Іван Андрусяк: Дитячий письменник має прививати смак до читання

Письменник Іван Андрусяк розповів ВВС Україна про естетичну та практичну роль дитячої книжки, "заповіді" у письмі для дітей та свою нову книжку "Пінгвінік", яка увійшла до "довгого списку" премії Дитяча книга року ВВС-2013.

Іван Андрусяк: "Пінгвінік" присвячений дуже важливому в житті маленької людини періоду, коли вона вперше в житті сама, без мами й тата, виходить із затишного й зрозумілого мікросвіту сім’ї, з рідного дому, в складний, незрозумілий і від того страшний "широкий світ".

Хай той "широкий світ" поки що для маленької людини й обмежується дитсадком, та однаково це для неї дуже серйозний стрес, а для дитячого письменника - напрочуд цікавий матеріал, художнє опрацювання якого відкриває чималі можливості.

Ото я й намагався скористатися цими можливостями на радість і на користь своїм читачам.

- Як би ви самі визначили її жанр?

- Психологічна повість для "садочкових" дошкільнят та їхніх батьків. Складається вона, природно, з коротеньких оповідок, кожна із власним сюжетом, – бо такі маленькі діти більшого за обсягом тексту зазвичай сприймати ще не здатні.

Утім, ці оповідки "чіпляються" одна за одну, витворюючи таким чином загальний сюжет про те, що переживає дитина, уперше в житті йдучи в дитсадок, із якими проблемами вона там стикається і як, спілкуючись із однолітками, вчиться ці проблеми для себе вирішувати.

- Опишіть, яким ви уявляєте свого читача: його стиль, звички, інтереси, вподобання?

- Ви, очевидно, знаєте, що я давно працюю в літературі як "дорослий" поет, – то там мені легко окреслити якщо не звички, бо це дуже індивідуально, то принаймні вподобання своїх читачів. Але якщо мова йде про дитину, тим паче таку маленьку, то про ці речі говорити рано.

Дитячий письменник має передовсім зважати на особливості вікової психології і прививати смак до читання, до відкривання світу за посередництва явищ культури.

- Звідки підбирали для "Пінгвініка" теми дитячих розмов та дитячі неологізми? І чи у Катрусі, Богданчика, Олі, Шашка є прототипи?

- У героїв усіх моїх книжок для дітей є прототипи – так мені легше, зручніше, цікавіше прописувати характери.

Іноді прототипами одного героя можуть стати кілька дітей – у "Пінгвініку" так, зокрема, вийшло з образом Олі. А іноді я взорую на цілком реальну дитину чи й дорослу людину, навіть не змінюючи в тексті її імені, – так вийшло, приміром, із Богданчиком, Шашком чи Антоніною Володимирівною, яка справді була першою дитсадківською вихователькою моєї дочки Стефи.

Щоправда, вона попрацювала лише рік, а тоді повернулася на рідну Черкащину і я більше її не зустрічав, але в пам’яті зберігся образ, збереглося Стефине скорочення "Тоніна", яке відтак прописалося в тексті. Сподіваюся, що колись іще її зустріну й неодмінно подарую книжку.

А головна героїня Катруся, ясна річ, "списана" із самої Стефи, і більшість дитячих неологізмів та мовних "парадоксизмів" так само Стефині. Хоча не всі, я люблю прислухатися до мовлення дітей – і своїх, і дітей моїх друзів, і сусідів, і просто на вулиці, не кажучи вже про зустрічі з маленькими читачами, які, завдяки видавництву "Грані-Т", в мене бувають мало не щотижня, а інколи й по кілька на тиждень, – то матеріалу вистачає.

Фото зі сторінки у Facebook Івана Андрусяка

- Як би ви точніше охарактеризували власну книжку: для дітей, про дітей, для сімейного читання, ваш варіант?

- Тут неможливе "або-або" – тут завжди буде "і-і". Тому що книжка, зрозуміло, для дітей – саме на них вона передовсім зорієнтована. Але ж такі маленькі діти самі ще читати не вміють – отже, вибирають книжку, а відтак і читають її дитині батьки. Чи дідусь і бабуся, чи старший братик або сестричка, чи хресний або хресна – але в кожному разі це буде сімейне читання. Тобто можна вказати на будь-який із запропонованих вами варіантів – і він буде правильний, але неповний.

Узагалі, книжки для дошкільнят – це завжди "і-і", притому не лише в сенсі читацького орієнтування, а і в багатьох інших сенсах. Тут замало лише художнього тексту, хоча він нібито й первинний, – моїм абсолютно рівноправним співавтором є художниця Олена Шикура, яка хвацьким поєднанням кольорового малюнку і чорно-білої графіки створила справжнє диво!

І так само повноцінним співавтором є видавництво "Грані-Т", яке з мого тексту і Оленчиних малюнків зробило цю книжку такою, що дитині хочеться її гортати, доторкатися до неї, розглядати кожну детальку, впізнавати себе в Катрусі чи Богданчику…

І ще одне "і-і", так само надзвичайно важливе, полягає в тому, що, на моє переконання, дуже бажано, щоб книжки для таких "маленьких малявок", крім естетичної, неодмінно відігравали і якусь, скажімо так, "практичну" роль.

Щоб вони, себто, не лише давали дитині поняття про естетичну насолоду, а й "допомагали" їй у житті – принаймні ненав’язливо, дуже обережно "підказували" якісь важливі для неї моделі поведінки в ситуаціях, з якими дитина стикається вперше.

У цьому сенсі я щасливий, бо за трохи більше ніж півроку після виходу "Пінгвініка" я маю вже кілька відгуків від батьків, які читали з дитиною мою книжку перед тим, як повести "малявку" в садок, – і, вперше прийшовши туди, дитина вже знала, що там на неї чекає, тож процес адаптації проходив набагато легше, ніж зазвичай.

Моя читачка Ореста Шпак написала у Facebook, що коли першого дня забирала свою донечку з садка, то вихователі запитували, в який садок дівчинка ходила раніше, що вона так гарно в усьому орієнтується, – а вона ж лише перед цим читала з мамою "Пінгвініка".

Для мене такі відгуки надзвичайно важливі! Бо в роботі з дитиною найперша заповідь: не нашкодь, – а коли ти ще й трішки допомагаєш, то вже можеш вважати себе щасливим, бо працював недарма.

- Чи вважаєте Ви сучасних дітей особливими і чи означає це, що для них потрібні зовсім інші книжки, аніж ті, які були ще кілька років тому?

- І знову я скажу: "і-і". Кожне покоління особливе – і кожному поколінню потрібні як досвід попередників, акумульований у народній творчості й класиці, так і можливість упізнавати себе в текстах сучасників. Як без одного, так і без іншого розвиток буде неповним, однобоким.

Скажу відверто: мені дуже шкода тих людей, які займаються такою модною нині дурнею як "ревізування" народних казок; але так само шкода тих, які поза казками не бачать сучасного художнього світу, – це означає, що і одні, й інші чогось дуже важливого недоотримали у власному дитинстві, а відтак і недодають нинішнім дітям.

- Хто ваш перший читач і критик?

- Моя сім’я. Усе, що я пишу, найперше показую дружині й дітям. Притому, якщо йдеться про дитячий текст, то ще в процесі роботи завжди раджуся з дітьми про те, чи природними, органічними для них та їхніх ровесників є ті чи інші слова й учинки моїх героїв.

- Яку книжку ви прочитали нещодавно?

- Я зазвичай читаю багато поезії, а гарні поетичні книжки майже ніколи не "ковтаються" одразу, з ними хочеться "пожити" довше. Тому в мене "на відстані досяжності руки" зазвичай одразу кілька книжок. Зараз це нова збірка Олега Солов’я "Час убивць", вибране Мар’яни Савки "Пора плодів і квітів", вибране Юліана Тувіма в перекладі Маріанни Кіяновської.

А ще оце кілька днів тому випадково роздобув собі старенький томик Рільке в перекладі Миколи Бажана, – він у мене й був колись, але добрі люди "зачитали", – то до компанії з ним узявся перечитувати цього поета і в перекладі Мойсея Фішбейна.

Узагалі, останнім часом мені перечитувати книжки якось цікавіше, ніж читати нові. Ото Стефа читає, а я з нею перечитую "Дітей капітана Ґранта" Жуля Верна, і ми позначаємо на великій карті світу, яка висить у нас на кухні, шлях "Дункана" й експедиції лорда Ґленервана.

А вечорами, перед сном, щойно доперечитував "Сині Води" Володимира Рутківського – я дуже люблю цього письменника.

Шкода, що Ліза, старша дочка, так швидко школу закінчила – ще навесні з нею "на пару" напрочуд гарно перечитувалася класика. А тепер вона читає мудрих філософів, яких і я б хотів почитати, але вони вимагають часу й концентрації, а за щоденними робочими клопотами мені про це зараз можна хіба мріяти…