Лови на Олігарха

Ми ловили кота у стару вуйкову куфайку...

Кіт вполював якусь пташку і ходив перед нами та вихвалявся своєю здобиччю. Пташка була жива, але перелякана на смерть. Кіт, маючи вже науку від вуйка Дезя, знав, що душити пташку не можна. Але він не міг не підтвердити свій статус хижака, особливо перед гостями.

З цим котом, взагалі, цікава історія. Він приблудився до вуйка давно і випадково. Спочатку він приходив до Дезийдерія Васильовича лише "на молоко", але згодом прибився до обійстя. Так вони тривалий час і жили, придивляючись та прислухаючись один до одного.

Але вся натура кота розкрилась, коли він отримав власне ім'я - Олігарх. Це трапилось під час "кулуарів" науковців у вуйковій хаті. Хтось з гостей вів глибоку наукову бесіду, і, саме тоді, коли прозвучали слова Ролза про те, що "нерівність має бути вигідною усім", кіт, з опущеної руки науковця, поцупив шмат ковбаси. Для правди, слід зазначити, що нічого подібного з вуйком Дезьом кіт собі не дозволяв - просто, випадкових гостей він сприймав надзвичайно ревниво.

Ковбасу він забрав, але, на загальний подив, не з'їв. Він відніс її до своєї миски, поклав там і навіть не приторкнувся. "Олігарх", - мовив ошелешений, але веселий від хмелю, столичний професор. І всі зрозуміли, що кота звуть саме так. З тієї пори кота наче підмінили. Усі, хто відтепер заходив до Дезийдерія Васильовича на гостини, мали переконатись, хто у домі господар, звичайно ж, після вуйка.

Кота ми не зловили, він пташку випустив сам, і вона трохи очунявши, полетіла геть. Але наша розмова якимось чином схилилась до олігархів.

Ми вперше заговорили з вуйком Дезьом про політичні справи, якщо не рахувати нашої бесіди про кризу. Я знав, що він не прихильний до таких розмов, тому завжди їх уникав. Але, пам'ятаючи, як він взяв мене на кпини своїм поясненням, чим закінчиться криза, я вирішив картину політичного життя малювати дуже загально, щоб уникнути бодай якихось власних оцінок і не наражатись на глум з його боку.

Тож, я пояснював Дезийдерію Васильовичу помилки капіталізму в Україні.

Майно і статки, як результат підприємницької ініціативи - є основою капіталізму. Але майно і статки перетворюються у капітал лише тоді, коли отримують адекватне економічне представлення про них: право власності. Це, образно кажучи, означає, що по країні ви не возите своє майно і статки на підтвердження того, що ви капіталіст, а маєте на руках "Документ" на право власності. Головна капіталістична основа в тому і полягає, що цьому "Документу" усі вірять! Відтак, справедливим є фундаментальний висновок: в основі капіталізму лежить легітимність - визнана людьми легальність.

Якщо свою подальшу долю капіталіста ви починаєте здійснювати не шляхом створення нового майна та статків, а шляхом "захоплення" аналогічних "Документів" у інших капіталістів, то згодом ви повинні бути готові до неприємного відкриття. Це відкриття полягатиме в тому, що хоча майно і статки ваші примножились, а кількість ваших "Документів" збільшилась, - їм уже ніхто не вірить.

Тоді, для повернення довіри, ви починаєте створювати маніпулятивну мережу, яка повертає вам образ респектабельного капіталіста. Та втіха від цієї затії виявляється недовгою. Одного разу ви виявите, що створена вами потужна мережа маніпуляцій, має зворотній зв'язок: їй, як технології, абсолютно байдуже, хто є об'єктом маніпуляцій. І, не виключено, що ним можете виявитись ви.

Тоді ви робите наступний хибний крок: ви починаєте застосовувати повноваження влади для припинення маніпуляцій проти вас через мережу маніпуляцій, яку самі створили. Це обертається тим, що система зберігається, але ви вже до неї стосунку не маєте, бо влада сама піддалась створеним вами спокусам. Тепер вона формує "замовлення" для системи.

Влада просто не розуміє те, що вже зрозуміли ви: будь-який інструмент інформаційного простору буде миттєво використаний проти його творця в найпаскудніший спосіб, якщо мета створення була паскудною.

Але повернемося до капіталіста.

Йому настав час подивитися "свої книги". Цифри його неприємно вразять: виявляється, що майно і статки, якими він так тішився, якщо встиг, тепер обтяжені такими витратами на утримання легітимності "Документів", мережі і влади (так, і влади, бо вона реалізовує свої забаганки через "його" мережу), що, створений ним, проект "Капіталізм" став комерційно невигідним.

Він починає згадувати свої перші "Документи" і рівень довіри до них. І розуміє, що такої довіри, як була, вже не досягне ні за які гроші. А зробили це разом всі його невірні кроки: відбір "Документів", мережа маніпуляцій і спокушання влади і владою.

Тому, коли його бухгалтери принесуть йому остаточний баланс, висновок у нього вже буде сформований: "Так, демократія - річ паскудна! Але все інше - ще гірше". Тому що в побудованій ним картині світу - збоченій системі легітимізації капіталів - зміна персоніфікації власника відбувається дуже легко, а утримання такої персоніфікації, обходиться дуже дорого.

А так як через систему маніпуляцій, він створив "привабливий образ олігарха", то починає з гіркотою розуміти, що шлях назад до капіталізму майже неможливий, тому що за ним цілий загін "молодих та ранніх", моральний світ яких не обтяжений жодними засторогами. І трагікомедія ситуації полягає у тому, що всіх їх створила і рекрутує створена ним же система.

Я розповідаю вуйкові Дезьові ці свої спостереження і додаю, що дуже багато моїх знайомих звинувачують мене в тому, що я послідовно співчуваю олігархам: тому що подібні думки викладаю уже не вперше. Але це не так, я ставлюсь до них, як до об'єктивного етапу розвитку країни. До того ж, в історії є десятки прикладів, коли нинішні взірці демократії проходили подібні трансформації суспільного договору.

Дезийдерій Васильович відверто засміявся, а я здивувався, бо такої реакції від нього не очікував. Вуйко помітив мою розгубленість і пояснив: "Ти нічого нового не відкрив. Пам'ятаєш повстання Спартака? Чому все так закінчилося, адже раби перемогли і могли через Альпи йти на волю? Але вони повернули назад на Рим до своєї загибелі".

Вуйко Дезьо замовк, а я чекав продовження. Воно не забарилося: "Справа в тому, що спартаківці дійсно не хотіли бути рабами. Але понад це, вони самі хотіли стати рабовласниками!"

Тепер вже не втримався я і зазначив, що все було так, бо повстання не змінило суспільного договору. І відразу запитав: "Вуйку, а що ж робити?"

"Я не знаю, що таке суспільний договір, але що потрібно завжди, то це відновити первинну довіру між людьми, бо в ній - основа", - відповів Дезийдерій Васильович. А на моє запитання про те, як це зробити, вуйко Дезьо спокійно додав: "Тільки добрі справи, а не гарні обіцянки і слова, повертають справжню, а не штучну довіру. І, якщо мені скажуть, що це наївно, то я відповім, що ця наївність краща від правдивого мордобою, в результаті якого, раби стануть рабовласниками, а рабовласники - рабами. Бо усе це - до наступного мордобою, який не забариться".

Я повертаюсь у Чернівці і дорогою пригадую слова вуйка Дезя: "Раби стануть рабовласниками". Для мене історичні факти ніколи не були доказом, але їх переосмислення в досвід, без завзяття та емоцій, дає можливість повніше оцінити дійсність. І я пригадую слова Дезийдерія Васильовича про добрі справи: дійсно, це може бути виходом, адже в цьому випадку не раби змінюють і відтворюють рабовласників, а "розмивається" саме співвідношення "рабовласник-раб", ось це і буде новим суспільним договором. А ми маємо все старе: "секретарів обкомів", але вже з капіталами, "членів ЦК", з великими капіталами, і, нарешті, "членів політбюро", з дуже великими капіталами, - олігархів. Знав би вуйків кіт, що у минулому він був "генеральним секретарем"!

Дивним чином у мене виникає спогад про випадок у тому ж таки Древньому Римі, про який мені розповідали старші люди, що живуть високо в горах: До патриція прийшов християнин і зазначив йому, що той має розкішні палаци, величезні статки, а навкруги люди потерпають від голоду і без прихистку. Він запропонував аристократу зробити добру справу: збудувати людям житло та дати роботу і трохи їжі, адже на статках це помітно не відобразиться. Здивований та обурений такою зухвалістю патрицій лише плюнув у лице християнину і відверто розсміявся йому у вічі.

Християнин утерся і мовив: "Дякую, це - мені. А, що ти даси для людей?"

Аристократ був вражений такою терпимістю.

Згодом у людей з'явились і житло, і робота, і хліб...

Та найцікавіше інше: між ними зникла більш значима різниця - патрицій став християнином.

Я посміхаюсь. Але цю посмішку викликав інший приклад з історії того ж таки Древнього Риму. Якщо аналізувати настанови, які різного часу там культивувались, то ми виявимо і таку: "Що не прибите - те моє. А що я можу відірвати - те не прибите". Щось зовсім не древнє нагадує мені ця настанова...

В Історії є все, але, що ми включимо в наш нинішній досвід, залежить від нас. Тож вибір і дія - за нами. Головне - нічого не боятися.

Якось, я звернувся до вуйка Дезя, щоб він мені розтлумачив у чому ж зміст повчання оповіді про патриція та християнина, тому що всі, кому я її розповідав, були зворушені, але скептично налаштовані щодо продуктивності такої поведінки у наш час. І знову звинувачували мене у симпатіях до олігархів.

Дезийдерій Васильович наче чекав мого питання, тому що відповів відразу, без будь-яких вступних слів: "Все вірно, така реакція людей очевидна. Але, твої друзі бачать в оповідці одне, як християнин утерся, але не помічають інше. Головне в ній те, що християнин підійшов і сказав про все, що добре було б зробити. Він пояснив очікування людей. Ось з чого потрібно починати, бо всі зразу обурюються: "Я утиратись не буду!". Спочатку потрібно сказати слово про те, що ж ти хочеш, зробити перший крок".

Вуйко Дезьо зупинив свою бесіду, ніби щось пригадуючи, а потім додав: "А, утиратись чи не утиратись, то вже справа друга. В оповіді вказується на те, що лайкою і бійкою ти нічого не досягнеш". І ніби, щось уточнюючи, він додав: "Але, найголовніше - це почати говорити! Коли люди почнуть говорити, то справа не дійде до того, щоб утиратись. І я гадаю, що не стільки терпимість вразила патриція, як жертовна відданість християнина добрій справі для людей".

Ніби упереджуючи моє наступне заперечення, Дезийдерій Васильович додав: "У чоловіка завжди є вибір: утиратись, домовлятись чи "йти на Перевал". Я тут роблю всім потрібну справу і ні від кого не залежу, але якщо виникає потреба, то йду до людей. Так само і вони до мене. Головне - свій вибір зробити, тоді люди і можуть домовитись, бо кожен "на своєму Перевалі".

Вже перед самим містом, я пригадую ситуацію, в яку частенько потрапляю. Коли мені жаліються, що у олігархів є і фабрики, і заводи, то я, згадуючи спартаківців, задаю своєму співрозмовникові лише одне запитання: "А ти хочеш, щоб вони належали тобі?" І коли розгублений опонент починає визначатися з власними мотивами, я додаю: "А що ти зробив, щоб вони належали тобі?"

Зазвичай, на мене, після такої постановки питання, ображаються і кажуть, що я холуй. Я на це ніколи не ображаюсь, тому що знаю, що холуй господаря завжди мріє сам стати господарем. А у мене таких амбіцій немає. Я не маю завидних статків, але те, що у мене є, мені подобається - це "мій Перевал".

Та, найголовніше те, що я добре уявляю собі ситуації, і їх багато, коли б я жодним чином не хотів би бути на місці олігархів і приймати рішення, які вони мусять приймати чи не щодня. Моє положення мене цілком влаштовує: це хоча б тому, що я нічого нікому не мушу. Як казав вуйко Дезьо: "Чоловік у цьому житті мусить лише померти. Повинен - це те, що вибрав сам. Мусиш - це те, що не обираєш". А життя олігархів - це суцільне "хіба хочеш - мусиш". Приймаючи такі рішення, вони щоразу страчують своє життя.

Головне, чого люди не хочуть, так це робити вибір щодо "свого Перевалу": того, що ти повинен, а не мусиш. Їм здається, що якщо зникнуть олігархи, то вони і уникнуть цього вибору. Це не так. Присутність олігархів лише загострює необхідність такого визначення, але такий вибір перед людиною поставатиме завжди. Треба його здійснювати, а не шукати на кого нарікати, щоб персоніфікувати свою ненависть, природа якої, у необхідності такий вибір робити, а потім відповідати за нього щодня все своє життя.

Власне, причина наших негараздів - це невірно вибраний "шлях до Перевалу". Але потрібно розуміти, що людині, щоб вірно прийняти рішення, потрібні і відповідні умови. Але це вже тема іншої історії. До речі, якщо олігархи такі умови, для правильного вибору людей, створять, то всі ми позбудемось багатьох проблем і олігархи в тому числі: бо, завдяки добрим справам, вони перестануть бути олігархами і стануть респектабельними капіталістами вже без будь-яких маніпуляцій. І обійдеться це їм дешевше ніж маніпуляції.

Я частенько згадую вуйкового Олігарха. І мені іноді здається, що якби його назвали, наприклад, Цісар, то він би не ловив пташок, а дбав би про них і підгодовував би взимку, бо Цісарю байдуже, яке його місце у списку "Форбс". Що ви очікуєте від людини, тим вона до вас і обернеться. І тут дуже важливо, щоб про ваші добрі очікування людина знала. Коли я усвідомлюю це - "щоб знала", - то починаю по-іншому розуміти слова вуйка Дезя: "Люди сваряться не тому, що погано живуть, вони погано живуть, тому що сваряться".

Я приходжу додому і розказую Лесі про свої пригоди, а згодом, зазначаю, що непогано б було, наступного разу, привезти вуйкові ще й кішечку і назвати її Елітою. Я пропоную Лесі цим зайнятись, бо вона в мене кохається на кошачих. На подив мені, Леся категорично відмовляється, хоча я був переконаний, що пропозицію вона сприйме із захопленням. А, коли я спробував дізнатися про причину її відмови, то вона лише обурено мені пояснила: "Ти собі уявляєш, що ваш Олігарх буде робити з моєю Елітою у березні. Котів потрібно називати правдиво, тоді все буде природно. Це вам не політика".