Якого роду людина?
Зараз я читаю цікавенну науково-популярну книжку чеського біолога Станіслава Комарека.
Книжка про ЧОЛОВІКА. Чоловіка як еволюційну інновацію. Автор, з огляду на свій бекґраунд науковця, дуже щедро обґрунтовує власні висновки прикладами із живої природи, які проектує на homo sapiens і пересипає добірними дотепами.
Я поки не прочитала й третини, тому не знаю, якою буде мораль і чи є вона взагалі, але декілька речей стали для мене ще більш очевидними, ніж доти.
І це не той факт, що у самиці опосума дві вагіни, а один із видів восьминогів може відпускати свій пеніс у вільне плавання.
По-перше, нам дуже пощастило, що в українській мові слова "чоловік" і "людина" не походять від одного кореня.
Я не заглиблювалася в історико-лінгвістичні причини, але те, що іменник "людина" ще й жіночого роду, безумовно, не раз створювало у текстах ситуації не на користь займенників роду чоловічого і маскулінітивів.
 |
| Гаська Шиян, письменниця, перекладачка |
Друга очевидна для мене річ – більш соціальна та прикладна.
У сучасному урбаністичному, високотехнологічному суспільстві для виживання стать має дедалі менше значення, а якості, що допомагають досягти успіху, не так тісно пов’язані з гормонами і статевою системою, яку людина отримала при народженні.
Цивілізація рухається до комфорту і гуманізму – принаймні мені б у це хотілось вірити. Тож соціум стає менш гендеро- і родиноцентричним.
Щоправда, наука поки не здійснила прориву, що знівелював би основний чинник, який не дає поставити знак абсолютної рівності між переліком діяльності, доступної обом статям, бо все ж лише жінки можуть виношувати й вигодовувати у природний спосіб потомство. А я впевнена, що не одному чоловікові було б цікаво пережити цей тілесний досвід.
Але навіть, якщо виходу з цієї ситуації не буде знайдено ніколи, дітонародження стає дедалі меншою перепоною до особистісного та кар’єрного росту для жінки, якщо вона має їх у пріоритеті.
Є безліч форматів, які дозволяють маневрувати – від декретів для інших членів родини, до чайлдфрі, сурогатного материнства, штучного вигодовування або ж ГВ на робочому місці.
Безумовно, у світовому масштабі всі ці можливості поширюються на доволі малий прошарок жінок і дівчат.
В українських райцентрах, африканських племенах чи палацах арабських шейхів гендерні ролі й далі вкладені у чіткі рамки та кліше, тож відступ від них часом є ризикованою втечею із золотої клітки у невідоме; часом, за відсутності на ментальному горизонті інших перспектив, не розглядається взагалі, а часом може стати просто небезпечним для життя.
У мене особисто стосунки з тим фактом, що у моє тіло вбудовані яєчники, матка й інші зовнішні та внутрішні статеві ознаки, не завжди були простими.
Але про детальні назви та функції цих органів я довідалася, звісно, не одразу.
У три роки мені просто хотілося стоячки пісяти з балкону, як це робив сусідський хлопчик Юрчик.
Мені здавалося, що могти, як Юрчик, – це круто, а бути дівчинкою – відстій, хоч ніхто мені такої думки не нав’язував. Як і не було вдома пропаганди дівчачої поведінки й одягу чи гендерного розподілу хатніх обов’язків.
Зрештою, в українській мові і "батьківство" – дуже промовиста лексема.
У підлітковому віці внутрішній конфлікт, підсилений типовою для цього періоду невпевненістю в собі, набув нових обертів. Я відкидала усі модні дівчачі тенденції в одязі та вигляді, замінювала їх неформальським бунтом, принагідно ненавидячи усіх гарненьких у міні-спідничках, але при цьому щодня намагалася розібратися, що ж робити з сексуальністю, яка непідконтрольно рветься на волю, – на кого її можна спрямовувати і яким чином реалізовувати.
Мушу зізнатися, що період певного непорозуміння із власним тілом у мене затягнувся років до 27. У той час як у соціальному, так і професійному аспекті власного розвитку я з юності не бачила жодних перешкод.
Усвідомлення себе як особи, яка може сама на себе заробляти, бути популярною в товаристві, навчитися їздити за кермом, прийшло значно швидше, ніж розуміння, як у це все вписується той факт, що біологічно я жінка, тобто за звичаями і традиціями свого краю, потенційно мама, моногамна дружина і гарна господиня.
Коли я була дитиною, то двадцятирічна різниця між поколіннями змушувала мене думати, що первісток у 20 – це те, що стається з тобою за дефолтом.
Знову ж таки, ніхто такої моделі мені не нав’язував, просто я так собі уявляла: у 6 ідеш у перший клас, у 20 народжуєш – хоч це не основна місія в житті, але її невід’ємний складник.
Коли я наблизилася до цього вікового дедлайну, то вже, на щастя, розуміла, що нічого обов’язкового у дітонародженні немає, і це має право статися у твоєму житті, лише коли сама захочеш.
Я дуже завжди співчувала жінкам, у яких це відбулося не так. І далі співчуваю. Якщо у материнстві і є одна безкомпромісна річ, то це те, що воно має бути бажаним і не є неуникним наслідком сексуального життя жінки.
Дуже важливо за жінкою це право зберегти, рухаючись при цьому до зменшення кількості абортів (але не їх заборони) шляхом якісної освіти на цю тему і доступної контрацепції.
І якщо в архаїчному патріархальному шлюбі жінка давала обрядову згоду надалі розпоряджатися своїм життям і тілом так, як заманеться "мудрішому" чоловікові, то тепер, разом із більшою волею, вона має і більше відповідальності за те, як розгортатиметься її майбутнє.
Кожна з нас щодня має приймати рішення, на що вона згодна, а на що ні, і, перш ніж озвучувати про рішення причетним, важливо добре зрозуміти свої істинні бажання. І прийняти себе.
Чоловікам же достатньо натренувати рефлекс: "НІ" = "НІ", а "ТАК" = "ТАК". І ці слова не містять жодних прихованих загравань чи нав’язаної субмісивності.
До мене материнство таки прийшло. У той момент, коли мало прийти. Гормони відсунули на задній план усе решту і за рахунок своєї седативної дії тимчасово перетворили мене на іншу людину: сильну та спокійну #яжемадонну, якій було байдуже до всього, окрім комфорту і спокою для себе та ембріона, а згодом новонародженої.
Попри ненайсприятливіший контекст молочних рік і пелюшок – це, мабуть, був період екстремуму фемінізму у моєму житті.
Справа в тому, що ще до вагітності я вирішила, що від чоловіків самі лише клопоти, тож я матиму трьох дітей, від трьох різних татів і самотужки їх виховуватиму.
Правду кажучи, зараз я вважаю, що мені пощастило, що такий амбітний план провалився. Але у часи, коли я, як хижа самиця, в кожну овуляцію полювала на потенційного заплідника, мені це здавалося феєричним проектом, який зазнає карколомного успіху і ще й, за влучної диверсифікації батьківських генів, матиме неабияку фотогенічність.
Часом гормони змушують нас переоцінювати власні сили. Їх у мене вистачило на те, щоб щасливо протриматися всю вагітність і перший рік материнства, запекло захищаючи власну територію від вторгнення у неї партнерства.
Але потім почалися труднощі. Фізично і матеріально я, у принципі, могла і можу далі зарадити всьому сама (це для мене завжди було принциповим), але бракувало, власне, емоційної підтримки і партнерства у дрібних злочинах та порятунку від того, щоб життя перетворилося на мамський форум.
Загалом, довелося визнати, що здорові стосунки вигідні усім сторонам процесу. Кожен визначає для себе мірило здоровості, але для мене основними критеріями є рівність внесків і рівність свобод. Озвучення цього всього і готовність домовлятися.
Я точно не належу до тих, кому від чоловіка потрібен захист і турбота, – навпаки, мені від них незатишно і хочеться втекти, саме тому накачані і значно більші за мене мужчини, які демонструють силу, ніколи мене не приваблювали.
Від партнерства мені потрібна взаємна участь двох самодостатніх індивідів у житті одне одного. Саме тому теперішній союз ми називаємо "асоціацією незалежних буржуа" і не відчуваємо потреби його формальної легалізації.
Найкомфортніша для мене ситуація – коли двоє заробляють і двоє роблять внесок у побут та догляд (ненависні для більшості людей речі).
Але я знаю ситуації, коли розподіл зусиль інший (часом протилежний до гендерних стереотипів), проте ніхто не почувається так, наче робить те, що йому нав’язали, і стосунки не є обмежувальним фактором до втілення істинних бажань.
Співжиття з іншим просто зобов’язане покращувати якість буття і рухати до відкриття нового у собі, при цьому не створювати відчуття безумовної нерозривності партнерства через тиск зовнішніх факторів (обряду чи суспільства).
Жити як феміністка – ефективніше та переконливіше естетичніше, ніж виголошувати феміністичні тези, агітуючи за них інших.
Знаючи, що якщо ти не любиш екстремальних видів спорту, брюліків, чужих немовлят і зброю, однак любиш довге волосся, короткі спідниці та гостру їжу, то маєш право бути таким/такою і з пенісом, і з вагіною.
Твої вподобання й апетити можуть розташовуватись у будь-якій точці спектру від пансексуалки до асексуалки, але головне, що твоє тіло належить лише тобі й ти вирішуєш, із ким, коли і в яких обсягах ним ділитися.
Ти можеш грайливо усміхатися й цілуватися при зустрічі з колегами по роботі, а можеш навчити сантехніка з ЖЕКу тиснути тобі руку (у корпоративній культурі це вже й так прижилося).
Тобі визначати, що є мірою успішності в житті – діти, професійні досягнення чи щось третє.
Ти вирішуєш, який догляд за своїм тілом і його прикрашання спонукають тебе почуватися краще і не колоти ботокс та не зафарбовувати сивину лише тому, що хтось суб’єктивно вважає, нібито так красивіше.
Ти можеш дозволити собі впасти у лактаційну кому, а можеш із завзяттям відвідувати андеґраундні кінкі-паті.
Можеш заробляти тілом, а можеш мозком.
Хлопці можуть обійматися і виявляти ніжність. Дівчатка можуть стрибати з банджі. Той факт, що ти маєш матку, не детермінує твого життя і не вивищує над чоловіками, бо не всі люди на Землі повинні народжувати.
Чоловіки й жінки можуть мати однаково добрі чи погані водійські чи лінгвістичні здібності. Нещодавно я спостерігала сцену, коли дві зрілі жінки апелювали до молодого мізогіна: "А тупых мужчин вы никогда не встречали?!", бо він намагався переконати їх у зворотному в суперечці на автомобільну тематику. Так, тупість – не статева ознака.
Безумовно, позбування гендерних стереотипів – робота двостороння. Допоки є дівчата, що полюють на молодих помічників депутатів, оцінюючи, чи ті накрали вже на тачку, і розкручуючи їх на оплату освіти в сумнівній академії, доти будуть молоді хлопці, які обзиватимуть їх шльондрами за сніданок у готелі з подружками й розпатякуватимуть на весь Фейсбук про роль "справжньої жінки" і вчасне монетизування тілесних активів (обидва ці образи підглянуті у житті, сподіваюсь, вони познайомились).
І все ж, за потреби, пояснити досягнення суфражисток насправді легко. Моя донька принесла із садка неуникну в наших широтах тезу "Восьме березня – це день, коли дівчатам дарують подарунки".
Пояснити, про що цей день мені було нескладно. У той вечір ми зайшли буденно поїсти в заклад громадського харчування. І я сказала їй: "Добре, боротьба за право носити штани для тебе не аргумент, бо ти любиш лише спідниці. Я, правду кажучи, теж у них почуваюсь зручніше.
Але якби жінки не боролися за рівні права, то ми б не могли зараз тут сидіти удвох, без тата чи дідуся. І я б не могла заробити на те, щоб самостійно заплатити за вечерю".
Обуренню п’ятирічного мозку не було меж. Якщо врахувати, що її дуже розчарувало, що діти не можуть голосувати, уявляю який лемент вона б зчинила за виборче право для жінок.
Нещодавно вона мені сказала: "У тебе дуже легка робота, мамо, – керувати іншими людьми". Безумовно, вона ніколи не прийме відсутності права керувати власним життям, у штанах чи у спідниці, навіть коли це не так легко, як здається в дитинстві.
Гаська Шиян, письменниця, перекладачка, спеціально для УП.Життя
Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".
Вас також можуть зацікавити інші колонки серії "Свобода бути жінкою":
Катерина Калитко: Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності
Ірина Славінська: Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися
Вікторія Амеліна: Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки
Оксана Луцишина: Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням
Наталка Сняданко: Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства
Зоя Казанжи: Коли одного дня ти захочеш бути вільною…
Катерина Ботанова: Свобода казати "ні"
Лариса Денисенко: Буряк із чорною серцевиною, або Як почуватися вільною, якщо змалечку смакує гіркота
Ірена Карпа: Що таке фемінізм і з чим його їдять на Заході й у нас
Мар’яна Савка: Вчуся бути вільною та розділяти відповідальності з іншими
Катерина Міхаліцина: Не її історія, або Щоденно, маленькими кроками
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.