В очікуванні свого кіно: Початок

Уперше за останні роки Україна відчула гарячку великої кінопрем'єри. Своєї, дорогої, серцем та часом вистражданої. Уперше промоція фільму захоплює якістю та професійністю. Уперше з'являється майже спортивне відчуття очікування старту прем'єри. І завмирання численної публіки від Заходу до Сходу, від старого до малого перед появою Українського фільму.

Оця драма очікування, майстерно зрежисована його творцями та продюсерами, заслуговує на окрему та негайну відзнаку. Адже це – також мистецтво, чи вірніше, складова мистецтва творення сучасного комерційного кіно, яку українці опановують щойно зараз.

А тепер про фільм із гарною назвою "Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь".

Його фабулу можна коротко переповісти наступним чином: пригодницька мелодраматична історія життя українського військового льотчика Івана, який потрапив у німецький полон, а згодом як полонений, був засуджений до сибірських таборів, з яких щасливо втік і дивовижним чином опинився в Канаді серед племені індіанців, у якому здобув такий авторитет, що навіть став його вождем із прізвиськом "Той що пройшов крізь воду".

Його історія переплетена з історією кохання до дівчини, походженням із сибірських народів, яка самовіддано виховує його сина, чекає пропалого безвісти чоловіка та відбиває нав'язливі дивакуваті домагання Іванового односельця, офіцера спецслужб, який панічно боїться повернення Івана, багато п'є та врешті вкорочує собі життя.

Ще в цій історії присутні шаманські здібності Івана, що начебто передалися йому від предків, козаків-характерників, та декілька добрих людей, які неймовірно щасливо зустрічаються на його життєвому шляху.

Іван – герой і водночас патріот, що наполегливо вчить свою кохану української мови, та так, що вона й без нього десь на сході радянської України продовжує нею розмовляти.

Тобто, історія справді багата й дивовижна, принаймні в сценарній інтерпретації. Таку історію просто необхідно було екранізувати.

От тільки як?

Провідний український режисер Михайло Іллєнко вирішив створити фільм звичайного екранного формату. Можливо, і не він сам, а фінансові обставини, що складалися довкола фільму, спонукали його до цього. Можливо, була впевненість, що все вдасться донести, і так здобути широкого глядача.

Як би там не було, але під час перегляду фільму в певні моменти складається враження, ніби дивишся гарний трейлер до багатосерійного фільму: події мерехкотять, ефектні епізоди слабо узгоджуються між собою... Але при цьому у такому калейдоскопі відчувається величезний потенціал твору.

Це дратує, бо знаєш, що серіалу – не буде. А емоційні сходинки, на яких так приємно в кіно спинятись, стерті гарячкою неврівноваженого сценарію, якому затісно в рамках неповних двох годин екранної розповіді.

У результаті драматична історія українського народу середини минулого сторіччя постає легковажним пунктиром, вервечкою ситуацій, штучно припасованих одна до одної, яка не викликає належних емоцій співпереживання, окрім рефлексів упізнавання: "Так, справді, це було, і це було, і Магадан був, і штрафбати були тощо, тощо..."

Це ж не дозволяє історичній складовій фільму – а це 1930-1960 роки – стати більше ніж тлом для мелодраматичної історії "двох закоханих, світлих та чистих і третього зайвого – гіпертрофовано підлого", яка насправді є найслабшим його елементом, що так і не перетворюється в справжню історію кохання.

[L]Дивлячись фільм, вкотре переконуєшся, що поетичні традиції українського кіно гальмують його розвиток. Михайло Іллєнко належить до тих, хто послідовно прагне позбутись його тягаря. Але йому не цілком це вдається. На жаль...

"Поетизм" прив'язався до українського кіно так само, як сало до української кухні чи шаровари до танців, разом виплітаючи лабіринт стереотипів, з якого складно знайти вихід у світ, який уже пересичений французьким, іранським, таїландським та іншими варіантами поетичного кіно.

Адже поетизм у кіно привносить неминучу фрагментарність та умовність, відриваючи його від реалізму будь-якого жанру. Режисер розривається між прагненням зробити жанрове кіно – комерційне, мелодраматичне чи пригодницьке – та водночас і поетичне, яке, як правило, є некомерційним, статичним та рефлектуючим.

З іншого боку, останні українські фільми мимоволі стають відображенням українських реалій – тяжко знаходяться державні гроші, довго думають чиновники, скупо інвестують меценати. Це невиправдано розтягує процес творення фільму, розмазує та послаблює енергію творчої групи. У результаті, ці не найкращі українські риси проявляються на тілі фільму прикрими недоліками, яких, зважаючи на досвід і талант режисера, можна було б уникнути за іншого культурно-економічного клімату.

До безумовних достоїнств фільму слід віднести добру музику та гарні обличчя головних героїв.

Музика головної теми справді вдала, а от вторинних тем трохи забагато – знову данина поетичній традиції. Головні герої, Дмитро Лінартович та Ольга Гришина – красиві, "скульптурні", такі, що легко пасуватимуть до рекламних плакатів та кольорових розгорток дівочих журналів.

Але головним двигуном фільму, гадається, насправді була правдива й захоплююча історія, що трапилась з українцем. Така, що самою своєю правдивістю вражає.

Розумію й поділяю ентузіазм Михайла Іллєнка, коли він натрапив на цю історію й зрозумів: це – шанс для українського кіно. Шанс зробити щось вартісне про українців, цікаве для іноземців.

Можливо, історія, яка вдало увібрала в себе елементи вестерну, мелодрами, військового бойовика та фільму-виживання, потребувала дещо масштабнішого виходу й глибшого трактування. Але мусимо погодитись, що в сучасному українському кіно поки що немає іншого режисера, ніж Михайло Іллєнко, який краще б її відобразив, і все ще немає таких фінансів, які б дозволили цим кращим режисерам з'явитися.

Тож незважаючи на критичні зауваження, цей фільм – справжній прорив українського кіно.

Навряд чи на світовий кіно-Олімп, але, безумовно, у свідомість українців, які повинні нарешті повірити, що ми можемо знімати цікаві, доступні та привабливі фільми. Під які поп-корн і кола смакують українським глядачам не гірше, ніж під американські чи російські, але під які споживати їх хочеться все менше й менше.

А це, погодьтеся, початок виходу нашого кіно з національно-культурної резервації.

Тож гайда в кінотеатри в напрямку до свого кіно!

Олег Яськів, спеціально для УП-Життя