Одна школа розбита, а біля другої – "вирвочка". Історія про біль і надію дітлахів з Миколаївщини
"Те, що ми не опинилися в окупації – диво і якась фантастика", – так згадують початок повномасштабного вторгнення мешканці селища Березнегувате, що на Миколаївщині.
Жахи війни громада відчула на собі з перших її днів, адже росіяни постійно обстрілювали Південь, а 19 березня навіть намагалися просунутися у бік Березнегуватого, однак тоді їм дали бій українські військові.
Ворог не полишав спроб завдати якомога більшої шкоди ближнім до окупованої Снігурівки населеним пунктам, аж доки ЗСУ не звільнили місто у листопаді 2022 року.
Наслідки війни для громади, що розташована не так далеко від лінії фронту, дають про себе знати дотепер.
До повномасштабного вторгнення у Березнегуватому було три школи. Нині жодна з них не працює. Дві не мають укриттів, а опорний ліцей – знищений і не підлягає відновленню.
Поки що діти змушені вчитися у чотирьох стінах власних кімнат і пізнавати світ за допомогою цифрових благ та… нового освітнього центру, який дає надію, що невдовзі все зміниться на краще.
"Українська правда. Життя" у партнерстві з благодійним фондом savED до річниці війни розповідають, як живуть та відновлюють освітній процес громади, що постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. Це перша історія про біль і сподівання мешканців Березнегуватого відродити освітній процес для дітей у його класичному розумінні, а також про тих, хто їм у цьому допомагає.
"Раніше концерти були щонеділі, тепер ми за 70 км від "нуля"
Часто серцем будь-якого невеликого містечка чи села є школи. Так було і в Березнегуватому до того, як росіяни вирішили їх "денацифікувати". Тепер головні артерії селища перетинаються у будинку культури, адже нещодавно там відкрили сучасний освітній центр, простір якого діти вже використовують для навчання і дозвілля. При цьому на початку повномасштабної війни заклад стояв на простої, час від часу потерпаючи від "прильотів".
За словами директора будинку культури Віталія Довгомелі, раніше на базі БК працювали три хореографічні і два вокальні колективи, одна дитяча вокальна студія.
"Раніше щонеділі на цій сцені проходили концерти, а зараз ми просто сидимо тут і все, тому що живемо за 70 км від "нуля", і в будь-який момент може щось прилетіти. Збирати концерти небезпечно", – із сумом говорить Віталій.
За 50 метрів від БК розташована адміністрація та музична школа, біля якої досі можна побачити "невеличку вирвочку" від прильоту, як її описує директор.
Коли почалася повномасштабна війна, працівників будинку культуру відправили на простій. Дехто виїхав у відносно безпечні регіони, решта залишилися у селищі. Останні допомагали військовим, дбали про заклад і майно, адже приміщення неодноразово потерпало внаслідок ворожих обстрілів.
"Вибиті вікна, двері, пошкоджений піддашок, стеля, стіни у приміщенні. Потрібно було терміново вживати заходів. Коли були проблеми з будівельними матеріалами, використовували все, що було під рукою, аби забити вікна і двері.
Щойно лінія фронту посунулась від території громади та припинилися масові обстріли, за кошти місцевого бюджету ми замінили вікна. Працівники закладу привели приміщення у більш-менш нормальний стан", – розповідає Віталій.
Школі, у якій колись навчався і сам директор, пощастило менше. Росіяни влучали у неї кілька разів – аж доки заклад не перетворився на руїни.
"Практично нічого не залишилося. Тут потрібно будувати нову школу. Щойно розпочались активні бойові дії, прилетіло дві крилаті ракети. Далі тут прильотів п'ять було, наскільки я пам'ятаю", – згадує директор БК.
Попри те, що діяльність Березнегуватського будинку культури у 2022 році була призупинена, а колектив був на простої, працювати ніхто не припиняв. Заклад і низка сільських клубів дистанційно брали участь в обласних та всеукраїнських заходах, акціях, конкурсах і навіть отримували призові місця, каже Віталій.
"Протягом останніх семи років Березнегуватський будинок культури входить до трійки найкращих закладів культури, згідно з рейтингом активності аматорських творчих колективів, окремих виконавців, майстрів-аматорів в культурно-мистецьких заходах Миколаївської області", – з гордістю додає він.
"Дочка мріє про великий екран у школі, а зараз немає навіть даху і стін"
За даними дослідження "Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення", проведеного Міжнародним благодійним фондом savED та дослідницькою агенцією Vox Populi за підтримки МОН та проєкту “U-LEAD з Європою”, аж 81% українських учнів у прифронтових регіонах у 2022-2023 роках навчалися переважно або завжди дистанційно.
Дистанційним навчанням у нашій країні навряд вже когось здивуєш. Утім це не скасовує той факт, що кожному вчителю, учню і батькам по-своєму складно щодня миритися з невідомістю майбутнього, не маючи відповіді на запитання "Чи буде як раніше?".
"Пару днів тому онук видав бабусі: "Я б так хотів уже піти до школи". Бо спілкування ж ніякого", – говорить нам Вадим Борисович, колишній військовий, учасник бойових дій, а нині пенсіонер і за сумісництвом держслужбовець.
Для нього повномасштабна війна почалася із дзвінка сина, який разом з родиною у той час проживав у Миколаєві. Сказав, що місто обстрілюють. У Березнегуватому, за словами Вадима Борисовича, тоді ще вибухів чути не було.
Залишатися у Миколаєві було небезпечно, тож син з сім’єю тимчасово переїхали у село до батьків. Ще одна донька із сином – старшим онуком Вадима Борисовича, а нині 5-класником Максимом – виїхали у Звягель, де прожили пів року. Потім перебралися у Кривий Ріг, а наприкінці 2022-го – повернулися у Березнегувате.
Вадим Борисович, згадуючи як росіяни окупували Миколаївщину, каже, що Березнегувате врятувало не інакше як диво.
"Яким дивом вони не заїхали в Березнегувате – я не знаю. Це якась фантастика. Вони (росіяни – ред.) їздили поруч.
Хлопці, які взяли командирську машину (окупантів – ред.), розказували, що знайшли там карту. Так-от, Березнегуватого на ній не було. Станція була, села були, а Березнегувате – ні. Наскільки це правда – не знаю", – каже чоловік і дає слово онукові, який нині живе з ним.
Хлопець, як і решта дітей у Березнегуватому, навчається дистанційно. І чим далі, тим менше йому це подобається.
"В п'ятницю у нас аж сім уроків. У школі, мабуть, було б легше. Там і всіх друзів побачити можна було. А так…Повиїжджали за границю, когось по Україні розкидало. Вже дуже давно не бачив однокласників", – сумує Максимко.
Найбільше хлопцю до душі фізкультура. І ні, не тому, що її на дистанційці можна прогуляти, а радше навпаки. Вчитель фізичного виховання Олександр Горбунов ставиться до своєї дисципліни серйозно.
"На платформі Zoom зв'язуюся з дітьми і проводимо урок. Іноді розказую теорію. Наприклад, гімнастика. Це важкий вид спорту. Я розповідаю про видатних українських спортсменів, історію спорту.
Для домашніх завдань задаю вправи, які діти можуть виконати у себе вдома. Тут не треба багато інвентаря. Наприклад, перекид вперед, віджимання. Я сам роблю, знімаю на відео, надсилаю у Viber і прошу повторити це заняття. Діти скидають мені свої відео і я ставлю оцінки", – розповідає Олександр Володимирович.
Каже, діти останнім часом "геть слабкі стали", нарікає на дистанційку. Проте щоб хоч якось зарадити цьому, Горбунов разом зі своїм колегою-фізруком знайшли підвальне приміщення і облаштували маленький спортивний зал. Допомагали у цьому батьки школярів.
"У нас немає навіть змішаної форми (навчання – ред.), бо немає бомбосховищ у вцілілих школах. Але, з дозволу батьків, які пишуть заяви, ми збираємо дітей, які хочуть очно потренуватись, і проводимо заняття. Стараюся з ними брати участь і у змаганнях", – розповідає Горбунов і додає, що його головне завдання – "відірвати дітей від комп’ютерів".
Пані Світлана – ще одна мешканка Березнегуватого, якій болить питання освіти на території громади. Її донька – семикласниця. От уже понад чотири роки дівчинка, як і багато її однолітків, не знає, що таке повноцінне шкільне життя без "зумів" і онлайн-підручників. Спочатку "ковід", тепер повномасштабна війна.
"На початку вторгнення ми виїхали у Кривий Ріг. Там донька навчалась, а я працювала – дистанційно.
Досі навчання онлайн. Я бачу, що дитині тяжко, тому що немає тих знань, які вона б отримала, якби ходила до школи і спілкувалася з однолітками. Вже 4 роки діти практично не були на заняттях", – говорить жінка.
Однак, попри неможливість відвідувати жодну із трьох шкіл, вчителі та батьки знаходять можливості розвивати дітей. За словами Світлани, нещодавно працівники бібліотеки зі вщент зруйнованого ліцею ініціювали онлайн-уроки про Голокост.
"Діти слухали, не дихаючи. Вони просто слухали. Їм дуже мало історії.
Їм треба розповідати про наше коріння, письменників, поетів. Не лише про Тараса Шевченка і Лесю Українку. А ще про багатьох інших", – наголошує мама семикласниці.
При цьому Світлана визнає, що для того, аби діти мали натхнення вчитися, потрібен сучасний освітній простір – таку школу, аби діти хотіли до неї йти.
"Хочу, щоб радянщина повністю зникла. Я пам'ятаю, як у четвертому класі дітям дали завдання "Школа вашого майбутнього".
Дочка сказала, що мріє про великий екран, на якому демонструватимуть мультфільми. Про прозорі стіни, крізь які видно природу. Дах, щоб було видно небо. Великий хол. У нашій же школі зараз немає ні даху, ні стін, ні вікна", – із сумом говорить Світлана.
"Вулик"
Коли у Березнегуватому запрацюють школи – питання відкрите. Однак у понад 700 дітей, які продовжують навчатися дистанційно, нещодавно з’явилася надія на те, що соціалізації у їхньому житті стане дещо більше.
У селищі у приміщенні будинку культури відкрили сучасний цифровий освітній центр із промовистою назвою – "Вулик". Ініціативу запустили разом із міжнародним благодійним фондом savED за підтримки програми "U-LEAD з Європою". Загалом по Україні працює уже 64 таких центрів.
"Це затишний, повністю відремонтований освітній простір, обладнаний сучасними зручними меблями, ноутбуками, планшетами, проектором та іншою технікою, а також дидактичними матеріалами. Тут є своя чудова мінібібліотека та набір настільних ігор для дозвілля", – розповідає Віталій Довгомеля.
"Вулики" у таких громадах, як-от Березнегувате, де від освіти не залишилось геть нічого, – це своєрідна "швидка освітня допомога", аби діти мали доступ до офлайн-навчання, спілкування і замість руїн своєї школи – бачили світлі та цілі стіни, наголошує співзасновниця благодійного фонду savED та міністерка освіти і науки у 2019-2020 роках Анна Новосад.
"У такий спосіб ми даємо громадам надію і сигнал, що відновлення можливе. Допомога таким громадам – це також питання справедливості, адже Березнегувате заплатило велику ціну, аби окупанти не пішли далі Україною.
Поки до людей там дійде "велика відбудова", наші "Вулики" вже сьогодні слугують для громад осередками нормальності. Це своєрідна "теорія розбитих вікон" навпаки – коли гарний приклад стимулює інших підключатись", – каже Анна Новосад.
Згаданий раніше п’ятикласник Максимко уже неодноразово приходив до "Вулика".
"Мені подобається, що там є зона відпочинку, можна взяти планшети, посидіти на м’якому кріслі. А ще у нас там були змагання. Ми на дронах літали (симуляторах – ред.). А ще там дуже красиво", – каже хлопчик.
У "Вулику" діти можуть приєднуватися до дистанційного навчання і водночас перебувати у соціумі.
Крім того, за попередньою домовленістю з адміністраторами центру, вчителі трьох березнегуватських шкіл зможуть проводити очні консультації для учнів.
Також на базі освітнього центру зможуть відкривати гуртки керівники будинку дитячої творчості, викладачі дитячої мистецької школи тощо.
"Буде виділений час для кожного закладу. Для того, щоб ми (повноцінно – ред.) працювали, у нас повинно бути укриття. І ми робимо це укриття.
Діти – це наше майбутнє. У мене троє. Це моя опора і натхнення. Є заради чого жити. Найголовніше – щоб не було війни. Все інше дрібниці", – наголошує Віталій Довгомеля.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
Автор відеоісторії з Березнегуватого: режисер Олександр Небилович, спеціально для savED
