Школа й доросле суспільство: партнери чи конкуренти?
Ті, що хочуть усе й відразу, отримують нічого й поступово. Економісти СІГМА
Пропоную відразу відкинути пафосну риторику, котра зазвичай супроводжує все, що пов'язане зі школою. Краще сконцентруємо увагу на принципових сторонах взаємодії шкільного із суспільним. Звісно, розуміємо, що сама школа є однією зі складових самого суспільства.
Головне – пропустити питання партнерства як надважливого для порядного суспільства через призму правди реального життя.
* * *
Першим, хто конкурує зі школою за душі дітей, – це так звана вулиця. Мова про тих, хто на тій "вулиці" не збирається продуктивно працювати, але воліє "красиво жити". Причому робить це за рахунок крадіжок, продажу наркотиків, використання прикритого рабства тощо.
Ця тема нашими освітніми та ідеологічними експертами добре розроблена. Втім, хоча дисертацій на виховну тематику в нас удосталь, але, по-правді кажучи, "вулиця" якщо в школи й не виграє, то точно – не програє.
Другим конкурентом за дитячий час та увагу виступають телебачення та мережа різноманітних екранних клубів. Час від часу доводиться чути як діти тікають зі школи до екранів у цих клубах чи до ігрових автоматів в інших.
Ще одним конкурентом усе активніше стають різноманітні проекти пошуку пісенних чи танцювальних талантів та моделей, міс/містер чи місіс і так далі – себто "зірок" серед малолітніх. Так уже зі школи затуманюється розум як дітям, так і їхнім батькам.
До речі, на фоні нашого "розуміння" батьківських прохань про звільнення від навчальних занять дітей задля цих конкурсів пригадую, як колись у "France–foutball" впало у вічі повідомлення про те, що молода футбольна зірка датського футболу не зіграє на дорослому чемпіонаті світу, бо в цей час проходять екзамени за ліцей. Для свідомості нашого пересічного як громадянина, так і шкільного управлінця таке лежить за межами розуміння – адже, мовляв, "на карту поставлено честь держави".
Від чого душу бере сум? А від того, що так ми підсвідомо визнаємо: шкільна освіта не є визначальним чинником у долі молодої людини.
Порівняємо: з одного боку, має стояти системна праця заради освіти, а з іншого – як би там не було, усього лише спортивна гра чи тому подібне. І все тому, що в нас відсутня суспільна архітектура, фундаментом якої була б освіта. Більше того, ми не воліємо про таке навіть заїкатись.
Державна еліта ухиляється від того, щоб освіту зробити своїм пріоритетом через адекватне фінансування своєї школи та реальне підняття суспільного статусу педагогів.
Адже таке потребує не солодких промов на свята – а, наприклад, реальної свободи вчителя щодо методів та засобів педагогічної праці, подібного до закордонної практики співвідношення тижневого навантаження та вільного часу, коштів на відновлення здоров'я та професійний розвиток тощо.
Ні школа, ні вчителі будь-якої капіталістичної країни ніколи не жили в скруті. У нас уже давно запанував капіталізм будь-де, але тільки не в школі.
Сучасна українська школа, як і за соціалізму, не має капіталів навіть на власні матеріальні потреби. Без коштів батьків чи як колись шефської допомоги колгоспів та підприємств – школи як не було б, так її не стало б і зараз.
Який при цьому може бути рівний доступ до якісної освіти, коли базові потреби школи держава негласно перекладає на батьків чи шефів, котрі скрізь дуже різні: одна громада багата, а інша бідна?
* * *
Українським учителям доречно буде уявити, наприклад, кабінети хімії алжирського ліцею доби 80-х минулого століття.
Це великі аудиторії із чотирма великими та високими столами, за котрими учні стоячки виконують досліди так, що кожен із двадцятьох ліцеїстів однієї із двох груп класу – у класі 40-44 учні – має у своєму розпорядженні вмонтовану мийку із центральним водопостачанням, пересувний газовий пальник, кран із подачею кисню від кисневого балону та комплект хімпосудин і реактивів. Поверхня столу виготовлена зі штучного каменю, а тому їй не страшні проблеми водної чи іншої корозії.
Самодисципліна ліцеїстів така, що вчителі хімії/фізики – в Алжирі ці предмети, як і у Франції, веде одна особа – проблем безпеки від роботи учнів із таким обладнання не мають. Алжирці, яким притаманна французька життєва культура змалку, розуміють, що освіта є річчю відповідальною, і про шкільне списування чи баловство з хімреактивами не може бути й мови.
Для лекційних занять з усім класом є аудиторії, де описане обладнання розташовано лише на демонстраційному столі вчителя. Таке оснащення мають усі профільні ліцеї країни в будь-якій її вілаї-області.
Про оснащення алжирських професійних ліцеїв нашим викладачам, а особливо майстрам краще не знати, бо сумно буде ще більше...
Уявімо, скільки потрібно десятиліть, щоб за теперішнього фінансування шкіл нам хоча б досягти рівня країн Африки минулого століття?!..
Наша біда в тім, що не освітніми стандартами визначається державне фінансування школи. У нас Мінфін, замість обслуговувати держплани, ставить себе попереду процесу – визначає, скільки з народних податків залишити для народної школи.
Тому-то прояви державного рекету як, наприклад, у новенької директорки із числа бувших інспекторів в Одесі, не є дивиною: "Перед початком навчального року директорка дала вчителям список апаратури, необхідної для нового комп'ютерного класу. Наказала, щоб батьки першокласників зібрали 61 тисячу гривень".
* * *
Є й інша площина проблеми: інтелектуальні сфери суспільства ігнорують безліч можливостей стати партнером для школи. Більше того – виступають у ролі її конкурента.
Ось, два приклади.
Задля їх осмислення звернемо увагу до думки Дмитра Видріна: "Я не знаю в мире более сильного инструмента воздействия на умы, чем хорошо организованное вербальное и печатное пространство".
Саме в такому контексті по-партнерському до школи зробили свого часу в Німеччині. Там телебачення в прайм-тайм вело передачу "Продовження не буде".
До уваги глядачів подавали дуже цікавий та гарно підготовлений фрагмент тієї чи іншої книги. Глядачі вмирали від цікавості що ж буде далі, але ж "продовження не буде". Де його знайти? – А в самій книзі, котру й розкуповували активно після телепередач.
Так рівень читацької активності нації, у тому числі й школярів, різко підіймався. Телебачення стало партнером письменникам, видавцям, а особливо шкільним учителям – бо без звички до читання немає й справжньої шкільної освіти.
Другий приклад – про вивчення іноземних мов як базового засобу до формування школяра сучасною людиною.
При всьому тому, що "радянська освіта була кращою у світі", наші не тільки школярі, що мали п'ятірку з англійської, а й кандидати наук, опиняючись за кордоном, не могли сформувати прості елементарні у вжитку фрази, щоб бути зрозумілими, уже не кажучи про розуміння побутової чи наукової лексики самих іноземців. Натомість доводилось бачити посередніх алжирський школярів, уже не кажучи про ліцеїстів, для котрих застосування англійської не було проблемою.
Найбільш цікавим для нашого контексту є те, що досягалась така мовна підготовка далеко не лише тамтешніми вчителями.
Хтось у країні запровадив таку загальнонаціональну практику, за якої щоденні новини по радіо та телебаченню окрім арабської та французької – для алжирців вона як для нас російська – подавались ще й англійською та іспанською. Причому один і той компактний суспільно-політичний контекст із невеликими змінами звучав декілька раз на день. Діти мимовільно поглиблювали, закріплювали та розширювали свої шкільні напрацювання з учителями.
Так медіа стали гарним підтримуючим школу партнером – не у вигляді загальних декларацій, а в практичних вимірах.
Подібних прикладів у світі існує безліч – було б бажання та воля їх використати.
* * *
Звісно, щоб вийти на новий рівень ефективності освіти, неможливо обійтися без зміни її парадигми – цінностей освіти.
Без уміння перетворювати соціокультурні особливості нації замість пасивно з ними миритися в її нові надбання – гідного майбутнього чекати наївно.
Наприклад, проблема списування учнями, студентами, кандидатами на наукові звання. Невже ще не прийшли часи сказати самим собі, що не вмре Україна, якщо зі шкільним шахрайством у вигляді списування почати діяти жорстко – через процедури оцінювання, видачі документів про освіту й прав на вступ до ВНЗ та інших закладів освіти чи трудової діяльності світу дорослих?
Для початку досить спромогтися на те, щоб проблема списування підіймалася не лише такими виданнями як УП.Життя, а й педагогічними та соціально-політичними виданнями, а особливо відповідними відомчими структурами.
Звісно, що шлях до цього не швидкий. Але від того, чи станемо ми на нього, залежить у нашому житті дуже багато.
Гарного суспільства молодими людьми, котрі замість кропіткої освітньої підготовки воліють швидкого результату за рахунок списування чужого – не побудувати. Невже не зрозуміло, що мовчазна згода дорослих із таким умінням молоді "легко жити" все більше й більше погіршує ситуацію?
Школа, котра не має первинного базису порядності, апріорі не зможе бути справжньою школою: які б гарні речі не декларувалися з "високих" трибун.
Володимир Бєлий, спеціально для УП.Життя