіла на маршрутку та вже через 30 хвилин була вдома. Це виявилась моя остання "швидка та пряма" поїздка додому. Мої перші студентські канікули пролетіли дуже швидко. Вже через 10-15 днів мені потрібно було повертатись в Анкару, аби не запізнитись на навчання. Мені було дуже сумно покидати дім, я плакала, бо за кілька днів у мами мав бути день народження, тому дуже хотіла залишитись, аби ми могли відсвяткувати разом. Але батьки не дозволили мені пропускати лекції.
Зранку 26 лютого 2014 року я зателефонувала мамі, аби привітати з уродинами. У мами був дуже тривожний голос, і як би вона не старалась, їй не вдалось це приховати. Вона сказала, що брати поїхали на мітинг на центральну площу, бо у місті коїться щось дивне, в Криму стає дедалі небезпечніше. Тоді, ще до кінця не розуміючи реальної картини, я почала писати знайомим журналістам, аби дізнатись, що коїться. Ніхто не мав чіткої відповіді. Більшість моїх знайомих вже були на площі біля міської ради, аби завадити зрадницькому “голосуванню”. Тоді я навіть уявити собі не могла, наскільки швидко мій дім перетвориться із райського куточка в прірву безнадії через брехливу гру путіна.
Минулого місяця один із моїх величезних страхів став суворою реальністю: у нашу сім’ю прийшла біда і ми втратили дуже близьку нам людину через тривалу хворобу. Це був один із найважчих періодів у моєму житті, бо я не змогла поїхати додому, аби попрощатися із дуже рідною для мене людиною та бути поряд із родичами у найважчі для нас часи.
Я переживала це горе на самоті та ще раз переконалась, як нестерпно боляче не мати змоги поїхати додому. А ще страшніше стає від однієї думки, що найближчим часом такої можливості у мене може не з’явитись. Ця невідомість – ніби отрута повільної дії, яка поступово зжирає тебе зсередини. Це дуже несправедливе випробування, що наразі переживає вже щонайменше п’яте покоління кримських татар, яке вимушене покидати свої домівки через російську агресію.
Крим наразі – мій біль. Це місце, де я стала тією, ким є сьогодні. Де б я не була, мій дім назавжди залишиться у Криму, там я маю своє коріння та історію. Цей півострів – мій всесвіт, де існує справжня магія поряд із рідними та друзями. Це мій безмірний простір, де нема кордонів для щирого кохання. Саме в Криму здійснились усі мої найцінніші бажання і я вірю, що справжнє диво очікує нас попереду.
Світло завжди перемагає темряву. Тому я не перестаю вірити, що зовсім скоро повернусь у вільний український Крим та заспіваю пісеньку, як тоді у дитинстві, аби віддати пошану нашим воїнам, які сьогодні виборюють нашу свободу у кривавій боротьбі, ризикуючи власним життям. Цього разу ворог буде знищений назавжди.
Читайте також: Коли дерева були високими
Віолетта Кукуруза
Активістка, авторка віршів і пісень про Крим
Я була змушена покинути дім ще дитиною – мені було 9 років. Попри це я завжди відчуваю звʼязок з Кримом. Я памʼятаю його, своє життя до окупації, своїх людей. Інколи я заплющую очі і уявляю, що вдома. Вслухаюся в шепіт моря, вдихаю запах бузку, простягаю руки до сонця…
Мій Крим – це стежки рідного міста, якими я можу пройти із заплющеними очима. Це заклик до молитви, що лунає піснею з Алуштинської мечеті, викликаючи хвилю мурах по шкірі. Це квіти, що ми з бабусею висадили біля дому у 2014 році, які вже десяту весну розквітають в окупації.
Крим був і є моїм домом, маленьким раєм на землі. Він навчив мене дихати в повні груди, не боятися бути наодинці з собою. У моїх очах Крим – ніби уособлення людини, яка сидить і міцно тримає мене за руку – він завжди поруч. Наразі між нами десять років мовчання, але кожна хвилина очікування сповнена вірою в те, що Він заговорить.
Мої найяскравіші спогади з Криму повʼязані з дорогими мені людьми. Памʼятаю, як мама і бабуся вели мене берегом моря, розповідаючи легенди про Аюдаг (Ведмідь-гору). Як ми з моїм однокласником кримським татарином грали "Катерину" до дня народження Тараса Шевченка. Як ми з сусідами власноруч робили реновацію нашого будинку і я тремтячими руками вимальовувала ромашки на стінах підʼїзду.
Памʼятаю і як одразу після окупації я збирала дітей у дворі, щоб співати українських пісень, створювати синьо-жовту символіку і писати "Слава Україні" крейдою по асфальту перед житловими будинками. Це була наша дитяча форма протесту…
Спогадів надзвичайно багато. Боляче думати про те, що я втратила. Тому, як і багато інших кримців, я обираю зосереджуватись на тому, що попереду. Я бачу вільний український Крим. І люди з Криму, яких я зустрічаю скрізь – на акціях протесту, культурних заходах, літературних вечорах – значно посилюють мою надію на повернення додому.
Коли ми повернемось, я спершу вшаную памʼять тих, завдяки кому ми можемо стояти на вільній українській землі. А потім я хочу знову знайти свій дім. Торкнутися його розмальованих ромашками стін і побачити висаджені мною квіти, що вперше розквітнуть у вільному від окупації Криму. Як і ми.
Євгенія Горюнова
Політологиня
Що для мене Крим? Це мій Дім, де я народилася та прожила більшу частину життя. Де все знайоме та рідне. Де багато місць має символічне значення. Це місце, куди завжди хотілось повернутися та сказати: "Нарешті вдома".
Це будинок мого діда в селищі Сарабуз з персиковим садом, який вбирався в рожеве навесні, а влітку аромат стиглих персиків зводив з розуму… Це "степ" за будинком – так бабуся називала невеликий шматок поля, куди водила мене в дитинстві збирати трави… Це вишня біля мого будинку, яку посади дідусь з бабусею – щоб пам’ятала про них. Вона особлива, наша кримська вишня – з майже чорними солодкими ягодами, яких можна було дістатись з вікна…
Це наші гори – незвичайні, неповторні. Від тризубів Ай-Петрі до каньйонів під Бахчисараєм... Це наші букові ліса, які верхівками тримають Небо, та розквітають восени такими кольорами, що не снилися митцям. Це неймовірної краси лавандові поля, що простягалися за горизонт…
А наше море? Будь-яке інше не можна порівняти з Чорним, що вдягається в різні кольори залежно від настрою. Воно може бути майже білим – ніжним та ласкавим, може стати свинцевим, підіграючи сталевому небу, а коли вітер розжене хмари, несподівано заграє бірюзовими барвами. А яке дивовижне воно серпневої ночі, коли сяє міріадами зірок від планктону. І зоряне небо зустрічається із зоряним морем…
А кримські дороги в горах та понад морем, з яких відкриваються казкові види? А коли стоїш на Ай-Петрі, затамувавши подих від цієї краси та відчуття свободи? Фантастичні Червоні печери з підземними річками. Водоспад “Сріблясті струмки”, якого вже, на жаль, немає – не витримали скелі чужинців…
Що для мене Крим? Це запах кипарисів на південному узбережжі та ялівцю на Айя. Це суничне дерево з його химерними формами. Вони вирубують їх, коли будують свої потворні будівлі…
Що для мене Крим? Це моє Життя, десять років якого в мене цинічно вкрали. Але спогади забрати неможливо. За них тримаюся. Вони мене тримають. Вони допомагають жити та вірити, що зможу повернутись і знову сказати: "Нарешті. Вдома".
Наталя Лютікова
Координаторка проєкту "Окупація очима підлітків", громадська діячка
У Криму народилися я, мій чоловік та наші троє дітей. Ми не знали іншої рідної землі. Жили в невеличкому селищі біля Сімферополя, у будинку, який важко будували декілька років. Ми ніколи не хотіли їхати з Криму в інше місце. Навіть коли мені надходили привабливі пропозиції роботи в Києві або в європейських країнах, ми такі варіанти навіть не розглядали. Ми були щасливі та впевнені, що так буде завжди.
Багато працювали, але й багато мандрували сім’єю та з друзями. Крим настільки різноманітний та дивовижно красивий, що нам завжди було легко обирати нові маршрути та отримувати яскраві враження.
Тут є і безкрайні джанкойські степи, і високі гори півдня, неприступні скелі Бахчисарая, печери Добровської долини, що заворожують, гірські прозорі озера. А ще серпантини доріг між гір, вкритих густими лісами – зелено-жовтими весною та влітку, яскраво червоними восени й суворими сіро-білими взимку.
Мандрувати Кримом – це бачити водоспади та швидкі прозорі річки, вода в яких смачніша за джерельну, чути гомін пташок і цвіркіт цикад, вдихати аромати софори, дикої акації, гіацинтів, матіоли, кори дерев, лісового моху, розпеченого на сонці каміння, кипарисів, кизилу або водоростей, викинутих штормом на берег.
І море. Море, яке вміє вражати на кожному новому повороті узбережжя. Від дивовижних краєвидів Тарханкута за годину можна доїхати до білосніжного пісочного пляжу Біляус. Далі – безкрайні золоті піски Євпаторійського узбережжя (Кезльов), і ось за кілька хвилин можна дістатися Сак, з їхніми лікувальними грязями та ропою. Тут море від прісного озера відділяє природна стежина, що особливо подобалося нашим дітям.
Море південнобережжя інше. Воно вміє бути майже непомітним, зливатися з горизонтом, тихо шепотіти прибоєм, лоскотати дитячі ніжки, лагідно огортати й зцілювати наші втомлені сонцем тіла. Але вмить воно може перетворитися на стихію, яка лякає, вражає і зачаровує. За декілька хвилин море може набратися сили шторму, потемніти, здибитися колючими хвилями і понести мільйони білих хмарин з солоної піни, розбиваючись об каміння.
Вода тисячоліттями перетворює твердий гострий кварц із гір на гладенькі різнокольорові камінці узбережжя. І ось вона – та сама галька, сила гір, приборкана великою стихією моря. Так було, так є, і так буде.
А ще є інше море – з високих сходів Мітридату можна побачити, як воно змінює колір від сіро-блакитно-бірюзового (чорноморського) до сіро-червоного. Азовське. Море, яке неможливо забути, побачивши один раз. Воно нагадує вигаданий письменником-фантастом океан з далекої планети.
Рибалки ходять сюди за найсмачнішою рибою, і місцеві ніколи не кажуть новачкам-туристам, що у воді безліч водяних вужів. Вони лише хитро примружуються, коли гості міста вперше заходять в море, і задоволено усміхаються, коли ті з переляком вибігають з води. Потім місцеві пригощають новеньких креветками, і всі разом згадують пригоду, сміються, пригубивши молодого домашнього вина.
А ще Крим – це не тільки природа та гарні назви географічних об’єктів. Для мене Крим став повністю органічним після масового повернення кримських татар. Пам’ятаю, як змінилися поля і сади – вони розквітнули якось всі разом. На базарах з’явилося безліч фруктів, ягід, прилавки заповнилися овочами, приправами, випічкою вдосталь. Почав активно розвиватися туристичний сервіс, численні кав’ярні та ресторани традиційної кримськотатарської кухні дуже швидко стали популярними. Уже неможливо уявити Крим без кримців. Вони зустрілися – ця земля і її діти – і все стало на свої місця.
При цьому я завжди відчувала себе повноцінною і нероздільною частиною цього світу, моєї малої батьківщини, любила її всім серцем. Здається, саме це розмаїття барв життя, культур, природи, сконцентроване на маленькому півострові, і робило його особливим для мене.
Саме за таким Кримом я сумую і саме таким його побачу знову. Коли ми повернемося.
10 років не вдома…
