"Мачуха" Україна для Романа Віктюка

17618
19 листопада 2020

"Як мама?" – певно, головне запитання, яке Роман Григорович ставив будь-кому з друзів і колег у першу чергу. 

І був в цьому простому запитанні такий глибокий сакральний сенс, осягнути який я зміг тільки нині.

Мама-Україна була для свого геніального сина недоброю мачухою. Заздрісною і нещирою. І у цій нелюбові до Романа весь її "організм" був єдиним і консолідованим.

Моралізаторський Львів уперто намагався випхати свого "інакшого" сина з теренів власного дозволено-мистецького і "затюканого" радянською владою середовища.

Інстинкт самозахисту провінційної столиці "Радянської Галичини" спрацьовував завжди і безпомилково.

"Такий "театр" нам не потрібний!".

Те, що театр Віктюка потрібний світовій культурі, "мачуха" (звичайно, в глибині душі) розуміла, але… А як щодо рідних, соцреалістичних діток!? Рознесе Роман Григорович свою "авангардистську заразу" по всіх "русифікованих містах" Львівської області, а там, борони Боже, і у самому Києві дізнаються! І голови полетять…

Як казали тоді: "Якщо в Москві ріжуть нігті, у Києві відрубають руки"… Тому годі було майбутній зірці світової сцени розраховувати на київські куліси.

Поставивши в рідному Львівському ТЮГу сім вистав за два неповних роки і забравши з України валізи власних геніальних ідей, Майстер остаточно відбув у творче вигнання.

"Мачуха" перехрестилась, львівська цнотливість відновилася.

Символічно, що справжньою театральною зіркою Віктюк став у радянському "закордоні" – Литві. Вільнюський театр російської драми.

Найбільш західна крапка СРСР, історично нібито схожа на львівське середовище.

Львів’яни і вільнюсці пізнали радянську владу і пошкодили ментальне здоров’я значно менше і пізніше за решту "щасливої родини народів".

Театр "радянської Прибалтики" дозволяв собі багато. А ідеологічні "гайки" там були затягнуті значно слабше і в інших площинах. До Віктюка прийшла слава.

Роман Віктюк помер у віці 84 років

Однак "Велика Мачуха" не полишала своєю увагою Митця. І ось в іншій її "частині", Одесі, з’являється Роман Григорович.

Якимсь щасливим дивом театральному "enfant terrible" вже не українського, а всесоюзного масштабу,  доручили постановку двосерійної стрічки на Одеській кіностудії.

Напевно, це була одна з численних спроб системи приручити Зірку. Єзуїтська і підступна.

Фільм про радянського піонера-героя. В таких темах у ті часи… "шаґ влєва –шаґ вправа – попитка к бєґству". А Віктюк починає знімати поетичне і зовсім не героїчне кіно.

І ось він, мій щасливий творчий квиток. Випадково потрапивши на кінопроби, а згодом і на віктюковський знімальний майданчик, я зарядився такою мистецькою енергією і натхненням, що відчуваю – досі не витратив і половини!

Зйомки були важкими.

З одного боку – творча складова процесу була бездоганною, а знімальна група – сузір’ям (оператор Володимир Панков, у ролях Роман Карцев, Микола Бурляєв, Херардо Контрерас, Іван Краско, Юрій Горін).

З іншого – редакторсько-цензорське знущання стало щоденними муками для всіх, і в першу чергу – для режисера.

"Мачуха" виявила себе в усій нищівній красі. У травлі і кляузах об’єднались і місцеві "діячі культури", і київське Держкіно УРСР.

"Мачуха" так розклацалась своїми сталевими щелепами, що в результаті навіть озвучення переїхало до Москви, а фільм героїчно "доклеював" асистент режисера, прекрасний Ігор Мінаєв.

Фільм із символічною назвою "Довга пам’ять" запам’ятався надовго. І в першу чергу –  Віктюку. "Мачуха" хоч і не добила, але душу відвела.

А невловимий і геніальний театральний метелик та великий містифікатор продовжив свій політ десятками театрів і проєктів.

Театр імені Моссовєта, МХАТ ім. М. Горького, Державний академічний театр імені Є. Вахтангова, "Современник", Театр Комедії ім. Н. П. Акимова, Санкт-Петербург, Одеський російський драматичний театр імені А. В. Іванова, Театр естради, Таллінський російський драматичний театр, Московський театр мініатюр, Театр "Ермітаж", Театр "Сатирикон", Театр на Таганці, Театр ім. М. Н. Єрмолової, Театр р.Падуя, Об'єднаний шведсько-фінський театр, Гельсінкі, Санкт-Петербурзький державний молодіжний театр на Фонтанці, Югославський драматичний театр, Ризький театр російської драми…

Підрахувати кількість малих та великих театральних зірок, що їх запалив Віктюк, неможливо.

Дійшли руки у Романа Григоровича і до Києва. "Священні чудовиська" і "Дама без камелій" підняли планку успіху київської вистави настільки, що дострибнути до неї ніхто не може і досі.

А коли Віктюк зухвало привіз на оглядини до "мачухи" своїх "Служниць" і  "Лоліту", вона безсило піджала губи і прокляла.

Віктюк очікував, сподівався. Кожний-ліпший функціонер від "культурки" пропонував Метрові театр в Україні. Пропонував і забував.  

Нема такого білякультурного міністра, який не зустрівся би з Романом Григоровичем і щось йому не наобіцяв.

І Віктюк вірив довгий час, очікував. Був готовий віддати себе Україні. Був закоханий в нашу театральну молодь, запускав на свої вистави студентів.

"Сідайте на підлогу, мостіться!". "Виставу не почнемо, поки не запустять всіх студентів!". Це все він.

Театр Віктюка був відкритий у 2015 році. Провідні актори – кияни Людмила Погорєлова і Олег Ісаєв. Знаходиться театр в Москві.

А Роман Григорович нині повертається в Україну. Вирішив усе сам. "Мачуха" буде невтішною.

Федір Баландін, засновник Міжнародного фестивалю мистецтв "Anne de Kyiv Fest", спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити: 

Яке кіно прямо зараз знімають в Украні: шість стрічок, які мають потрапити на екрани кінотеатрів

Театральный продюсер Алена Матвиенко: В Украине балет рискует опуститься до уровня сельского клуба

Як театр може бути вашим психологом: три проекти, які змінюють уявлення про класику

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua