Що таке пам’ятати

Розказана історія – це константа, це те що відбулось, сказані слова, вони уже наче висічені кайлом на граніті.

Наша спільна промовлена історія, яка про минуле, котре стало вічністю.

Інакше з пам’яттю. Вона жива, й оживає кожного разу в процесі пригадування.

Говорячи про пам’ять ми кажемо не про минуле. Ми говоримо про те, що живе у нас середині і визначає наш життєвий вибір в кожну конкретну хвилину.

І лише відрефлексона та усвідомлена пам’ять стає нашим досвідом та міцним фундаментом, а не кривавою раною.

Але до того, криваву рану треба визнати й вилікувати. Пережити та осягнути. Зробити висновки і не допустити повторення драми у нашому сьогоденні.

Говорячи про пам’ять, я менш за все хочу говорити про безкінечний біль, страждання та жертви.

Я дуже хочу, щоб ми знайшли у ній ресурс для зцілення нашого суспільства, шанс пережити увесь цей біль, зустрітися з реальністю.

Це розмова не про меморіальні дошки, свічки, пам’ятники чи перейменування вулиць. Вона про те, хто ми є і куди ми будемо прямувати.

[BANNER1]

За оцінками істориків, Голодомор не тільки вбив близько 4 млн українців, але і змінив нашу ідентичність: страх перед владою, страх перед майбутнім, невміння стратегічно планувати, страх голоду, страх репресій, страх говорити, страх участі політичних процесах, страх у прийнятті рішень, страх публічно озвучити свою думку.

Суцільний страх, страх, страх. Вихід якому – пам'ятати. Наше спільне трагічне минуле і захистити себе від його повторення.

Розкуркулення 20-х років ХХ століття принесло нам переконання, що "багатим бути погано" і гроші несуть небезпеку, що немає сенсу дбати, інвестувати, розвивати свою справу, оскільки швидше за все ти не зможеш зберегти для себе і своїх дітей результати своєї праці.

Репресії та авторитарна влада не тільки знищили інтелектуальну і політичну еліту України, намагались стерти її з нашої пам’яті, але і "подарували" впевненість, що "краще не висовуйся" і "ти тільки в політику не лізь".

Усе це не просто історія – це слід, який ці події залишили у нашому колективному свідомому та несвідомому.

[BANNER2]

Від початку російсько-української війни загинуло біля 5 тис українських військових.

Загалом понад 13000 жертв від війни, з української сторони.

Ця суха статистика – доконаний історичний факт, підтверджений правозахисними організаціями.

Ці люди свідомо зробили свій вибір і стали на захист нашої свободи і гідності, а головне, територіальної цілісності Української держави, ризикуючи своїм життям, а часто – віддаючи його за нас.

Проте, чим ця подія стане у нашій колективній свідомості, залежить лише від нас з вами, друзі. Від того, як ми будемо знати та берегти їхні імена, і як розкажемо про них своїм дітям. Та чи розкажемо. Що є питанням гідності.

Під час панельної дискусії: "Пам’ятати довго, говорити сучасно: як шанувати загиблих у російсько-українській війні", яка відбувалася в межах проекту "Що таке пам’ятати", Антон Дробович висловив тезу:

"Коли громада усвідомлює, що її політична самостійність не впала з неба, а оплачена життям найкращих дітей цієї громади – це називається "оплачена ідентичність".

Ця громада здатна більше цінувати себе й розуміти, звідки вона взялася, і в неї більше шансів на виживання в цьому світі.

Це надзвичайно важливо для держави: якщо ми пам’ятаємо, то розуміємо, яка ціна нашої свободи й держави".

Розуміння ціни свободи є відправною точкою у формуванні громадянської свідомості.

Усвідомлення того, що за наш цивілізаційних вибір бути суб’єктним народом, зі своєю історією, культурою, мовою, демократичними інститутами та правом незалежно приймати важливі рішення заплачено життями героїв не лише в минулому, але і просто зараз, в цю хвилину: хлопцем, який жив навпроти, дівчиною, яка вчилась у вашій школі чи татом хлопчика, який ходить у садочок з вашою дитиною. Freedom is not free.

Це розуміння не приходить само собою, а напряму залежить від сформованого нами суспільного дискурсу.

Про героїв російсько-української війни можна говорити по-різному: як жертв обставин, які загинули у безглуздій і не зрозумілій боротьбі, знецінюючи таким чином їхній внесок, чи як про героїв, які добровільно зробили вибір стати на захист своєї Батьківщини, навіть ціною власного життя.

Можна шанувати героїв, але замовчувати імена їхніх вбивць, таким чином допомагаючи їм уникнути покарання.

Можна говорити про колективний безіменний образ "невідомого солдата", а можна пам’ятати кожне ім’я, кожну історію. І кожне фото.

[BANNER3]

Пам’ятати усвідомлено – це цивілізаційний вибір, наш шанс стати громадянами, а не безіменним населенням без ідентичності.

Ми маємо розуміти, як сучасна Україна хоче говорити про своїх героїв.

З цією метою 18 лютого ми провели першу стратегічну зустріч в рамках проекту "Що таке пам’ятати" з метою створення Візії вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни.

У розмові взяли участь сім’ї загиблих, ветеранська спільнота, культурологи, урбаністи, митці, історики.

Також були представники державних інституції відповідальні за розробку та реалізацію державної політики: Міністерство у справах ветеранів, Міністерство культури, молоді та спорту, Міністерство Оборони України, Національна гвардія, Український інститут національної пам’яті.

У нас немає готових відповідей – ця зустріч швидше початок довгого і складного діалогу.

Багато важливих думок було сформульовано і ми спільно йдемо до розуміння того, якою має бути пам'ять про наших героїв.

[BANNER4]

Ось головні тези, на яких, на нашу думку, має ґрунтуватись комеморація солдат, загиблих в російсько-українській війні:

– Герої, а не жертви.

Говорячи про військовослужбовців, які загинули захищаючи наш суверенітет, ми повинні чітко усвідомлювати, що вони не жертви обставин, а люди, які свідомо пішли на ризик, щоб захистити Україну та наш цивілізаційний вибір.

– Усвідомлення того, що найкращі громадяни пішли на смерть, щоб кожен з нас міг жити вільно та гідно і належна шана їхній пам’яті є надзвичайно важливим фундаментом для утвердження нас як політичної нації.

– Персоналізація. "Невідомий солдат" – жахлива радянська практика країни, для якої конкретне людське життя означало дуже мало. Ми хочемо берегти пам’ять про життя кожного героя.

– Гідність. Говорити про наші втрати так, щоб це викликало почуття гідності за силу духу цих людей, а не бажання капітулювати за будь-яку ціну. Вони точно не за це віддали своє життя.

– Прямо називати ім’я вбивці. Замовчуючи ім’я агресора, ми допомагаємо йому уникнути покарання.

– Активне залучення ветеранської спільноти у процес збереження пам’яті, оскільки ветерани є живими свідками цих подій і належне вшанування їхніх загиблих побратимів та посестер є критично важливим для них, та прямо впливає на образ ветерана та процес повернення до мирного життя.

– Формування в суспільстві культури пам’яті ветеранів як важливого елементу підтримки сімей загиблих та національної єдності.

Вшанування пам’яті повинно стати ліками для нашої зраненої колективної свідомості.

Не ігнорувати і ховатись від трагічних фактів, не бути вічними жертвами, а переживати з гідністю.

"Герої не вмирають" – це не просто гучні пафосні слова, вони живуть поки ми продовжуємо їх місію.

Саме тому вшанування пам’яті має бути не про смерть, не про жертву і скорботу, не про оплакування нашої долі, а про те, що ці люди загинули, щоб дати нам шанс жити гідно, і тепер лише від кожного з нас залежить, щоб ця смерть була недаремною.

Оксана Іванців, заступниця голови громадської організації "Студена", спеціально для УП.Життя

Титульне фото katacarix/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Пам’ять про нас. Як і де зберігається фото-відео історія України

"Вітаю. Пам’ятаю". Українців заохочують привітати зі святами родини загиблих військових

Капсула пам’яті: як єврейська дівчинка Анна Франк стала символом Голокосту