Львівський BookForum – осмислюючи пам’ять, переписуємо майбутнє

Завершився ювілейний 30 Львівський Міжнародний BookForum – свято книги, інтелектуальної насолоди, глибоких сенсів. 30 років тому з натхнення й відваги Олександри Коваль, нинішньої директорки Українського інституту книги та за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" розпочався великий шлях першої й найбільшої книжкової події України. Тоді Форум був покликаний зробити видавців, українську книгу, письменників, перекладачів більш видимими в умовах тотально російськомовної книги, розповсюдженням якої в Україні в основному займалися російські компанії. На щастя і попри все ці 30 років не були згаяні, а навпаки – в Україні є суперпотужні видавництва, лауреати поважних літературних премій, номінанти на Нобелівську премію з літератури та лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, мережі книгарень, книжкові фестивалі практично в кожному обласному центрі, врешті Український Інститут книги. Але найважливіше, що за ці 30 років сформувалася надзвичайно потужна й стійка спільнота, яка попри війну майже 10 років, перманентні економічні кризи, масові еміграції й релокації, суперечки в соцмережах і пошуки крайніх, – залишається в єдності. В тому бачу заслугу всієї команди Форуму й особисто програмної директорки Софії Челяк.

Ключова тема цьогорічного Форуму – "Перепис майбутнього": життя, щастя і культура під час та після війни. Для мене ж, ключовою темою стала "Пам’ять", що насправді одне іншому не протирічить, оскільки без осмислення минулого ми, очевидно, не можемо пророкувати майбутнє.

Зокрема, мені йшлося про пам’ять під час дискусії "Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни?", учасниками якої були: Вахтанґ Кебуладзе, Енн Епплбом, Тетяна Огаркова, Славенка Дракуліч, Максим Яковлєв. Стало очевидно, що досвід пам'яті хорватки Дракуліч про югославські війни є зовсім іншим, ніж наш довід сучасної війни. І з огляду на цей досвід, для пані Славенки чомусь є нормальним співставляти горе української матері і російської матері, які втратили своїх синів на нашій війні (це є у її новій книзі "Війна всюди однакова", яка вийшла у видавництві "Човен"), – що логічно викликає обурення в української авдиторії. Це взагалі була одна із найцікавіших панелей, яку слушно узагальнив мій колега, Дмитро Шульга.

Запис події: https://bookforum.ua/events/594

Дискусія "Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни?"

Також мені йшлося про пам’ять, коли Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження", під час дискусії "Розробляючи план Маршалла для України: чому перемога України піде на користь усім" (учасники: Севгіль Мусаєва, Олександра Матвійчук, Крістіна Бердинських, Тімоті Ґартон Еш, Емма Грехем-Харрісон, Олександр Сушко), сказав що: "Будь-яка зріла, цілісна політика допомоги українському відновленню насамперед орієнтуватиметься на соціальний капітал". Перефразовуючи пана Олександра, відновлення можливе там, де лишилися люди. Я би ще додала – люди, які чітко пам’ятають, що зробила з ними, їхніми домівками і звичним життям йбн рсн; люди, які переживши це, готові долучатися до відбудови і водночас нести цю пам’ять майбутнім поколінням.

Запис події: https://bookforum.ua/events/595

Дискусія "Розробляючи план Маршалла для України: чому перемога України піде на користь усім"

Про пам’ять була й дискусія "Кримський Інжир": "література з-за ґрат", український Крим та свобода говорити" (учасники: Радомир Мокрик, Алім Алієв, Анастасія Левкова, Мирослав Маринович), бо з одного боку йшлося про взаємозв’язок досвіду "літератури з-за ґрат", яку писали українські дисиденти, колись і яку пишуть нині в’язні росії. А з іншого, про те, що "Кримський інжир" це відображенням боротьби за збереження кримськотатарської та української ідентичності, екзистенційної війни, в якій стоїть питання про виживання.

Дискусія "Кримський Інжир"

Дискусія "Колоніальний дискурс у російській літературі: як ми (не)розуміємо "російську душу" (учасники: Ева Томпсон, Оксана Забужко, Еліф Батуман, Паата Шамуґія, Шарлотта Гіґґінс), вочевидь також була про пам’ять. Як написала Оксана Забужко, анонсуючи подію: "це насправді епохальна панель. І не тільки тому, що з нами будуть "та сама" Ева Томпсон, славетна авторка "Трубадурів імперії", яка перша зробила російську літературу предметом постколоніальних студій (як запекло працювала рос. аґентура, в т. ч. в нас, аби її дискредитувати, це тема окремого дослідження!), та Еліф Батуман, чия сповідь у січневому "Нью-Йоркері" про те, як вона, після 20 років захоплень русистикою, відкрила для себе імперіалізм Пушкіна, стала міжнародною сенсацією чи не більшою, ніж моя стаття в літературному додатку до "Таймс" ("Як читати російську літературу після Бучі?"), на яку Еліф посилається як на eye-opener (зрештою, на відміну від Еліф, я ніколи не була русисткою і мені можна було хоча б інкримінувати "воєнну травму", тоді як виступ Еліф "зсередини цеху" став уже просто-таки підривом основ, на яких трималась західна русистика)".

Запис події: https://bookforum.ua/events/604

Фото: BookForum

Певно, найболючіше, це самі події пам’яті: "Жінки, війна і справедливість: пам’яті Вікторії Амеліної" і "Презентація книжки "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимира Вакуленка-К.". Бо, на превеликий жаль, щороку на Форумі ми згадуємо і говоримо про тих, хто вже ніколи не приїде на Форум. Дитячий письменник Володимир Вакуленко жив у Капитолівці на Ізюмщині, не мав можливості виїхати, тому жив під окупацією і вів щоденник. За день до того, як його викрали, Володимир закопав щоденник під вишнею на своєму подвір’ї, заповівши батькові: "Коли наші прийдуть – віддаси". Нині ці бюлючі записи, а також вірші зібрані під палітуркою книги "Я перетворююсь…" (видавництво Vivat). А ця книга взагалі стала можливою завдяки письменниці, волонтерці, документаторці воєнних злочинів рф, Вікторії Амеліній, яка випадково з’ясувала, де саме закопаний щоденник. Вікторія загинула цього року в Краматорську, де була разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані Ria Lounge у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Вікторія отримала тяжкі поранення. Лікарі та парамедики у Краматорську та Дніпрі робили все можливе, щоб урятувати її життя, але, на жаль, поранення було смертельним.

Запис події "Жінки, війна і справедливість: пам'яті Вікторії Амеліної": https://bookforum.ua/events/607

Запис події "Презентація книжки "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимира Вакуленка-К.": https://bookforum.ua/events/613

Фото: BookForum

Попри трагізм цих втрат, думаю, нам варто навчитися не просто пам’ятати й вшановувати, але працювати із пам’яттю. Бо як написала Вікторія Амеліна у передмові до книги Володимира Вакуленка: "Володине послання врятоване, навіть якщо завтра примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий".

Тож нам варто продовжувати справи тих, хто вже не з нами. А також нам потрібно навчитися ретранслювати нашу пам’ять, переосмислювати її, пояснювати тим, хто не може або не хоче нас розуміти. Бо роблячи це, ми уможливлюємо формування майбутнього, у якому обов'язково буде і 100-й, і 200-й, і 500-й Львівський Міжнародний BookForum – свято книги, інтелектуальної насолоди, глибоких сенсів.