300 кілометрів велосипедом вздовж річки, яку відучили впадати в море. Мандрівка на вихідні

З Києва до села Яроповичі, що на Житомирщині, 304 кілометри.

Саме стільки ми з сином "намотали на спиці" за неповні три дні з двома ночівлями.

Чому Яроповичі?

А там починається річка Ірпінь. І вона для мене дещо знакова: біля неї, під Києвом, жили мої дід-баба, в яких я проводив літні канікули.

В "Ірпінці" (так місцеві часто називають річку) я навчився плавати, упіймав на вудку свого першого карасика, вздовж берега дід учив мене катати на велосипеді, а ще ми з ним їздили мотоциклом на колгоспне поле у заплаві річки – збирати після комбайну рештки буряків дідовим королям… Словом, дитинство.

Давно я хотів побачити виток Ірпіня, а тут син саме склав ЗНО, тож, не довго роздумуючи, ми нав'ючили велосипеди сумками з провіантом, наметом, спальниками, газовим балоном з пальником і гайнули – у такий спосіб відмітити його завершення школи.

Нав'ючили велосипеди сумками і гайнули

Траса М-06

Спершу їхали головною трасою країни – М-06 Київ-Чоп.

По селах вона йде, як у Європі – коридором між двома високими напівскляними звуковідбиваючими парканами. Єврокоридор.

Траса рівненька, асфальт свіжий. Ми тулимося до паркану, фури й легковики облітають нас зліва.

Фури інколи мають дуже специфічні малюнки

Їхати міжнародною автострадою на швидкості 15-25 км/год – та ще медитація.

Спершу – дещо у захваті він незвичності (до того я десятки разів проносивсь цим коридором на автівках). Розглядаєш сміття перед собою – уламки автомобільного пластику, гуми, дрібного заліззя, що сиплеться з машин...

Аж раптом починається довга ділянка, де кілька днів тому скосили траву біля звуковідбивного паркану, вона вже стала свіжим сіном і дає приємний духмяний запах.

Дивне поєднання: фури нескінченним стрімом на Захід і запах сіна з асфальту. Два різні виміри життя в однім флаконі…

Часом ми перебиралися їхати з іншого боку скляного паркану – сільською вулицею, що йде паралельно трасі.

Майже в кожному селі ця центральна вулиця зветься Київською.

Зовсім інші відчуття: справа – садочки, кринички, квіточки, зліва за "вікнами" – М-06 і ті ж самі фури, але – наче хтось прикрутив звук…

Місцеві кажуть: відколи поставили звуковідбійники, стало тихіше і в хатах.

Але все одно, коли вони (місцеві) приїздять, скажімо, до Києва й починають щось казати, їм часто дорікають: "Чого ви кричите!?"

А вони ж звикли голосно розмовляти. Життя на великій трасі – супер-тренажер для "голосових м'язів".

Глибинка

У селі Ставище (перше на трасі у Житомирській області) звернули на дорогу Т-0611 – у бік Брусилова.

"Стало тихо й хороше, наче вимкнули примус" (Цитата з Даніїла Хармса). Почали траплятися екзоти.

У Брусилові базарний день. Характерна ознака цього дня у будь-якому українському райцентрі – наявність в одному місці великої кількості стареньких "копійок" (класичних "Жигулів"), Москвичів-412 і навіть "Запорожців". Звісно, усі на ходу.

У Києві не побачиш вісім припаркованих в один ряд "копійок". В Брусилові ми це бачили.

І навіть один гостроносий "бобік" ГАЗ-69 гордо прочпихав повз нас.

Житомирщини має цікаву особливість: там по селах біля воріт масово звалені купи граніту – браку, уламків шліфованих плит.

І взагалі там граніт скрізь. Таблички на воротах з написом вулиць і номерів домів – гранітні, стели на в'їздах до сіл – гранітні і навіть гранітні ікони на поклінних хрестах.

Цікава особливість Житомирщини – засилля граніту

Чим далі ми занурювалися у Житомирщину, тим крутішими ставали дороги.

Спершу був хороший асфальт, потім поганий, потім випадковий...

І вже як в'їхали в останнє перед Яроповичами село Ходорків – почалася бруківка, та ще й у середньовічному стилі – з нетесаного каміння.

Нею навіть джипи їдуть крадучись, аби не розтрястися на запчастини.

Не сила було чути, як власні зуби стукотять!

Бруківка з нетесаного каміння

Я вже думав, що географія геть закінчується, і не буде ніяких Яроповичів, а моя люба "Ірпінка" взагалі не почнеться.

Аж нарешті приїхали.

Яроповичі

Довідник пише, що назва села походить від імені князя Ярополка, що нібито ставав тут табором біля витоку Ірпіня у 970-і роки.

А саме село, як населений пункт, засноване у 1740 році.

Від місцевих ми дізналися, що Ірпінь народжується з двох струмків, перший зветься Цементова криниця, й біля нього встановлено гранітний (а який же ще!) знак – своєрідна "точка нуль".

Нам багато людей вказували до нього дорогу. І кожен закінчував приблизно так: "Там в полі побачите чорну брилу, хоча може вона й заросла бур'яном, але пошукаєте".

Ага, щас! Травиння по пояс, а то й по груди. Усе геть непролазне – шукай каменя в полі.

Трохи заросла бур'яном по-українські

Тут я вкотре пошкодував, що досі не маю квадрокоптера. Без нього хороший хазяїн нині собаку з двору не вижене, а тут одні поїхали – Ірпіня шукати.

Та ще й небо, як на зло, на дощ зібралося.

Не знайшли…

Я мало не заплакав, але час було повертатися, або хоча б видертися з боліт до дощу, бо там – казали місцеві, й корови бува зникали.

Фотку пам'ятного знаку взяв в інтернеті. Але точно знаю, що блукали ми десь зовсім-зовсім поруч.

Фраза Пушкіна "к нєму нє зарастьот народная тропа" – це точно не про цей пам'ятник.

Додому

Перше блюдце ірпінської води ми побачили десь за 2-2,5 км від витоку.

На мапі це місце позначене, як ставок. Насправді – купа очерету й невеличка калюжа, до якої не дотягнутися, бо загрузнеш по вуха.

Перша гідротехнічна споруда на Ірпіні – переливна труба під греблею ставка. Вона заросла травою, стоїть суха й геть не виконує своєї функції – не переливає.

Перша гідротехнічна споруда на Ірпіні

Але, попри все, річка все ж формується – поповнюється підземними водами й набирає сили.

Друга споруда – за 3-3,5 км у селі Ходорків. Там серйозний великий ставок, і навіть не віриться, що йому дано старт струмочком, який ми ще півгодини тому не могли розгледіти в траві під ногами.

Переливний бетонний колодязь ставка здається гігантською спорудою – "Асуанською ГЕС" місцевого штибу!

Переливний бетонний колодязь

З протилежного боку греблі – бетонні водоводи-тоннелі, до яких ведуть дерев'яні сходи.

Хлопці поруч пили пиво і сказали, що це місцевий "тоннель любві". Але зауважили: сходи прогнили й зараз туди краще не лізти.

"Яка любов, такі й тоннелі", – позіхнув хлопчина крізь горлечко пивної пляхи.

Тунель кохання вже не той

Ірпінь і Здвиж

Невеличке відкриття: виявляється, дві знані річки Північно-Західної Київщини – Ірпінь і Здвиж – починаються в одній місцині.

Подібно, як Волга й Дніпро починаються на Валдайській височині.

Здвиж народжується у селі Озера, що від Яриповичів за 9 км навпростець.

А найменша ширина Здвиж-Ірпінського міжріччя – близько 4 км.

Це теж річка і вона тече

Наш зворотний шлях пролягав переважно долиною Здвижа. І – та ж ситуація: річка у верхів'ях майже скрізь схована товстим шаром очерету. Вода проглядається лише у ставках.

Кілька років тому ми також велосипедами їздили до місця впадіння Здвижа у річку Тетерів – це біля села Приборськ, Іванківського району Київщини.

Так от, Здвиж в своїх останніх метрах – це майже струмок. По щиколотки буде, навіть штани до колін підкочувати не треба, аби перейти його вбрід.

Мені ці малі річки Київщини нагадують змію, в якої товста середня частина тіла, натомість тонкі шия й хвіст.

Здвиж: маловодний у верхів'ї, повноводний в середній течії і знову маловодний в усті.

Зворотній шлях майже повністю прийшовся на понеділок. Народ по селах – наче кудись дівся. Зрідка можна було побачити перехожого на вулиці. Чи то відпочивали всі після неділі, чи по роботах розбіглися…

І машин не дуже. Ми їхали двома велосипедами поруч – лікоть до ліктя – коментували побачене і насолоджувалися природою під пташині акомпанементи.

Були села багаті, були напівзакинуті.

Є закинуті хати, а є як лялечки

Часом навіть такі, що нагадували чорнобильську зону, де дворища заросли деревами, так що й хат з дороги не видно.

Але – дихалося легко й було з чого брати емоції.

Вразила школа у селі Містечко, що саме на межі Житомирської й Київської областей. Вона зачинена й законсервована.

Школа у селі Містечко

Метрова кропива, полин, бузина й дикий кленець ("український бамбук" – росте, як скажений) намагаються гать прибрати цю двоповерхову споруду від людського ока, як джунглі центральної Америки колись сховали від людей древні міста інків. І, схоже, клен з бузиною близькі до мети.

А поки школа нагадує таку собі депресивну медитативну декорацію. Про сенси хочеться думати.

Цікава деталь: коли ти з південного боку траси Київ-Чоп, тобі природа на кожному кроці наче нагадує, що ти в зоні лісостепу, а лишень переїхав трасу – одразу відчувається Полісся.

Ну, от, одразу! І відчуття це невідступне!

Зі Здвижем ми розпорощалися в Макарові (райцентр в 50 км від Києва), довго їхали лісом.

З Ірпінем востаннє зустрілися вже у Гостомелі, перетинаючи його мостом, їдучі Варшавською трасою Е-373. Ірпінь тут повноводний, бо піднятий шлюзами. Та наче стоячий – весь у водоростях і лілеях. Ще й вода зелена.

Річка з "протезом"

У 1950-ті роки річку Ірпінь взяли в оборот меліоратори – осушували болотисті береги, будували шлюзи і дренажні канали.

Головне русло частково каналізували – спрямляли й заглиблювали. На той час вважилося, що у такий спосіб торф'яну заплаву зроблять придатною для землеробства.

Але з часом це визнали помилковим проектом – дуже складним в обслуговуванні, малоефективним, а може й відверто витратним.

Завершилися шалені меліоративні гроші радянської доби, заплавні землі більше не є колгоспними угіллями – заростають чагарником, і безсистемно забудовуються поблизу Києва.

Колись річку Ірпінь взяли в оборот меліоратори

Повна довжина Ірпіня – 162 км. Від Варшавської траси до устя йому лишалося текти близько 20 км. Ми не поїхали на його кінцеву точку. Але я бував там раніше.

Унікальність Ірпіня у тому, що ця річка самостійно не впадає в Дніпро.

Коли у 1960-х будували ГЕС у Вишгороді й заповнювали Київське водосховище (з 1964 по 1966 роки), аби врятувати заплаву Ірпіня від затоплення, її відгородили греблею – перекривши усю долину біля села Казаровичі.

Ірпінь опинився нижче рівня водосховища, у яке мусив впадати, приблизно на 6 метрів.

З того часу (з 1964 року!) його постійно перекачують в Дніпро насосами. Ця насосна станція – "протез", яким замінили здатність річки впадати в Дніпро самостійно. Більш як півстоліття вона "накульгує"…

Генна пам'ять

Перші роки щовесни біля греблі в Казаровичах з боку водосховища спостерігали навалу нерестової щуки, яка була запрограмована природою нереститися саме на мілководді Ірпіня. Але шлях їй до нерестилищ людина перекрила бетоном.

Щука щороку приходила й приходила і щороку дивувалася людському рішенню.

Чи скидала вона ікру на глибині водосховища, чи йшла шукати інші мілководдя, чи гинула в безсилі…?

Я про це дізнався у 1994 році, коли робив зі станції перекачки репортаж. Мені робочі сказали десь так: "Цього року щуки на нерест майже не було – голів 20-30 стояло біля греблі".

Уявляєте – 20-30 усе ще запрограмованих природою рибин прийшли за 30 років потому, як їм перекрили природні нерестилища!

Фантастична річ – генетична пам'ять!

Щука щороку приходила до греблі на нерест

У тому ж 1994 році, коли я відвідував станцію, води в Ірпіні було небагато – справлявся один з шести насосів, який качав фактично усю річку через трубу, діаметром метр сорок. І я за дві-три секунди неспішно обійшов навколо цієї вертикальної труби.

Виходило, що я обійшов навколо річки. Навколо річки, довжиною 162 км. Погодьтеся, цікаве явище.

У цій подорожі й дихалося легко, і було з чого брати емоції

Ми з сином на кінець подорожі відчували втому, але й мали нескінченне задоволення.

Чи багато треба для щастя, коли маєш велосипед і намет у сумці на багажнику?

Ну, хіба з десяток пачок швидкого супу, хліб, пару консервів і каву в стіках. А свіжою колодязною водою на маршруті завжди пригостять селяни.

Вадим Петрасюк, журналіст, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Maximkostenko/Depositphotos, всі інші автора

Вас також може зацікавити: