Василь Шкляр: Ми живемо в умовах окупації

Василь Шкляр - заступник голови Національної спілки письменників України. Один із найбільш балуваних літературними нагородами письменників. На його фюзеляжі - романи "Кров кажана", "Ключ", "Елементал". Тексти Шкляра часто називають аргументом на користь існування української масової літератури.

Цього року після тривалої паузи Василь Шкляр знову вийшов у сучасний укрлітпроцес. Черговий новий роман - подія настільки ж буденна, наскільки й екстравагантна. Річ у тім, що письменнику вдалося його пристроїти у двох видавництвах одночасно - в харківському "Клубі сімейного дозвілля" та київському видавництві "Ярославів Вал", керівником якого є колега Шкляра по НСПУ.

Крім цього подію відзначає ще декілька особливостей. Здається, вперше про художню сучасну українську літературу заговорили в Верховній раді - зробив це Володимир Яворівський, голова НСПУ, закликавши колег-депутатів прочитати новий роман Шкляра.

Яку користь може принести цей текст депутатам - незрозуміло. Але "Українська правда. Життя" спробувала в цьому розібратися.

- Перше запитання крутиться навколо вашого нового роману "Чорний Ворон", він же "Залишенець". Як вдалося видати один і той самий роман у двох різних видавництвах? Чи немає тут парадоксу чи порушення? Як викрутилися?

- Роман "Чорний Ворон" виграв конкурс на кращий історичний твір у видавництві "Ярославів вал" [йдеться про конкурс "Ярославів Вал", де головою журі був Михайло Слабошпицький, секретар ради НСПУ - І.С.]. За умовами конкурсу вони мусили видавати цей твір першими. І вони не перебирали права. Така у них позиція. Не знаю, чи правильна, чи не правильна.

Тоді я подумав: а чи не звернутися мені до "Клубу сімейного дозвілля", адже вони видавали всі мої попередні романи, тільки права на них купували у "Кальварії". Я подумав, що раз права ніякому видавництву не належать, можна продати їх напряму "Клубу".

Переговорив із ними - і вони погодились. Хоча я попередив, що роман друкується за умовами конкурсу, більше того, і в журналі "Сучасність" його вже публікували... Але вони дали згоду.

Роман у "Клубі сімейного дозвілля" видали під назвою "Залишенець", бо сказали, що в них вже є проект "Чорний Ворон".

Якщо чесно, я не знав, що роман так швидко надрукують, бо спочатку збиралися видавати після Нового року.

Але потім і ті, і ті форсовано почали друкувати - і романи вийшли в один час. І на тій же виставці-ярмарку вийшло, що два стенди один напроти одного...

- Це ж треба!

- Люди брали книжки і там, і там, а видавці перезиралися між собою. "Клуб сімейного дозвілля", як така найсильніша імперія в книговиданні, відразу захвилювалися і сказали, що будуть судитися.

А я кажу: "Я ж вас попередив". А вони: "Ми думали, що видадуть до тисячі примірників - і все. Але ні, вони зробили промоцію".

Ще і Яворівський вийшов на трибуну і розповів про роман на всю Україну.

Словом, досі між видавництвами є така суперечка. Я завтра саме збирався їхати до Харкова, щоб розв'язати цю проблему.

- Як її розв'язати?

- Права на 5 років належать "Клубу сімейного дозвілля". Я думаю, що "Ярославів Вал" вичерпає свій наклад і припинить. А ті вже будуть далі самі. Думаю, вони точно не будуть у програші.

- І як себе почуваєте в такій ситуації? Вас не гризуть докори сумління?

- Я відчуваю якесь таке певне сум'яття, хоча я наголошую, що всіх попереджував. Я нікого не хотів перехитрити.

А з іншого боку, я думаю, що, якщо розумно повестися, то одне видавництво може працювати на інше. Адже "Ярославів Вал" пропагують не стільки своє видавництво, скільки сам твір.

А ще мені кажуть деякі піар-фахівці, що судовий процес піде тільки на користь і тим, і тим.

- Це абсолютно слово в слово однаковий текст. "Залишенець" - його робоча назва, перша назва.

- Що вона означає?

- "Залишенець" - це той, хто залишився в лісі. Всі пішли, а він залишився.

Слово "залишенець" я знайшов у одного з безпосередніх учасників тієї боротьби - підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. Більше це слово ніде не зустрічається, навіть у Горліса-Горського.

Хлопці-залишенці зосталися в лісах, де уже вели війну заради ідеї. Як японські самураї.

- Це літературне слово? В словниках його можна знайти?

- Його нема в словниках. Воно мені дуже подобалось, воно має якийсь магнетизм. А потім ще в рукописі прочитали цей роман старші авторитети і сказали, що це класичний твір, який мусить мати прозору назву. Як "Тихий Дон".

Потім я своїх ровесників питав, радився довго, бо тяжко було розлучитися зі словом "залишенець". Говорив з Василем Герасим'юком, а він сказав, що "Чорний Ворон" - це сильно. Переконали мене.

- Чи не було курйозів з назвою? Може, читачі купували "Залишенець" і "Чорний ворон" як два різні романи?

- Курйозів не було. Я наполіг, щоб у романі "Залишенець" нижче стояла назва "Чорний Ворон". Якщо і були випадкові непорозуміння - я про них не знаю.

- Чому саме 1920-ті роки? Чому до цього періоду української історії звернулися?

- Це для мене особисто один із найцікавіших і найдраматичніших періодів нашої історії. Він був особливо замовчуваний владою. І досі його не розкривають.

Це жило на генетичному рівні. Я вважав справою честі написати цей роман.

Я сам із тих країв - з Черкащини. Холодний Яр - то ліси між Кам'янкою і Чигирином, але звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко казав, що це була ширша територія. Там народився я.

В нас тривалий час до останнього ходили легенди про лісовиків.

Один із моїх дідів теж в той час загинув. Мені ніколи не казали, що він боровся за Україну, казали, що він був бандитом. Не рідні казали, а сусіди. Але я потім про нього дізнався - виявилося, що він був офіцером армії УНР, а до того - офіцером царської армії. Це були освічені розумні люди. Не ті, кого образила влада, а люди, які свідомо боролися.

Все це чомусь трактують як якусь громадянську війну. Я повернув первісні поняття на своє місце. Для мене, коли проголосили УНР, а Росія пішла війною, то це була не громадянська, а українсько-російська війна. Вітчизняна війна для українців.

- Цікавий збіг... Ім'я одного з прототипів співпадає з іменем вашого батька - Микола Шкляр. Випадковість?

- Коли я шукав прототип для свого головного героя, то я вивчав біографії багатьох отаманів. Один із них звався Микола Шкляр, як мій батько. Він мав псевдо Чорний Ворон. І він згадується в романі Горліса-Горського. Але Микола Шкляр загинув у 1920 році. Цей період не входив до моїх зацікавлень.

Чорних Воронів було п'ять чи шість. Тому я пішов не за прізвищем, а за географією.

Найближчим до моїх рідних країв був отаман з-під Товмача. Це село у нинішньому Шполянському районі, що входив до Звенигородщини. Саме про цього Чорного Ворона дуже багато згадок у документах чекістів. Його справжнє ім'я - Іван Чорновус.

- Ви кажете, що цей роман - особиста справа. Але ж сучасний письменник - ще й міфотворець. Що скажете про свій роман у контексті нової української міфології?

- Звичайно, там є елементи міфу. Такий масштабний твір не міг бути без цього. Але він написаний на глибокій документальній основі. Я не хотів його писати на рівні легенд. Тому і включив у текст немало документів.

А щодо того, який я міф витворив - судити не мені. Там можна знайти і біблійні паралелі... Але я хотів максимально наблизитися до правди.

В тому, що стосується міфології, є і закиди до мого роману. Мовляв, я дуже ідеалізую українців-повстанців, і дуже принижую ворога.

- Описи ворогів справді специфічні...

- Але вони такі й були! Якщо говорити про міф, то в міфології немає привабливого ворога.

Ці критики, які 50 років вихваляли Олеся Гончара, ніколи не робили йому закидів у тому, що він погано зобразив німців.

Чому мої вороги повинні бути красивими і сильними? Це була орда, а орда така й була. Хто хоче, може описати ординців привабливими, я ж не бороню. Але я саме так їх бачу.

- Я дуже скептично ставлюся до поняття "розпалювання міжнаціональної ворожнечі". Війна була не між гомункулами, не між інопланетянами. Війна була між націями.

Я не винен, що 99% документів про розстріли і насилля над моїм народом підписані жидівськими прізвищами.

Та й те сказати: хіба ви не бачите, скільки в російських фільмах, книжках нас називають хохлами і показують зрадниками, дебілами тощо. Але ж це не спричинило жодного міжнаціонального конфлікту? Ні. От і тут все буде гаразд

- Але міфотворення, крім того, про що ви казали, це ще й вибудова нового образу українця. Які ці українці у вашому романі? Чи новий цей образ українського героя?

- В нашій літературі такого українця, як Чорний Ворон, не було. Все тому, що він взятий зі сторінки історії.

Хоча взагалі були сильні герої, але їх мало. Власне, вся історія рухалася на одиницях. Так і тепер.

- А як співвіднести персонажа офіційної риторики "маленького українця" з описаними вами українцями, для яких є "Воля України або смерть"?

- Маленький українець - це сіра маса. Кожен народ складається з такої маси і з цвіту нації. Один з правдивих отаманів Іван Санченко-Нагірний з Черкащини сказав, що пішов боротися за народ у високому розумінні. І тільки тоді побачив, що народ - то сіра маса, яка не здатна навіть мріяти про свою кращу долю.

Ті ж самі маленькі українці його продали і здали, посадили у в'язницю, де його розстріляли. Але йому вдалося написати листа рідним, де він і каже, що помирає не за народ, а за ідею.

Ще в 1900 році Міхновський у праці "Самостійна Україна" геніально сказав: "Нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів не має".

Якщо націю пригнобили та зрусифікували, то треба за умов диктатури і тоталітарної національної системи все відроджувати. А за умов демократії в Україні лишилися чужинці та їхні нащадки.

Уже немає сили, щоб подолати ці ракові пухлини - Донбас і Крим.

- Тези граничать з чимось дуже ультраправим...

- Це так є. Але навіть для націоналістів це - вища математика. Вони готові боротися за цей Крим. Мені це не потрібно. Мені потрібна країна в межах моєї мови.

Тоді б не було проблем із нашим ефірним і культурним простором.

Сходжу до банальних речей, але ж ми живемо в умовах окупації. Заполонити країну своїми фільмами і книжками - значно ефективніше, ніж ввести танки.

- Але давайте повернемось від політики до літератури. Цікаву тезу озвучили про класичність нового роману. Ви справді орієнтувалися на набутки класичної української літератури?

- Ні, звичайно. Не орієнтувався ні на що. Просто хотів написати цікавий роман. На відміну від багатьох письменників, які кажуть, що не ідуть на повідку в читача, і пишуть якісь філософські речі про пошуки бога. Для мене інтерес читача - понад усе.

Ось вже про УПА писали... Але це не мало ніякого резонансу, бо написано патетично. А що таке патетика? Це нудно, нав'язливо, дидактично.

Моє завдання - щоб прочитали якомога більше людей про те, що мені цікаво.

- І хто ж ваш читач? Інтерес яких людей виявляється понад усе?

- Мій читач - це красива людина із глибоким почуттям власної гідності. Власна гідність - це і національна гідність, і гордість. Не гординя, а гордість. І звивини в голові.

- Якщо вже говорити про інтерес читачів, то погодьтесь, що сучасний письменник цікавить не тільки як автор, а і як людина-особистість. Тому давайте трохи про особисте поговоримо. З того, що я читала, склалося враження, що для вас родина може бути потужною силою та джерелом натхнення. Чи так це?

- Та яка родина? В мене немає великої родини, живу удвох із дружиною.

Та і що таке родина? Часто, коли пишеш своїх героїв, то, зрозуміла річ, спираєшся на власний досвід. Якщо пишеш жіночі рефлексію, то звісно найближча людина підкаже. Або ти спостережеш сам.

[L]От мій роман "Кров кажана" написаний від імені жінки... Звичайно інтуїція найбільше дає. Але якась консультація потрібна - наприклад, щодо симптомів вагітності можна порадитись.

Якісь певні риси від близької жінки мимоволі переходять на моїх героїнь - звички, якась фраза. Я нічого не копіюю, це відбувається десь поза свідомістю.

- А хто перший читач і свідок виношування роману?

- Дружина. Вона філолог, може вичитувати мої тексти грамотно. Вона нормальний коректор і нормальний редактор, то я їй відразу віддаю рукописи, щоб вона вичитувала.

До генерального остаточного редагування я ставлюся дуже серйозно. Я знаю, що сучасні українські письменники видають свої книжки з купою помилок.

А мене дратує навіть коли в тексті тире різні - десь широкі, а десь вузенькі. Я дуже серйозно ставлюся до культури видання. Якщо я знаходжу бодай одну помилку - це мене дуже дратує.

- Сваритесь?

- Сварюся з видавцями. Є люди, які напишуть книжку, віддадуть - і більше не дбають. Зараз взагалі ж немає інституту нормальних редакторів. Через це я намагаюся, щоб іще в рукописі багато людей прочитало цей твір.

Якщо кожна людина знайде хоч одну малесеньку помилку, я все це правлю. А потім сам остаточно перечитую текст. Лише після того віддаю вилизаний текст.

Мій новий роман і в одному, і в іншому видавництві виходив практично без редактора - у тому не було потреби.

- З ким радитесь по мірі написання романів? Чи є коло людей, до яких звертаєтесь за порадою?

- Ні, щоб я з кимось радився, як зробити - ніколи не раджусь. Це моє сокровенне. Коли писав "Чорний Ворон", то радився з Романом Ковалем. Це документаліст, який цю тему розорав на документальному рівні. Я вважаю його консультантом. Я дав йому рукопис, щоб він перевірив, чи немає десь недоглядів документальних, історичних.

- А я читала, що був якийсь поворот із фіналом "Чорного Ворона", що вам друзі порадили, як закінчити роман.

- Так. Чимало людей знали, що я працював над романом. Я багато говорив із Ігорем Римаруком, з Олександром Федоруком... Вони якось відчували, що Ворон загине. Ще я нічого не говорив, а вони вже казали "Не вбивай! Хай залишиться живим!"

Але я зробив відкриту кінцівку, міфологічну.

А так щоб сюжетні повороти... Це моє інтимне.

- Щодо інтимного... У вас є хобі? Чим займаєтесь на дозвіллі?

- Риболовля - моє найбільше хобі.

В мене є маленька хатка на курячих лапках на березі Тікича. Це Звенигородщина. Я там рибалю. Мій рекорд - короп на 22 кілограми. З нього потім була гарна юшка.

Фото, на жаль, немає. Але були свідки.

Усі фото Ростислава Онищука