Народна біда: спасіння у новій школі

Реальные истории реальных людей, а не сухая статистика

и мнение высоколобых экспертов предопределяют

обустройство жизни, воспитания и управления.

Кен Робінсон

Життєвий глузд і організація освіти

У радянські часи під час випускних екзаменів учні не списували. Не було потреби: вчителі ходили між рядами і тихенько самі підказували, що чи як треба написати. Всі знали цей бік тодішнього "моніторингу", а тому для медалістів треба було затверджувати шкільну оцінку з мови/літератури та математики у районній комісії.

Відтак були школи, де роками не було жодного медаліста. Але досить було з’явитися у селі гарному випускнику літературного факультету університету ім. Т.Г. Шевченко, як школа починала щорічно "давати" по декілька медалістів. І таке було не єдиною наругою над здоровим глуздом. Одним словом, то була БІДА.

А відтак у часи перебудови дехто повірив, що Україні потрібні об’єктивність та порядність в освіті і запропонував ставити на роботах претендентів на медалі підпис інспектора, щоб виключити багаторазове їх переписування. Треба знати, який ґвалт піднявся. Мовляв, ніхто зі сторонніх не має права торкатися учнівської роботи!

Аналогічно організували у новітній Україні й доросле життя: ніхто не має право інспектувати суб’єкти господарської діяльності без попередження, а ще знати власника незаконного будівництва у центрі столиці чи тих, хто знімає і вивозить з поля родючий шар землі тощо. Тому-то й постає "проблема": "Все це та йому подібне є верхом цинізму та суспільно-політичної розпусти чи якоїсь нової форми організації народовладдя?" І всі ці проблеми йдуть вже зі школи: як у радянські часи "не було" двійок, так і нині поодинокі справжні медалісти перемішані з купою липових, а більша частина потужностей наших ВНЗ йде на підготовку … офіціантів та продавців.

А всього лише і треба зробити в освіті так, щоб документ про неї засвідчував не факт заслуховування розумних людей, а конкретний обсяг того, що у тебе залишилось опісля навчання. З цією першоосновою продуктивності освіти у нас все та ж сама БІДА.

За здорового глузду люди не замилюють очі: перевірки здійснюють раптово і з дійовими санкціями, а не спектаклем, у фіналі якого тиснуть один одному руки та рахують свої "вигоди". І починається все з того, що учням не дають списувати, до університетів беруть за справжні знання, а не грошові подачки чи висмоктані з пальця пільги.

Подумайте: з якого дива громада має давати гроші за факт народження дитини? Їх що, народжують для когось чи чогось? Вони що, є плановим продуктом господарської діяльності чи майбутнім знаряддям "робочої машини"? Звісно, що у суспільстві побудованому як табір для експлуатації, і освітні пільги є доречними.

Але для суспільства з гарною організацією освіти таке стає нонсенсом. По-справжньому сучасне суспільство вибудовує простір партнерської суспільно-продуктивної співпраці, а не соцтабір для експлуатації. Тільки це усвідомити здатні лише по-справжньому освічені громадяни. Такі самі прогодують своїх дітей. У їх народженні вони бачать радість життя. Такі у пільгах не мають потреби і своїх дітей не будуть тримати у вбогих домі та школі заради можливості роками пиячити на дитячі гроші.

Країни з гарно організованою освітою не мають проблем ні з робочими руками, ні зі школами, ні з кинутими дітьми, бо громадяни голови мають світлі.

Наша БІДА, ментально закладена експлуататорським за сутністю радянським режимом, продовжується й донині: люди не бачать у сплаті податків бази для гарної організації власного соціуму, а натомість випрошують пільги. У яких пільгах і від кого може мати потребу продуктивно працююча особистість?

Хоча за експлуататорських суспільно-економічних порядків може й так: "Багатства в країні створюються робітниками. Як таке може бути, що людина працює за фахом, працює багато та сумлінно – вимушена ставати в чергу за допомогою? Хто ще, як не сама ж людина, яка працює,, може допомогти пільгами в оплаті за комунальні платежі однокімнатної квартирки в спальному районі, бо їх розмір перевищує 20% від її ж заробітку?" . Наскільки неосвіченим організатором треба бути, щоб в обласному центрі люди, які справно платять за воду більшу частину доби, її не мали, а ті, хто вправно ухиляється від комунальних платежів худо-бідно, а все ж таки ними користувалися?

Звісно, що хорошого рівня освіченості населення туполобі експлуататорські суспільно-економічні відносини вже стають неможливими: неадекватних керманичів освічене населення не приводить до влади.

Корінь нашої БІДИ, щоб не казали різнопрофільні політики та економісти, в одному – у погано організованій освіті. Не варто заперечувати, бо наявність окремих наукових чи освітніх геніїв та талантів не виключає поганої організації освіти в цілому. Тому природним було б бажання змінити структуру, зміст освіти та рівень підтримки науки. Звісно, що не обійти питання: "ЯК?"

Зрозуміло, що відповідь не може бути прямолінійно простою. Але без простоти та чіткості від життєвого глузду щодо вибраної освітньої стратегії не обійтися. Це якщо дійсно планувати зміни, а не обмежуватись "правильною" риторикою. Останньої може й достатньо для показної амбітності, але не для реального розвитку: так слабко освічених мільйонів молодих громадян Україна давно не мала.

Як наслідок зараз Україна "займає: 1 місце у світі за кількістю курців, 1 місце в Європі за кількістю самогубств, 1 місце серед держав Південно-Східної Європи за кількістю жертв торгівлі людьми, 1 місце в Європі та 6 місце у світі за рівнем поширення епідемії ВІЛ/СНІД, 113 місце у світі за тривалістю життя (в середньому 66 років; у чоловіків 61,6 років - 135 місце, у жінок 72,8 років - 100 місце), 143 місце у світі за рівнем національного доходу на душу населення ($720 у рік), за ВВП на душу населення на 106 місці, що нижче, ніж у таких африканських країнах як Алжир, Габон, Намібія, Ботсвана, Свазіленд і Бенін".

Як не повертай призму погляду, але це БІДА і з неї без освіти по-новому не вибратись.

Стандарти ЗМІСТУ шкільної освіти

"Справжнім реформуванням освіти є створення нових якісних стандартів нового змісту, що відповідав би потребам часу і суспільства. Все інше – косметика і фарбування. Можна цим захоплюватись, але воно не дає ніяких проривних новацій у підвищенні якості найбільш масової, і, на нашу думку, найважливішої середньої освіти. Основне, щоб це був, по-перше, революційний новий стандарт. А по-друге, щоб він створив умови для творчої роботи педагогів і кожного колективу, надав максимум можливостей для творчості і свободи" - з виступу міністра Дмитра Табачника (газета "Освіта України" № 91-92, 28.11.2011 р.).

Стандарти ДІЯЛЬНОСТІ школярів

А ось, з цим все ще так непевно. Мова про ТЕ, що в освіті школярів конче треба перейти ВІД навчання спогляданням за діями "вчителя-актора" та копіюванням його чи учнівських зразків ДО продуктивно-освітньої діяльності самих учнів.

Слово "самих" зовсім не означає відсутність чи пасивну позицію вчителя, а лише акцентує на тому, що учнівським переписуванням чи переозвученням програмного змісту сучасні освітні стандарти не досягаються. По-сучасному справжнє навчання передбачає стандартний для всієї країни мінімум тієї діяльності, котра здатна продуктивним чином наситити випускника школи дійовим знанням. У цьому плані ми відстали від світу як мінімум на 40 років, а визнати те духу не вистачає, бо, мовляв, "колись радянська система освіти була найкращою у світі".

Якраз збереження шкільної освіти у рамках "розмовно-описового жанру" і стає основою отих

"1 місце у світі за кількістю курців та 4 місце у світі за споживанням міцних напоїв на душу населення (6-7 л)". Адже рука людини, котра зі школи звикла до споглядання та розмов як і душа самі тягнуться до цигарки та чарки. У того ж, хто звик жити особистою продуктивністю зі школи, у дорослому житті руки зайняті як не інструментом, так ручкою/олівцем/клавіатурою, а голова образом майбутнього творіння.

Пора усвідомити, що розмови про змістовну частину стандарту освіти мають сенс лише за адекватної щодо освітньої мети організації роботи. Не має чогось більш важливого, ніж відповідь на питання: "Як задеклароване буде реалізовуватись практично?"

Для початку давайте здолаємо оті 40 років відставання щодо профільної освіти старшокласників. Думати над цим в університетах чи професійних коледжах вже запізно. Хоча з одного боку освітні керманичі подають надію, бо йдеться про нове співвідношення між інваріантною (обов'язковою для всіх) та варіативною (читай профільною) складовими змісту освіти (50/50% часу). Відтак й просунемось ближче до впровадження освіти з індивідуальними навчальними траєкторіями.

А з іншого боку маємо від чого і насторожитись, бо: "Під час дискусії ніхто з предметників не намагався висунути пропозиції щодо збільшення "свого" часу за рахунок інших, як це було, скажімо, на етапі надсилання пропозицій до робочої групи і під час зустрічей міністра з учителями".

Як таке зрозуміти, якщо світ давно вчить своїх старшокласників так, що навіть базове ядро освіти щодо мов (математики також) принципово відрізняється у різних профілях, а певна кількість вузько наукових чи технологічних дисциплін одними учнями взагалі перестає вивчатися, а іншими вивчається більш поглиблено?

Схоже, нас готують навернути до думки, що для української школи достатньо оптимізувати та узгодити зміст окремих навчальних предметів, а щодо годин залишити все як і було. Можливо це такий собі хід, щоб не лякати передчасно вчителів тим, що дехто з них тимчасово втратить посаду.

Тільки без мережі профільних ліцеїв старшої школи як закладів окремих та між собою принципово різних очікувана профільна освіта лишиться лише на папері. Радянська уніфікована універсальність мала лише одне по-справжньому профільне утворення – фізматшколи. Без них тодішній військово-промисловий комплекс був би пшиком. Пора відкрити очі: країна потребує розвитку усіх суспільних профілів. Тут якраз місце питанню: "Яке управлінське бачення "крокує не в ногу" з часом – світове чи наше теперішнє?"

З одного боку з якістю наших управлінців все у нормі, бо "попри всі плачевні показники Україна займає 7 місце у світі за рівнем зарплат начальників". А з іншого, ось приклад подолання проблем від наших керманичів. "Якщо ми "знецінимо" атестат, то зіткнемося з ситуацією 3-річної давнини, коли випускники вчили тільки те, що потрібно для вступу" - констатує Олег Єресько.

Щоб таке здолати вирішено зрівняти середній бал атестата з балом ЗНО. Відтак оцінка з фізкультури стає рівною оцінкам та балам з історії чи математики для потенційного державного діяча чи вченого. Для майбутнього чемпіона – навпаки. Крім того, ніде у світі не роблять так, щоб той, хто вчить сам і атестував свого ж учня під час випуску. Це тому, що так "якість" відносин може стати чи не впливовішою за сам результат.

Тому за кордоном, якщо підсумкова державна атестація й здійснюється у стінах рідної школи, то все рівно її проводять так, щоб унеможливити суб'єктивний вплив вчителя на оцінки своїх учнів.

А ще нами не враховуються "постулати" євгеніки, котра у мільйонних вимірах показала безглуздість механістичного порівняння людей за інтелектом. Адже інтелект є такою глибою, що звичні тестові інструменти його "вимірювання" – це як міліметрова лінійка у наносвіті. Тому до державного оцінювання абітурієнтів треба і ставитися відповідно: тести потрібні не для "виявлення гідних", а у ролі найбільш порядного механізму розподілу випускників по соціальним ліфтам у доросле життя.

Нам пора усвідомити, що не закладам відбирали "свого" учня чи студента, а навпаки – це право людини підбирати собі той заклад, що відповідає її природі та є їй по-силах.

А різноманітність тестів є механізмом подачі закладом свого профілю та єдиними для всіх "дверима входу", відкритими до кожного, але не ДЛЯ кожного. Ми ж до сих пір для простої проблеми "Як зробити так, щоб задля вступу школярам треба було вчити все, що дається у школі" не здатні сформувати організаційно-дійове рішення. Адже порівняння шкільних оцінок різних вчителів не є коректним.

Світ такого не розуміє, а тому вимушений піддавати перевірці дипломи українських лікарів, приміром. А ми все терпимо, що хтось дійсно лікує, а хтось на цьому рахує…

Без науки – як без світла

У всьому цьому між строками ще й про те, що одна справа формально описувати світ науковими термінами і дещо ІНША – науково вірно вписувати реальні явища у контекст їх життєвої обробки, тобто застосування науки у житті.

Саме тут пролягає лінія, котра розділяє теорію науки з тим полем, на котрому знаходиться відповідь на питання: "Для чого це все вчити?" Однією реплікою, мовляв для загального розвитку не обійтися. Якщо це усвідомлювати, то на питання "Для чого гуманітарна наука?" вже не відмахнешся емоційним: "Та, гуманітарне – це одне бла – бла – бла".

Освічена людина розуміє, що тільки гуманітарними засобами можна здійснювати трансляцію продуктивних цінностей! Прикро, але наша освітня система не спроможна реалізовувати цю концепцію, бо у нас все ще література заради розмов, а формули, щоб пам'ятати.

Як зробити так, щоб заклади не були машинами по сортуванню людей? Не люди ж бо для закладів, а заклади для людей? Потрібне перманентне відтворювання ліній реального зв’язку змісту науки та освіти з життям, а все інше буде від лукавого.