Яким буде український фольклорно-містичний бренд

Ірландські Банші, шотландські привиди, японські юрей (примари), норвезькі тролі й, з рештою, знаменитий граф Дракула – відомі на весь світ і давно стали брендами своїх країн.

Маючи захопливе літературне минуле, вони отримали яскраве кінематографічне сьогодення, яке дозволяє розраховувати на стійкий інтерес публіки у майбутньому.

На цьому веселковому тлі Україна, яка має надзвичайно цікаву міфологію й потужний демонологічний "пантеон", наразі, виглядає надзвичайно блякло.

Якщо пригадати, що практично у кожному селі будь-якого етнографічного регіону країни вас охоче почастують абсолютно "правдивими" історіями про відьом, домовиків, бісиць, щезників чи повітруль, то ситуація видається геть парадоксальною.

Але лише на перший погляд. Мешканці села не пишуть ні етнографічних збірок, а ні кіносценаріїв, бо, зазвичай, зайняті іншими нагальними справами.

Для створення повноцінного літературного твору чи то казки, чи то повісті, чи то роману потрібна людина не позбавлена письменницького хисту й знайома з "Золотою гілкою" Фрезера або "Морфологією чарівної казки" Проппа.

Щоб перетворитися на якісний містичний хорор "правдива" оповідка сільського діда повинна пережити кілька "реінкарнацій": зайняти місце в етнографічній збірці або стати основою літературного твору, перетворитися на сценарій, потім на кінострічку…

І тільки після успішного проходження всіх цих сходинок вона має шанс стати "брендом" та впливати на свідомість мільйонів – на контур їх щоденних бажань і страхів.

Спробуємо визначитися на якому саме етапі цього "великого шляху" знаходяться сьогодні "демонічні" представники українського фольклору.

Етап перший – літературний

Так звана готична література, що нині слугує міцним підмурком кінематографічній містиці, трилерам та хоромам, виникла в Англії вісімнадцятого століття та досить швидко завоювала увагу читачів усієї Європи.

Цікаво, що у кожного народу вона отримала неповторний колорит і цілком впізнаванні риси: у Британії це похмурий жах і безнадія, у Франції – середньовічне тло і тяжіння до символізму, а у Німеччині така література має філософсько-метафізичний характер.

Що стосується слов’янських етносів взагалі й українців зокрема, ставлення до містичних подій у них іронічно-домашнє, часом, насичене гумором, тобто таке, яке геть не сприяє створенню готичної прози.

Однак цікавість до містики Україну не оминула, правда, літературні твори такої тематики з’явилися досить пізно – у другій половині дев’ятнадцятого, на початку двадцятого століття й мали відчутний "присмак" символізму.

У цьому контексті варто згадати творчість Івана Франка, Степана Васильченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша.

Зрозуміло, що розвиток соціалістичного реалізму в українській літературі радянських часів категорично виключав будь-які кроки у бік містики. То ж основні напрацювання наших земляків у цій царині представлені здебільшого творами столітньої давнини які, вряди-годи, упорядковують у збірки антології, й вкрай рідко перечитують.

Дещо відокремлено від інших стоять твори Миколи Гоголя, "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського та "Лісова пісня" Лесі Українки.

Про подальший розвиток фольклорної містики в українській літературі можна вести мову тільки починаючи з двадцять першого століття.

"Першою ластівкою" стала повість Оксани Забужко "Казка про калинову сопілку". Літературознавець Ярослав Голобородько визначив цей твір як "повість міф, повість-метафору, виконану у "прафольклорному" річищі із використанням величезного фольклорного матеріалу".

Повість Оксани Забужко "Казка про калинову сопілку"

Наступним значним твором написаним зі знанням та повагою до українського фольклору став "Кобзар 2000" братів Віталія та Дмитра Капранових.

Про "Песиголовця" Олександра Завари, "Лахмітника" Олексія Жупанського та "Бранців мороку" Наталки й Олександра Шевченків наразі знають тільки літературні критики. Придбати ці твори, й ознайомитися майже неможливо, принаймні, в Києві.

Етап другий – кінематографічний

Не диво, що величезний потенціал української фольклорно-містичної літератури оцінили й почали активно експлуатувати ще за радянських часів.

Починаючи, звичайно з "казкових" мотивів.

У 1961 році на екрани виходять "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Олександра Роу та "Лісова пісня" Віктора Івченка.

У 1964 – "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (фільм отримав 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях у 24 країнах світу).

У 1967 Костянтин Єршов і Георгій Кропачов знімають фільм "Вій".

У 1980 Юрій Іллєнко знімає ще один фільм за мотивами "Лісової пісні", а у 2014-му на екрани виходить вкрай невдалий, практично провальний "Вій" Віктора Івченка.

Що ж, з класикою все зрозуміло. А що з сучасністю?

Повість Оксани Забужко перекладалася польською, чеською та навіть фарсі, з успіхом виставлялася на театральних сценах України та за кордоном, але кінематографічного втілення не отримала.

Дещо більше пощастило "Кобзарю 2000" братів Капранових. Кінокомпанія "Галєрі віжн" отримала фінансування від Українського культурного фонду на режисерську розробку повнометражного художнього фільму за оповіданнями цієї збірки. Ба більше, у планах продюсерів – випуск п’яти стрічок за п’ять років.

"Кобзар 2000" братів Віталія та Дмитра Капранових

Проект надзвичайно амбітний, адже йдеться чи про не найпершу з радянських часів екранізацію бестселера сучасної української літератури з фольклорно-містичною основою.

Не варто забувати про те, що кінематографічна планка екранізацій української містики надзвичайно висока. Але можливо, саме цей фільм визначить кого з представників українського демонологічного "пантеону" чекає перетворення у бренд.

Так куди ж далі?

То, що поб’ємося об заклад?

Особисто я поставила б на відьму.

Надзвичайно цікаво чому віра у невизначеного віку тітку, що вміє перетворюватися на кішку, є практично невмирущою?

Можливо відповідь шукати варто саме у відсутності чітких ознак? Ото ж бо, відьмою може виявитися будь-яка з зустрічних жінок. Якоїсь хвилини ладні повірити?

Кажете "ні"?

А от українські етнографи стверджують, що віра в відьом в нашій країні майже абсолютна. Саме з цієї віри й виникають шалені глядацькі рейтинги програми "Битва екстрасенсів".

Вважаєте, що не відьма?

То може вовкулака, опир або чортова мати? Ну та сама, до якої ми звикли посилати набридливих опонентів.

То чи справді ми в них віримо й чи справді боїмося?

Згідно зі спостереженнями етнографів містичні істоти українського фольклору викликають у нас мішані почуття: захват не позбавлений еротичного підтексту (а як же, на відміну від своїх західноєвропейських колег, українські відьми – це красуні), страху перед усім невідомим і незворотнім, з яким потойбічне зазвичай товаришує і може занурити будь-кого у цей морок, що заворожує й затягує назавжди, й, звичайно іронії, з якою український фольклор завжди ставився до "рідної" нечисті.

Оце міксування Еросу, Танатосу, Містики та Іронії – погодьтеся, зовсім не погане поєднання для створення цікавого фільму. Залишається не помилитися у пропорціях.

А творцям кінематографічної версії "Кобзаря 2000" можливо слід дослухатися до поради визнаного експерта в галузі хорору Стівена Кінга який вважає:

"Кожен раз, коли ми читаємо оповідання, або дивимося фільм жахів, чи то про вампірів, чи про привидів, чи то про машини, які рухаються самі по собі, історія в одне вухо розповідає нам усі ці казки, в котрі ми абсолютно не віримо, але при цьому в друге вухо тихенько шепоче про ті речі, котрих ми боїмося насправді".

Олена Романенко, спеціально для УП.Життя