Майдан. Щось змінилося чи ні?

Річниця Майдану і завершення календарного року ніби закликають нас обернутися назад, оцінити пройдений шлях, обміркувати, чи вартували зусилля результату. Чи щось зрушилося після/внаслідок Майдану? Прогрес є? Щось змінилися чи ні?..

Ці запитання для мене символізують відчайдушний пошук надії, але водночас і скороченого, торованого шляху чи навіть вказівника "Щастя – туди".

А якщо подивитися ширше, то поряд із іншими дилемами на кшталт "пан або пропав", "зараз або ніколи", "зрада чи перемога" – такі запитання стають символом неминучого роздоріжжя: "або-або".

А відтак страждань, пов'язаних з усвідомленням можливої раптової втрати усього: знову не вдалося, знову розчарування.

Роздоріжжя для українського суспільства – це стрес.

Прагнення новизни і змін є найнижчим у пріоритетах цінностей українців, хата яких прямує до краю.

Для культури українців досі було характерне небажання приймати рішення – а якщо й приймати, то перевірені, ті, якими вже хтось користувався. І хоча цінності мешканців "нашої хати" змінюються повільно, швидко змінюється світ навколо – "край" сам стає роздоріжжям, та й прямих доріг вже годі знайти.

Рішення і стежки множаться, лінійність викручується і розщеплюється.

Турбулентність стає нормою.

Українське суспільство поки ще демонструє запит на такі дихотомії, адже цей запит живиться тривожністю і недовірою. В стані загрози людина не схильна шукати півтони: обставини вимагають чітко визначити, хто свій, а хто чужий.

"Президента любити чи лаяти? Геї це добре чи погано?" Саме таку ситуацію засвідчують базові показники стану суспільства – низький рівень довіри та високе прагнення безпеки.

І вони тішать ворогів – "український народ озлоблений, наляканий і зневірений".

Така формула добре працювала для закритого, ізольованого суспільства. Але особливо після, внаслідок Майдану стали помітними оформлення, артикуляція острівців тих, хто переконаний, що нульова сума і монохромність не є ознаками оптимального способу мислення у сучасному багатовимірному світі.

В іншому способі мислення, наприклад, вимальовується усвідомлення, що суспільство неоднорідне, що в ньому є не лише жінки і чоловіки, молодь і пенсіонери, східняки та західняки – але й різні ціннісні групи. З'являються відповіді "так, але..." – готовність до множинності точок зору.

Загальне "та нічого не змінилося!" у суспільній думці пригнічує. З одного боку.

Але з іншого – хіба така позиція не є чудовою альтернативою вічному "стало гірше"!? Нехай це звучить як оптимізм. І я маю на нього підстави.

З'являються нові натхненні паростки громадян, які вірять в добро і які ще не мали нагоди піти на компроміси з сумлінням на користь виживання, бо знаходилися під опікою батьків, які декларують, що треба бути порядним.

Ці наївні молоді люди, що вірять в демократію, народжують дітей, і їхній рівень щастя не падає, а фінансова незалежність зростає.

Чи не є це чудовим надбанням порівняно з минулими поколіннями?

Чи не є ця відповідь свідченням, що закріплюється нова норма, яку ми вже навіть не помічаємо, на боротьбу за яку не витрачаємо сили, натомість думаємо про більше?

Ці, ще маленькі, спільнотки людей переконані, що програми партій мають значення, що результати виборів неможливо сфальсифікувати, що громадяни визначають порядок денний держави, яка, у свою чергу, є сервісом, а не начальником.

Працюючи чесно, заробляючи здібностями та інтелектом, вони не змушені виживати і відчувати себе знедоленим заручником у рідній країні.

Нехай поки для суспільства ці досягнення є якісними, а не кількісними. Але відмінності в інтерпретації кількісних та якісних даних є ще однією вимогою нелінійного світу.

Однак, і кількісна зміна стане відчутною. Це станеться тоді, коли зміняться норми.

І вони змінюються.

Зміна норм згори важлива, але залишмо такий аналіз для політологів.

Що ж відбувається "знизу"?

Ці маргінали-острівці спершу ізолюються від "неправильного" суспільства (і патерналістичних родичів), вибудовуючи паралельну реальність. Але вже їхні діти, так чи інакше потребують соціалізації, потребують відповідей на питання: "А чому так?" Тут код нової норми неминуче наштовхується на помилку, на несправедливість, "реальне життя" медицини, освіти, інфраструктури...

Але! Це для змученого покоління помилка – це привід для ступору. Для молодого (душею) – це виклик, запрошення до гри, пожива для розвитку.

Маргінали дев'яностих знесли голову тоталітарній системі. Вони, однак, були переконані, що система якоїсь голови потребує – тоді як для нових це неочевидно, неоднозначно. Тепер є безмежний доступ до інформації, і ми знаємо, що системи можуть бути різні.

Що робить з помилкою антифаталіст, переконаний, що громадянин – це суб'єкт прийняття рішення? Він змінює правила гри – замість того, щоб їх порушувати і тихо клясти долю. А коли система задекларувала відкритість, прозорість і демократичність – при таких зусиллях і завзятості помилка виправляється.

Дам приклад.

Ми з колегами спробували підступитися до глиби помилок – системи шкільної освіти. Запустили діагностику, рефлексію, взаємодію із стейкхолдерами. Скільки вже зроблено! Скільки ідей і ініціатив! Ще кілька років тому це видалося б фантастикою. І кілька років тому громадянське суспільство, напевно, не розуміло ситуацію так добре.

Школа – це місце, де діти вчаться взаємодіяти, де через практики формують розуміння добра і зла. Шкільні адміністрації все ще за інерцією відтворюють стару систему – але діти дають інший запит: на пояснення, на свободу, на нелінійність.

В результаті отримуємо цікавий гібрид. Учителі пробують "навчати різних точок зору", "дозволяти свободу", "цікавіше доносити правильну інформацію" і "ще активніше виховувати хорошу людину".

Свобода у школі вабить і лякає усіх учасників процесу. Адже способи наведення порядку в тоталітарному суспільстві не працюють для ліберального.

Ми поки ще в логіці "свободи від", свободи як звільнення, як втечі.

Це глибоко в цінностях, це змінюватиметься повільно.

Але нові батьки готові фінансово винагороджувати інші чесноти і компетенції вчителів – здатність розвивати в першу чергу в собі самостійне, креативне і відповідальне мислення – навички, необхідні для "свободи для" і для успішного життя у світі майбутнього.

Міністерство освіти демонструє готовність прийняти нові підходи як норми. Їх включає нова стратегія. Утриматися від цього було важко, адже альтернатив рішенням, що були настільки продуманими і продискутованими громадськими ініціативами немає – а змінюватися потрібно. А тут вже й інші учасники процесу підключаються, адже ми нація неконфліктна і дуже адаптивна.

За таким принципом, сподіваюся, рухаються зміни і у інших сферах.

І хоча як при сходженні на гору за однією вершиною видно наступну, а думалося, що усі складнощі вже позаду – краєвиди прекрасні, і люди навколо дивовижні.

Ця подорож варта зусиль, нехай вона триває!

Я згадую Майдан – і завершую рік з простою відповіддю на складну дилему: "Ми змінилися!" And this is the new black.

І нехай кожна монохромна дилема не паралізує – а запрошує до пошуку відповідей і міркувань.

Кожне "бути чи не бути" має продовження у "ось питання".

Згаданий проект "Уроки свободи" виконується Фундацією правової допомоги за ініціативи компанії "про.мова" за підтримки Європейського фонду за демократію

Вікторія Бриндза, соціолог, старший аналітик компанії "про.мова", учасник Несторівської групи, спеціально для УП.Життя