Тваринна ферма громадянської освіти
Теплого погожого дня 31 березня 2002 року вже яскраво світило весняне сонечко.
Саме того дня, у 18 річному віці, я вперше переступив поріг рідної школи №3 міста Нетішин Хмельницької області в якості виборця!
Вперше зі шкільного випускного вдягнув костюм та краватку, тому що батьки сказали, що сьогодні важливий день і так треба.
Дорогою до школи бачив багато інших людей, що немов на Паску, теж йшли красиво вдягнені та щасливі. Лише не до церкви, а до школи, і не вночі, а вдень.
Це були вибори депутатів до Верховної Ради України, обласної ради, місцевої ради та мера міста.
Прийшовши до школи, побачив весь її перший поверх геть завішаний плакатами з портретами незнайомих мені людей та купою мілкого тексту під ними.
– Ну, роби свій вибір, – демократично сказала мені мама. Я глянув на неї порожнім поглядом, не зрозумівши вказівки.
Тато розсміявся і терпляче пояснив, що зараз я маю прийняти дуже важливі рішення стосовно майбутнього власного міста, області та країни, обравши людей, які будуть ними керувати.
– Але ж я вперше бачу ці обличчя і зовсім не знаю нікого з цих людей, окрім того, що когось я часто бачив по телевізору! – сказав я.
Батьки знизали плечима та відправились робити власний вибір. Сподіваюсь, він був свідоміше мого. Тож я залишився наодинці зі своєю задачею, дещо розгублений.
Рішення ж потрібно було таки приймати, і не одне, а цілих чотири, адже саме стільки папірців з різноманітними прізвищами та партіями вручили.
Тоді я вперше вирішив скористатися практикою, яку успішно застосовую зараз при наймі вчителів до власної школи, а саме – обирати по фотографіям тих, хто мені подобається.
Тоді ж ця практика вперше дала збій, адже, якимось дивним та незрозумілим чином, кількість приємних облич виявилась вдвічі меншою потрібних чотирьох кандидатів.
Одне з них належало існуючому меру, який був знайомим моїх батьків, а інше – сусіду, який балотувався в депутати міської ради.
Приємні люди, певно, не йдуть в політику, подумав тоді, значить, потрібно йти аналітичним шляхом та проаналізувати виборчі програми. Тож я став читати мілкий шрифт під фотографіями.
Незважаючи на високу техніку читання, що може підтвердити моя вчителька молодших класів Юлія Юріївна, вже на середині другої програми з близько сорока, батьки сказали, що моя політична ґрунтовність може зірвати всі плани родини на вихідний.
Тож, незважаючи на власну готовність зробити усвідомлений вибір, я став жертвою батьківської тиранії і був вимушений направитися до кабінки прийняття рішень без жодного ясного розуміння, що ж я буду там робити…
Роздумуючи над цим досвідом 18-річної давнини, я розумію, що система громадянської освіти в Україні явно писалась з відомого твору Джорджа Оруела.
В країні – демократія, в кожного – право самостійного вибору, робіть, що хочете, та що вважаєте за потрібне, громадянське суспільство!
А насправді – повний симулякр, в постмодерністській філософії – зображення того, чого насправді не існує.
Ніхто не вчить демократії в нашій країні. Не нам вирішувати, чи це локальна теорія змови, чи просто всім байдуже до виховання громадян.
Громадян з великої букви – відповідальних та свідомих, здатних робити правильний вибір та розуміти систему управління країни, в якій вони живуть.
В школах панує режим, близький до кріпосного права, де діти не мають можливості управління власним життям, не кажучи вже про участь в управлінні дещо вищого рівня – власним класом, чи, не дай Боже, всією школою.
Ніхто не розуміє нічого про демократію, не знає про власні права, не розуміє політичного устрою в країні, та, очевидно, не може користуватися можливістю управління нею після досягнення 18 років.
І цілком зрозумілі стають такі явища, як продаж своїх приватизаційних ваучерів за пакет гречки, і вибори популістів та тих, хто голосніше кричить. Тому що немає освіти.
І ніхто не вважає Україну по-справжньому Своєю країною. Її вважають лише країною, в якій їм довелося жити. Без прав. Без свобод. Де все вирішують за них.
Україна, звичайно, не унікальна в тому, що в школах панує монархічний режим та в них не приділяють належну увагу громадянській освіті.
Проте в країнах Західної Європи та Сполучених Штатів громадяни пролили таке море крові за власну свободу, за право самостійно управляти своїм власним життя, починаючи від Олівера Кромвеля 400 років тому і закінчуючи Північною Ірландією, яка все ще бореться наразі, що громадянське суспільство надзвичайно міцно вкарбувалось в тіло бойовими шрамами. І передається з покоління в покоління.
Український же шлях до незалежності був порівняно легким останні 100 років, так що шрамів не позалишалось.
Так само, як і пам'яті про те, чого ж варта ця свобода, і як нею розпоряджатися.
Як на мене, чи не єдиний шлях – це відкривати демократичні школи з повним самоуправлінням дітей, як в Ізраїлі, що теж був позбавлений досвіду власної державності.
Досягнути того, щоб досвід справжнього самоуправління, управління чимось своїм та відчуття школи, як власної відповідальності пронизував дитинство та юність.
І можливо тоді, майбутній 18-річний юнак, прийшовши до виборчої дільниці, зробить кращий вибір, ніж зробив його я.
Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина interactimages/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
Якою може бути профільна школа: досвід Європи й перспективи України
Інтернет у школі: не відібрати гаджет, а розповісти про безпеку
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.