Міф українця про Україну

Рецензія на роман Василя Шкляра "Залишенець. Чорний Ворон".

Історики - неперевершені творці міфів. Цим вмінням вони поступаються лише письменникам. А вже написання історичного роману, множення міфу на міф, - то зовсім невдячна справа. Або, навпаки, дуже вдячна. Це з якого боку подивитися.

Бо при такій "міфічній арифметиці" інколи виникає не "міф у квадраті", а брехня, вигадка, химера, що через кілька поколінь викликає усмішку читачів, вже звичних до "нової" історичної правди. А інколи - якщо письменник талановитий і не лише добре знає матеріал, але й пропустив його крізь душу, відчув серцем - чиста правда правдивіша за історичні архіви й підручники. Навіть не правда, істина.[L]

Останнє твердження - про роман Василя Шкляра "Залишенець. Чорний ворон", який вже встиг зібрати купу нагород. Написала б, "встиг прославити автора", однак хто-хто, а Василь Шкляр навряд чи потребує додаткового прославлення.

Про що цей роман? Про героїчну і, як читач знає наперед, безнадійну боротьбу жменьки відчайдухів проти армії окупантів. Про те, як збулися слова Шевченка і "повіяв вогонь новий з Холодного Яру". Про відчайдушний опір не лише більш чисельній армії загарбника, а й власній зневірі, байдужості свого ж народу, а то й зрадникам, які вчора були друзями. Чи й про те, як чорний прапор із написом "Свобода України або смерть" може вартувати більше за міфічний скарб Залізняка для "бандитів", як їх тоді, у двадцяті роки минулого століття, і не лише тоді, а ще довго потому взивали.

Усе це - правильні відповіді. Книгу вартувало б прочитати вже й у тому випадку, якби вони були й вичерпними. Гарні книги, щоб там не казали скептики, таки сприяють пробудженню патріотизму чи хоч зменшують в декого кількість туману в голові.

Однак п. Шкляр не лише пишу скрупульозну, вивірену до дрібниць за історичним документами, хроніку збройної боротьби, що роками не вщухла після розгрому УНР по всій Україні. Не даремно ж кажуть, що війна триває не до тої миті, коли головнокомандувач розбитого війська підписує капітуляцію, а поки останній солдат уже знищеної армії не кине зброю або ж не вмре, так і не випустивши її з рук.

Письменник творить міф. Повертає народу легенду про воїнів, які до згину кохали Україну. Саме "кохали". Бо оте "любить", яке однаково придатне до почуття, що викликає Батьківщина, пісня чи й смажена курка - чи не єдиний недолік нашої диво-мови. Головний герой роману віддає усього себе, до останньої краплі життя, рідній країні; щиро, мов дорогу людину, кохає її, а бува, що й ненавидить. Хоч ні, останнє - не про країну, за яку жертвують життям він і його товариші, а про милосердний, але такий вайлуватий і надто покірний, як на козацький погляд, її народ.

І чи не тому Україна дивиться на нього очима жінок, що зустрічаються на його шляху? Може, то вона відходжує повстанського отамана Чорного Ворона після смертельної рани руками сліпої віщунки Євдосі? Чи не Україна приходить йому на допомогу й найстрашнішу мить в одязі черниці? Може, то рідна країна вчасно глянула на офіцера Чорноусова очами коханої жінки, нагадавши йому про коріння й спрямувала на потрібний шлях?..

Автор аж ніби підкреслює легендарність того, не такого вже й далекого, періоду. Саме тому однаково переконливо виглядають й цитати із справжніх документів з архівів губчека, які б варто зараз тлумачити із точністю до навпаки; і казкові мотиви. Тому й не викликає подиву містичний ворон, що, доживаючи останні дні майже трьохсотлітнього віку і давно звиклий до людських химер, уважно відстежує долю свого тезки та його поплічників й інколи дивується їх завзяттю і зневазі до смерті.

Тому й не так важливо для розвитку подій, чи вижив отаман Веремія, чи його "забрали янголи", а хтось із поплічник продовжив боротьбу під його іменем. Головне, що й після "офіційної смерті" його ім'я продовжує лякати окупантів. На диво органічно виглядають паралелі між мандрами жінки із чужим всиротілим дитям спаленою війною Україною до рятівного польського кордону та згадкам про мандри Богородиці із малим Ісусом до Єгипту.

Саме у цій, напівказковій, немов мова йде про козаків часів Запорозької Січі, а не про минуле сторіччя, але такій справжній атмосфері книги, як на мене, головна її принада для читача.

Говорити про достоїнства "Чорного ворона" можна багато. Єдине ж, що мені видалося недоліком, - то це епілог. Зрозуміло, звісно, що авторові хотілося як не винагородити і покарати героїв і тих, хто аж ніяк не герой, по заслугам, то хоч сказати про них кілька слів на завершення. Тим більше, що епілог дає читачеві надію, а це - немало. І враження від самого роману аж ніяк не псує. А от для легенди оте уточнення що і з ким сталося - трохи зайве. Довести б розповідь до кульмінації і дати змогу читачам самим стати співтворцями міфу. Чи спонукати їх залізти до архіву, аби дізнатися, що ж там далі?!..

Та то вже чистий суб'єктивізм. Як хто не згодиться із цим твердженням, буду тільки рада. Хоч би й тому, що для цього буде потрібно прочитати книгу до останньої сторінки і надовго замислитися, відклавши її вбік. А певно, саме на таку реакцію читачів розраховував і сам автор.

Таміла Тарасенко, Запоріжжя, читачка сайту Бі-Бі-Сі Мій Світ