"У катівнях відбуваються і жахливіші речі": захисниця Азовсталі "Нава" видала книгу про полон
Захисниця Маріуполя та колишня очільниця пресслужби "Азову" Валерія Суботіна (Карпиленко) з позивним "Нава" написала книгу про полон.
Валерія жила у Маріуполі з коханим – прикордонником Андрієм Суботіним. Спочатку працювала у пресслужбі "Азову", потім очолювала пресслужбу Донецького прикордонного загону, а від початку великої війни повернулась у рідний полк.
Військовослужбовиця висвітлювала оборону міста, писала тексти, в яких розповідала про героїзм захисників "Азовсталі" та жахливі умови, у яких вони перебували.
На оточеному меткомбінаті Валерія та Андрій одружилися – каблучки зробили з фольги. А за три дні коханий Валерії загинув.
Після виходу з "Азовсталі" Валерія пробула в полоні майже рік: спочатку в Оленівці, потім – у Таганрозі. За цей час у Маріуполі померла бабуся Валерії, яка її виховувала.
Тепер, майже за рік після обміну, вийшла книга "Нави" під назвою "Полон". Захисниця Маріуполя розповіла "УП. Життя" про книгу, в якій описала російські катівні, а також про життя після полону і боротьбу за побратимів.
"Полон". Книга про біль і переродження
Валерія Суботіна (Карпиленко) почала обдумувати написання книги ще у полоні, тому намагалася запам'ятати все, що там відбувалося.
"У нас не було паперу, ручок, олівців, особливо у Таганрозі. Але я намагалась запам'ятати все до деталей. Це було дуже важливо з огляду на те, що там ми не мали голосу, нас не було чули, бо ми були відрізані від великого світу. Для мене було важливо запам'ятати все, щоб стати голосом полонених", – каже Валерія.
У книзі вона багато розповідає про своє життя: описує дитинство, знайомство з коханим та щасливе сімейне життя у Маріуполі. Валерія розповіла, як "Азов" став її родиною.
Вона описала російських окупантів, конвоїрів, силовиків із "ФСБ" та "ФСИН", які знущалися з полонених. Також тортури, побиття, домагання...
Водночас Валерія розповіла і про жарти з посестрами, і про "йогу" в тісній камері, і про те, як полонені дівчата підтримували одна одну.
"Насправді великої сміливості, щоб написати цю книгу, не потрібно. Треба лиш знати, для чого ти це робиш. Для мене все, що я роблю, має одну мету — продовжувати інформаційну боротьбу за наших полонених.
Коли ми обговорили ідею написання цієї книги з директором видавництва "Фоліо" Олександром Красовицьким, мені здалося, що я дуже швидко напишу цю книгу. Але він знав, що мені буде складно", – пригадує Валерія.
Третина книги писалася відносно легко, а потім Валерії було все тяжче за неї братися. Однак вона продовжувала писати, щоб розповісти про жахи полону.
"Мене підтримували і директор "Фоліо", і батьки мого чоловіка, і друзі, більшість із яких — теж колишні військовополонені. Ми підтримуємо одне одного, і якраз їхня віра в мене та в цю ідею дуже сильно мені допомагали…
Те, що відбувалося зі мною – це ще не найжахливіше. На жаль, в катівнях відбуваються і жахливіші речі. Про це страшно навіть думати, але як би боляче не було, ми мусимо.
Бо ми про них лише думаємо, а хтось досі залишається у цих катівнях, переживає біль, страх, відчуття безпорадності та абсолютної незахищеності", – наголошує військова.
Валерія розповідала про побратимів, описувала біль від втрати бійців, яких росіяни вбили в Оленівці 28-29 липня 2022 року. Вона писала і про переживання за Дмитра "Ореста" Козацького, який робив легендарні фото з "Азовсталі". І як окупанти переконували, що він "покинув її" та переїхав за кордон.
"Коли переживаєш всі ці події, згадуєш українську літературу і розумієш, що вся наша історія циклічна. Не тільки в стражданнях, а й у боротьбі. Наші громадяни не здаються і продовжують боротися у будь-яких умовах...
Я не думала про героїв попередніх століть і наших предків, адже була зосереджена на історіях своїх побратимів. Деякі з них я не могла описати, бо багато хто досі залишається у російських катівнях.
Десь я змінювала позивні, видозмінювала історії. Я думала про своїх побратимів з надією, що вони скоро повернуться на волю, щоб разом з ними писати їхні історії, щоб люди знали, як вони знаходили в собі сили боротися, виживати в тих умовах і не зневірюватися", – каже Валерія.
У коментарях Валерії багато хто пише, що не готовий читати цю книгу. Але вона вважає, що усім потрібно розуміти, що відбувається у російському полоні.
"Звичайно, людина не має себе заганяти і сидіти вдома в депресії, а натомість працювати на конструктив і приносити користь армії. Але для усвідомлення того, що відбувається з нашими військовослужбовцями в полоні, потрібно дивитись інтерв'ю, якомога більше читати, щоб розуміти, чому ця війна триває.
Що не може бути ніяких мирних перемовин, що ми маємо продовжувати боротьбу, що ворог нам вибору не дасть. Наш вибір — сила, опір, оборона власної землі. Ніяких домовленостей бути не може. Результат наших домовленостей можна побачити, коли ми виходили з "Азовсталі". Нам обіцяли конкретні терміни повернення, конкретні умови утримання. І що Росія зробила?
Це стосуватиметься всієї України, якщо Сили оборони припинять захищати нашу державу, якщо людям буде байдуже, якщо вони не будуть допомагати", – наголошує жінка.
В одному з розділів Валерія описала, як працювала на кухні: там випікали хліб в антисанітарії, використовували погане борошно, але захисниці "Азовсталі" все одно намагалися спекти кращий хліб для полонених побратимів.
Бранців годували дуже погано – на обід давали кашу з рибою путасу, в якій були нутрощі. "Нава" згадує, що у полоні вони постійно думали про їжу.
Вона навіть міркувала про те, як приготує цей хліб і кашу з рибою, але вже з хороших продуктів і вдома.
"Насправді я лише недавно вперше приготувала хліб. Роздала його деяким колишнім військовополоненим на акції та бачила реакцію хлопців і дівчат на цей хліб, тому що вони знають його ціну, пригадують нашу роботу на пекарні...
Ми багато мріяли про їжу в полоні, але коли вийшли, то у мене не було сильного бажання щось з'їсти", – каже військова.
Коли "Нава" була в полоні, росіяни постійно повторювали, що захисників Маріуполя в Україні не чекають. Вони хотіли, щоб бійці зневірились і не розуміли, чи є їм куди повертатись. Але військові все одно підтримували одне одного.
"Я не могла б повірити, що за мене перестали боротися мої друзі, знайомі, що мене забули. Мені було страшно лиш через те, що я не знала, що відбувається в Україні і чи є кому на мене чекати.
По поверненню я бачила, які акції на нашу підтримку проводили. Деякі з них були особливо щемливі, емоційні, як-от "Різдво без Азова". Фотографії, плакати і все інше дало розуміння, що мене чекали. Це було дуже приємним шоком і дуже сильно психологічно підтримало.
І навіть якщо це не пришвидшило обмін, то допомогло мені емоційно. Я побачила, як сильно за мене переживали і боролися", – ділиться військова.
Валерія повернулася до України в рамках обміну 10 квітня 2023 року. Спочатку при зустрічі з близькими людьми вона була розгублена.
"Дуже складно чотири з половиною місяці просидіти в Таганрозі, а потім ще сім – у камері, де майже не бачиш людей. Тож перемикнутися та почати нормально спілкуватися з людьми змогла лиш з часом.
Хотілося просто прокинутися в квартирі, стати босою на підлогу, поставити собі каву, зробити бутерброд і так провести хоча б один нормальний ранок", – розповідає жінка.
Зараз Валерія – офіцерка запасу Збройних сил України. Після повернення з полону вона була радницею з комунікації командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ, а тепер продовжує інформаційну боротьбу в інший спосіб.
"Під час бойових дій я завжди фіксувала те, що відбувається, писала тексти. Зараз я доволі часто буваю за кордоном разом з Координаційним штабом. Аби показати, що всі країни мають боротися за звільнення наших військовополонених, допомагати Україні озброєнням і боротися з агресором, розповідаю про страшні долі тих, хто перебуває у полоні, про себе.
Зараз моє основне завдання — робота в YOUkraine hub. Це — перший в Україні хаб для колишніх військовополонених, створений колишніми військовополоненими. Тут ми зустрічаємося, обговорюємо, що нас турбує, підтримуємо одне одного", – каже Валерія.
Книга про полон – також частина інформаційної боротьби. Невдовзі Валерія планує написати наступну ("Азовсталь. Сталева пресслужба"), де розповість про своїх побратимів.
Найголовніше для "Нави" – допомагати бійцям на фронті та тим, хто залишається в полоні. Боротьба дає їй сил.
"Так склалося, що я з дитинства не мала підтримки і вибудовувала своє життя сама. Це я також описала в книзі, щоб люди могли зрозуміти мене.
Велика розкіш — опустити руки і віддатися сумним, жахливим, темним настроям. Але в мене просто немає такого права. Зараз, як на мене, ні в кого його немає. Зараз історичний час боротьби за волю України, становлення нації і я маю продовжувати цю боротьбу.
Мені не хочеться цей відрізок життя, яким би довгим він не був, проводити з опущеними руками. Приємно боротися, йти далі, бути активною, мати приводи для сміху. А страждати і помирати можна в будь-який момент", – каже Валерія.
Чому українцям варто читати книгу "Полон"? На це запитання захисниця Маріуполя відповідає так:
"Дуже часто люди не знають, як правильно спілкуватися з колишніми військовополоненими, ставлять некоректні, травматичні запитання.
Прочитання книги допоможе трохи зрозуміти, що відбувається з такими людьми. Таке треба читати і для того, щоб розуміти, що наша боротьба має продовжуватися. Ми не можемо спинитися, щоб описане в книзі не відбулося з вами та вашими дітьми", – звертається Валерія до читачів.
"Нава" сподівається на переклад книги іноземними мовами.
"Мені кілька людей казали, що книга читалася легко. Я намагалась зробити її емоційно доступною всім. Я дуже сподіваюсь на її переклад англійською мовою. Та для цього важливо, щоб продажі були на достатньо хорошому рівні.
Видавництво "Фоліо" пішло на зустріч, зробило її недорогою. Бо це не якийсь прибутковий проєкт, а радше інформаційний. Дуже важливо перекласти книгу, щоб її прочитали не лише в Україні, а й по всьому світу. Я сподіваюсь, що у нас вийде. І хочу ще наголосити, що основна мета цієї книги — боротьба за тих, хто досі в полоні", – додає Валерія.
Книга доступна для передзамовлення на сторінці видавництва "Фоліо", а також можна придбати її онлайн-версію.
