Байдужість та корупція вбивають дітей
Щороку у майже півтори тисячі українських дітей виявляють онкологічні захворювання. Близько половини з них помирає, хоча сучасний рівень медицини дозволяє виліковувати 75% онкохворих дітей
Зараз страшний діагноз мають 5,5 тисяч маленьких українців. Невже країна з ВВП в півтора трильйони гривень і бюджетом в 350 мільярдів не здатна їм допомогти?
Насправді діагноз українській владі – не безгрошів’я, а безсовісність і безкарність.
Щодня з лайт-боксів на міських вулицях, з телеекранів і газетних оголошень на нас благально дивляться дитячі очі. Очі онкохворих дітей, що ведуть нерівний двобій зі смертю.
На відчайдушні заклики батьків і волонтерів про допомогу відгукуються тисячі людей. Але не кожній родині вдається зібрати астрономічні суми на лікування, від яких залежить життя дитини. Причому гроші потрібні швидко, доки хвороба не розвинулася до невиліковної стадії.
Постає очевидне запитання: а чому ж цих дітей не рятує держава з усією армією чиновників, що відповідають за охорону здоров’я? Спливають роки, політики й чиновники всіх кольорів змінюють одні одних, а діти продовжують вмирати. Кажуть, держава бідна, і всіх порятувати не може. Тільки от дивна це бідність, бо в цей самий час знаходяться кошти на спецсанаторії й державні резиденції, шикарні стадіони й вертолітні майданчики для VIP-пасажирів.
Діагноз українській владі – зовсім не безгрошів’я. Це безсовісність і безкарність. Поєднання дуже небезпечне для суспільства.
Не будемо заглиблюватися в невичерпну тему про стан вітчизняної медицини. Бо діти, що вмирають без належної допомоги, – це все ж проблема не стільки медична й фінансова, скільки моральна. Щоб вилікувати кожну онкохвору дитину, недуга якої піддається лікуванню, в Україні вистачає ресурсів. Не вистачає лише совісті й політичної волі людей, які в силах цих дітей врятувати.
Зусилля волонтерів і жертводавців урятували не одне життя. Але цього замало. Ситуація вимагає не лише допомагати, а й вимагати.
Час об’єднати зусилля всіх небайдужих людей, щоб поставити перед владою вимогу: кожна дитина, яку ще можна врятувати, має бути врятована. Маємо запропонувати чіткий план вирішення проблеми і жорстко вимагати його виконання. Кожен посадовець (до президента й прем’єра включно), який і далі гальмуватиме реальні дії з порятунку дітей, має за це відповідати.
Що робити?
1.Ліки до хворих дітей мають доходити вчасно і в достатній кількості
Успіх лікування онкохворих дітей часто залежить від того, чи вчасно вони отримають хіміотерапію та ліки, що допомагають організму впоратися з її наслідками. Чиновники твердять, що препарати, курс лікування якими коштує десятки тисяч гривень, держава надає безкоштовно. Але це неправда.
По-перше, в бюджет закладено лише третину суми, реально потрібної для лікування онкохворих. Решту або купують батьки, або ж діти просто не отримують належного лікування.
Але й це не все. Через війну за переділ фармацевтичного ринку майже весь 2011 рік навіть у столичному "Охматдиті" не було потрібних ліків. Держава їх не купувала взагалі! Увесь цей час життя онкохворих дітей (так само як і гемофіліків, діабетиків, хворих на СНІД та інші небезпечні недуги) залежало від того, чи зберуть їхні родини багатотисячні суми.
Смерті від нестачі ліків (гроші на які в бюджеті були!) – на совісті посадовців, відповідальних за їх закупівлю. І якщо винних у цій історії не буде покарано, вона може повторитися знову.
Ліки в лікарнях мають бути завжди, а не в кінці року. Причому ліків для онкохворих дітей має бути 100% від потреби. І найкращих, а не тих, про які хтось із кимсь домовився. У фінансовому вимірі це значить, що Верховна Рада має закладати в бюджет на ці потреби 150-200 мільйонів гривень на рік, або втричі більше, ніж зараз.
2. Сучасне обладнання має працювати, а не припадати пилом
Чим раніше виявлено онкозахворювання, тим більше шансів вилікуватися. Допомогти могло б сучасне діагностичне обладнання. За останні 5 років такого обладнання закуплено на сотні мільйонів. Проте більша його частина досі не працює.
Ще в жовтні 2010 року прем’єр-міністр Азаров відрив Центр позитронно-емісійної томографії (ПЕТ-Центр) у Київській міській онколікарні. Через непрозорі схеми його будівництво розтягнулося на чотири роки й поглинуло 400 мільйонів гривень. Вартість обладнання сягнула 300 мільйонів. З 2007 року це обладнання лежало в ящиках ледь не просто неба, доки не минув термін його гарантійного обслуговування.
Головне завдання ПЕТ-центру – виявлення й лікування онкозахворювань на ранніх стадіях. Однак дорога апаратура не працює й досі. Тому що мало "засвоїти кошти" й перерізати стрічку. Потрібен кваліфікований персонал і щорічні витрати на обслуговування. Хіба не дивно, що це було секретом для всіх міністрів і прем’єрів усі ці 5 років?
Історія ПЕТ-центру – не виняток. Подібна доля раніше спіткала лінійні прискорювачі, куплені у Києві, Львові та Криму, як і значну частину томографів.
Тим часом для багатьох пацієнтів ПЕТ-діагностика, а також лікування радіохірургічними методами (гамма-ніж, лінійний прискорювач) – це порятунок життя. Особливо це стосується людей з пухлинами головного мозку. Хто відповість за померлих дітей, які могли б жити, якби куплена техніка працювала? І коли вона нарешті запрацює?
У липні міністр охорони здоров’я Олександр Аніщенко заявив, що ПЕТ-центр не працює, бо не вистачає фізиків-ядерників, але він, міністр, "активно над цим працює". Минуло майже півроку, і хотілося б почути, як міністр та його колеги по уряду розв’язали цю чомусь несподівану для них проблему?
3. Усі види пересадок кісткового мозку слід робити в Україні
І не в "світлому майбутньому", а в чітко означений термін. Наприклад, через 24 чи 30 місяців. Пересадка кісткового мозку від нерідних донорів проводиться в усій Європі, крім України й Молдови. В Німеччині їх роблять у 38 клініках і майже сотні відділень, у Польщі – в 17 клініках, в Росії – у чотирьох. Для українських дітей пересадка кісткового мозку в Білорусі коштує біля 200 тисяч доларів, у Західній Європі – в півтора-два рази дорожче.
Фахівці стверджують, що українському бюджету кожна така операція разом з підготовкою й реабілітацією обійдеться в середньому в 100 тисяч гривень, тобто в десять разів дешевше, ніж оплата лікування за кордоном.
Пересадки кісткового мозку від нерідного донора щороку потребують 200-250 українських дітей.
Щоб робити такі операції, потрібна лікарня з належним рівнем приміщень, обладнання й персоналу. Ціна питання – від 1,5 до 2 мільярдів гривень на її створення плюс стабільне фінансування після відкриття. Для порівняння – реконструкція лише одного стадіону в Києві обійшлася у більш ніж у 4 мільярди.
Не так давно оптимальним варіантом видавався ініційований Віктором та Катериною Ющенками проект Дитячої лікарні майбутнього (ДЛМ), гроші на яку мали дати приватні жертводавці й держава. Але замість анонсованого на 2009 рік її відкриття, досі маємо лише фундаменти в Голосіївському лісі й 147 мільйонів гривень на рахунку проекту.
Версії про те, чому так сталося, загальновідомі, тому не будемо до них повертатися. Тепер для добудови ДЛМ потрібно щонайменше 1,3 мільярда гривень. Але ні меценати, ні держава цих грошей не дають – чи то через недовіру до проекту, що перетворився на довгобуд, чи то через небажання втілювати задуми "помаранчевої" влади, які сама ця влада втілити не спромоглася.
А заручниками ситуації є, знову ж таки, діти, які вмирають без належної медичної допомоги.
Тим часом уряд, не відкидаючи можливість побудови ДЛМ у невизначеній перспективі, взявся будувати новий корпус в "Охматдиті" вартістю 1,9 мільярда. Саме тут, за словами Миколи Азарова, дітям будуть робити операції з пересадки кісткового мозку, які зараз робляться за кордоном.
Але коли це станеться? Навесні прем’єр Азаров заявив, що у травні 2012. В листопаді міністр охорони здоров’я Аніщенко назвав уже іншу дату – 2013 рік. Чомусь закрадається сумнів, що й ця дата – остання.
4. Кожну дитину, яку можна врятувати лише за кордоном, слід невідкладно відправляти туди на лікування
Держава, якій не шкода коштів на більш як десяток президентських резиденцій, виявляє дивовижну ощадливість, коли йдеться про порятунок дітей. На лікування громадян України за кордоном виділялося лише по 30 мільйонів гривень на рік, причому дітьми виявилася лише половина з цих громадян. У 2009 році за бюджетні кошти за кордоном лікувалося 22 дитини, в 2010 – 19.
Батьки й добровольці збирають у 3-4 рази більше коштів, ніж виділяє держава, і щороку рятують ще кілька десятків життів. Але зібрати величезні суми вдається не всім.
У проекті бюджету-2012 на лікування українців за кордоном закладено лише 14 мільйонів. Якщо депутати й урядовці хочуть врятувати дітей, а не просто поставити галочку, що у них є такий рядок у бюджеті, цей рядок має стосуватися, по-перше, лише дітей, а, по-друге, покривати потреби всіх дітей, які не можуть бути врятовані в Україні. Це 400-600 мільйонів гривень щороку.
До речі, до онкохворих варто додати й дітей, які потребують інших невідкладних операцій. Докладаючи зусиль, щоб усі ці операції робилися в Україні, слід, доки цього не станеться, витрачати будь-які кошти на порятунок дітей за кордоном.
Платники податків мають право, щоб їхні гроші йшли в першу чергу на найважливіші цілі. І якщо комусь із можновладців невідомо, що є найбільшою соціальною цінністю, треба відкрити Конституцію і в статті 3 прочитати, що це "людина, її життя і здоров’я".
5. Всі рішення мають бути прозорими
Під контролем громадськості має бути вся інформація – про будівництво й проектування лікарень, постачання ліків та обладнання, про потребу дитини в лікуванні за кордоном і виїзд на таке лікування. Історії з позбавленням людей критично необхідних ліків через "складні тендери" чи махінації з чергою на лікування за кордоном, у якій виживають не всі, мають відійти в минуле як страшний сон.
6. В системі донорства слід навести лад
Донорство крові, якої так потребують хворі, повинно реально пропагуватися. Мережа пунктів здачі крові має бути забезпечена необхідними реактивами й обладнанням, що дозволять зберігати кров і перевіряти її на небезпечні інфекції. Саму здачу крові потрібно зробити зручною для людей у часі і просторі. За бажання зробити це не так складно.
І слід нарешті створити повноцінну національну базу донорів кісткового мозку, що дасть можливість отримати доступ до міжнародної донорської бази з мільйонами донорів.
Де взяти гроші?
Отже, щоб врятувати кожну онкохвору дитину, яку можна врятувати, потрібно збільшити річні бюджетні видатки на 200-300 мільйонів гривень плюс в найближчі 2-3 роки виділяти на обладнання, будівництво, а також лікування дітей за кордоном ще по 2 мільярди.
Чи можливо знайти такі гроші? Судіть самі. В загальному фонді проекту держбюджету на 2012 рік на МВС передбачено 12,6 мільярда, на підтримку шахт для здешевлення вугілля – 6,8, на здійснення Києвом функцій столиці – 4,6. Перелік важливих, але явно не пріоритетних, видатків можна продовжувати. Чи в уряду інші пріоритети, ніж записано в Конституції?
Така думка виникає, коли зіставити 14 мільйонів на лікування українців за кордоном і 465 мільйонів на медичне обслуговування депутатів і вищого керівництва держави.
Але левову частку коштів можна отримати за рахунок джерел, які лежать на поверхні, але які уряд чомусь "не помічає". Лише один приклад: просто виконуючи вимоги ратифікованої Україною Рамкової Конвенції ВООЗ із боротьби проти тютюну і підвищивши на 25% акцизи на сигарети, Україна отримає додаткові 2 мільярди в бюджет щороку. Ці кошти не лише покриють витрати майже на все запропоноване вище, але й зменшить число курців з усіма позитивними наслідками для здоров’я нації.
Отже, необхідні ресурси й можливості в Україні є. Потрібно лише змусити владу до швидких і конкретних дій. Це реально, якщо об’єднати зусилля громадських активістів, журналістів, усіх кому це болить. Маємо пропонувати, вимагати, тиснути на байдужих, підтримувати діяльних, допомагати тим, хто реально працює.
Не можна гаяти часу, який для когось є воістину безцінним. Нам цілком до снаги пробити мур байдужості, треба лише взятися за цю справу разом.