Селінджер і Карпати

Розповідати про вплив книжок Селінджера на настанови, що формувались у мене в юнацькі роки, марна справа. Його "Над прірвою у житі" бентежило життя цілих поколінь на різних континентах, а не те що одного допитливого хлопця у маленьких, але амбітних Чернівцях. Прийшов час прислухатись до бажань та їх розпізнання - тож і прийшов час Селінджера.

Книги Селінджера у моєму житті виникали спонтанно. Я їх навмисне не шукав. Вони самі виринали з безтурботної буденності, але відразу захоплювали у полон свого особливого світу, в якому інакше будується уява про обов'язок, спонукальні мотиви героїв у якому видаються не те що оригінальними - вони несподівані, незнайомі і майже нездійсненні через свою абсолютну природність.

Категоричність молодості вибудувала мою власну оцінку: Селінджер - це гімн паралічу волі. Мене навіть не бентежило те, що час-від-часу я з заздрістю згадував призначення, яке вже до мене визначив для себе герой роману Холден Колфілд: над прірвою оберігати забави дітей у житі.

З роками, в моєму житті Селінджер виникав все рідше і категоричність оцінки пом'якшилась. Так, мабуть, яскраве враження перетворюється на приємний спогад. Але образ дітей і жита, містерія цінності цього завдання мене не полишали, та вже з самим Селінджером майже не асоціювались.

[L]

Нового наповнення, цікавості і зосередженої уваги цей сюжет отримав десь у 80-х роках, коли я цілком випадково дізнався про те, що виявляється Селінджер живий. Тоді я поцікавився вперше його долею, бо перед цим ставився до нього, як до класика з далекого минулого, а не як до сучасника.

Я взнав, що десь з середини 60-х років Селінджер перестав спілкуватися з журналістами, знайомими і, в решті-решт, почав життя відлюдника у власному будинку в Корніші, штат Нью-Гемпшир. Ця обставина дуже гарно вписувалась в оцінку мого юнацького максималізму про параліч волі, але життя вже мене навчило: визначити - це завжди обмежити. Все, що зрозуміле - не реальне.

Реальність неможливо осмислити, не залишаючи величезне неосяжне в полі віри. Відтак, процес осмислення - це процес віддалення від реальності. Звідси і "багато знань примножують скорботи".

Після цього в оцінці Джерома Девіда Селінджера я став обережнішим. Але в мене з'явилась цікавість до його вчинку, який я вже одномірно як "параліч волі", як вульгарний протест проти суспільства і закону, не сприймав. Людина, що сформулювала таке чудернацьке, але неперевершене призначення як безпека гри дітей у житі, не може "читатись" так банально.

Підтвердження своїм здогадам я отримав в найбуденніших обставинах: вуйко Дезьо ввечері біля ватри розповідав молоденьким туристкам казочку.

Жили на світі дві краплі-крапельки. Вони були однаковісінькі, як сестри, дзвінкі, веселі та знали всі пісні весни, тому що з'явились на світ весною в гірському потоці на самій вершині під льодовиком.

Краплі грались, бігали по камінню, стрибали наввипередки з водоспаду і по водограям спускались у долину. По шляху вони пірнали у всі чорториї, а коли потік став широкою річкою, зупинились біля старого млина коло підніжжя гори. На тихій воді крапельки засумували та захотіли знову повернутись на вершину. Але обидві розуміли марність цієї справи.

Тоді перша крапелька поринула знову в потік, а він поніс її далі і далі до великої ріки, а друга, згадавши весь шлях, зітхнула і вирішила залишитись коло млина, звідки було видно вершину: нехай вершина залишиться прекрасною мрією про весну з іншого життя.

Вона познайомилась з птахами, взнала мову квітів і, стрибаючи на колесах старого млина, згадувала вершину, потік і весну. Крапелька співала пісень берегам, кущам і навіть найдрібнішим камінцям.

Всі любили крапельку, а одного разу Туман запросив її до себе в гості. Там вона познайомилася з Хмаркою. Хмарка була гарною, завжди свіжою та різнокольоровою. Її товариство любив Вітер і підносив разом з собою в небо, Сонце аквареллю розфарбовувало її, а Місяць ховав на ніч у сірий мішок.

Але Хмарці подобався Едельвейс. Вона мріяла про нього. Коли Хмарка танцювала для Едельвейсу, по всьому небу розлітались запальні блискавиці, а він боявся і ховався від них. Коли Хмарка розповідала Едельвейсу про свою любов, у горах гримів грім, і квітка здригалась.

Як же зраділа Хмарка, коли дізналась, що крапелька знає мову квітів. Вона взяла крапельку з собою до Едельвейсу, зронила її на пелюсток свого милого, і та розповіла, як його кохають. Едельвейс, якому подобалась прудка та непосидюча Хмарка, розкрив свої пелюстки та посміхнувся, а крапелька по його стеблу скотилась на землю. Але тут її підхопив потічок, який приніс крапельку знову до водоспаду і водограїв. Так здійснилась мрія і не лише крапельки, але й Хмарки. Так повернулась весна.

А, перша ж крапля, що не залишилась біля млина, розбилась об каміння, стрімкий потік поніс її по перекатах, і велика ріка викинула її на берег у калюжу.

Весна повертається не з великими ріками, а з великими мріями і вірою. А головне, що твоє найзаповітніше бажання обов'язково здійснюється, якщо крім тебе, ще хтось у цьому світі стає щасливим.

Коли Дезийдерій Васильович закінчив казку, дівчата, які протягом його розповіді захоплено зойкували, раптом затихли і стали схожими на горобців, що зібралися до купи і враз задумались: "Чого ж ми такі маленькі?".

Я дослухав казку вуйка Дезя і мені став зрозумілим вчинок Джерома Девіда Селінджера: є речі вищі та значиміші за силу волі - це мрія. Він, у розквіті популярності та слави, пішов не від людей, змучений бездушною формальністю законів та фарисейством настанов суспільства. Він пішов до мрії. І якби не слова його героя Холдена Колфілда про дітей та жито, все могло б бути інакше. Та чи потрібно, щоб все було інакше?

Дійсно, у слові буденнім є влада таємна. Якось я сказав своєму товаришу: "Коли починаєш писати щось натхненно, то важливо не перейти певну межу, що практично неможливо. За цією межею життя починає копіювати твій твір. Це збудливо, але це й небезпечно".

А тепер я думаю, що, можливо люди й вигадують казки, щоб направляти життя. І поки казки пишуть, людство ще має шанс. Але, якщо це казки про призначення людини на землі, а не про призначення на посаду.