Видавничі осередки, що намріяли українську державність на папері

У районній бібліотеці мого дитинства повним ходом списують радянські і російські книжки. Прошу працівників дозволу оглянути стоси книжок-претендентів на макулатуру. Знаходжу московське видання "Первопечатник Иван Федоров" П. Березова. В анотації йдеться про те, що Федоров був гарячим патріотом Росії, зміцнив культуру і могутність Московської держави, запровадивши тут друкування книг. Далі – та сама пластинка: після роботи в Росії Федоров приїхав до Львова, щоб нарешті просвітити нещасних на українських землях і показати їм, що таке друкована книжка.

Ця історія про те, як Росія несла світло темним українцям. Ця історія досі була в наших бібліотеках. Ця історія – ще один радянський фейк про інтелектуальну неспроможність української культури.

Невже українці аж так були відірвані від світу й чекали майже 100 років після винаходу Гутенберга, поки 1572 року до Львова не приїхав Іван Федоров (чи все-таки Федорович?)? Більшість держав Західної Європи скористалися геніальним винаходом Гутенберга – друкарським пресом – в перші ж десятиліття. За дослідженнями книгознавця Івана Огієнка, трохи повільніше ширилося друкарство у слов'янському світі: чехи – 1478 pік, українці – 1491, поляки – кінець XV століття, білоруси – 1517, росіяни – 1564.

Друк книжок на наших теренах латинською і польською мовою російські вчені агресивно відкидали, мовляв, який стосунок до цього має Україна? Але мандрівні книгарі, як-то Пйотр з Любека чи Ян Пфеффер з Кракова, що займалися друком в Україні, на початку XVI століття на таке б точно образилися. Або й Швайтпольт Фіоль, який видрукував перші кириличні слов’янські книжки в Кракові ще у 1491 році, мова в яких, на думку багатьох дослідників, наближена до живої староукраїнської. Є і задокументовані відомості про друкарню Львівського василіанського монастиря Святого Онуфрія.

А ще у Львові діяла жвава книжкова торгівля. До прикладу, з посмертного інвентарю однієї книгарні від 1559 року дізнаємося про 3 скрині книг, їхню орієнтовну вартість і те, що читали тоді у Львові, а це антична література, філософські праці Езопа, Цицерона, Еразма Ротердамського, підручники з права, історії, словники, молитовники, книжки з виховання дітей, господарчі порадники.

Тож, коли до наших країв дістався Іван Федорович, йому на такому ґрунті було легко запустити свій стартап.

Як бачимо, історія вітчизняного книговидання теж потребує деколонізації. Ми маємо зрозуміти, що світогляд українських читачів сформувався у багатоконфесійному, мультикультурному середовищі, з широкою міжнародною взаємодією і залученням передових наукових і технологічних досягнень. Уявлення про історію вітчизняного книгодруку має вийти за межі "кириличного" репертуару, адже на теренах України діяли видавничі осередки, що створювали найрізноманітніші видання різними європейськими мовами, а обмін книгами, ідеями з країнами Європи відбувався постійно.

Друкарні, які працювали на українських землях, входили до складу різних державних утворень – Речі Посполитої, Великого князівства Литовського, Австрійської, Російської імперій, королівської Румунії, СРСР. Буквально кожна історія знакового видавничого осередку України – це історія боротьби за право вільного друку, уникнення цензури чи пристосування до нових заборон.

Києво-Печерський патерик.

Приміром, друкарня Києво-Печерської лаври, заснована 1616 року, яка започаткувала феномен українського книжкового бароко в ілюструванні, миттєво запроваджувала в себе всі модні європейські тренди, як-от видання панегіриків чи філософські казання, бере на практику студентів Києво-Могилянської академії і взагалі стає помітною культурною інституцією.

У 1720 році Петро І видав указ про обов’язкову цензуру київських і чернігівських видань для "повної відповідності з великоросійськими", щоб "ніякої різниці й особливого наріччя" (української мови) в них не було. Починають з’являтись цензуровані книжки з примітками "во всем с великоросским сходна". Так триває до повного вимивання оригінальних видань, а яскраві автори не отримують належного майданчика для розповсюдження своїх ідей.

Ось дореволюційне видавництво "Вік" випускало белетризовані біографії Олександра Македонського й Івана Виговського. Чому белетризовані? Бо кожне більш-менш серйозне видання, із натяком на науковий зміст, ризикувало не пройти цензурування. Тож доводилось авторам-популяризаторам маскувати історичний і політичний контекст невибагливою сюжетною канвою.

А ось вже радянські часи й історія дитячого видавництва "Веселка", книжки якого супроводжували дорослішання кожної радянської дитини. На видавців і авторів за найменші, справжні або уявні відхилення від настанов чекали не лише звільнення з роботи та виключення з партії, а й ув’язнення або заслання. Не дивно, що поруч із "Тореодорами з Васюківки" Всеволода Нестайка тут виходять оповідання про маленького Лєніна й Карла Маркса, дівчаток-доярок, засівання полів кукурудзою.

Обкладинки 1-го та 2-го томів Антології «Вік» однойменного видавництва.

Попри тісні рамці заборон і цензури видавцям вдається ризикувати і своєю справою, і своїм життям, випускаючи шедеври, що формували саме українську культуру. Монахи лаврської друкарні публікували історичні описи Києва у шикарному оздобленні. В останні роки російської імперії студенти-засновники видавництва "Вік" здійснюють зухвалий проєкт – випускають однойменну поетичну антологію української поезії "за 100 літ" до відзначення 100-ліття виходу "Енеїди" Івана Котляревського. 3 томи проєкту були фундаментальним узагальненням всього красного письменства України за всі попередні роки. Або візьмемо кооперативне видавництво наших 20-х "Книгоспілку", яке не лише випускало романи, що входять в теперішній канон, а й перекладало українською мовою твори Шолом-Алейхема, Віктора Гюго, Герберта Велза, Артура Конан Дойля, Ярослава Гашека, Чарльза Діккенса, Антона Чехова та Льва Толстого. Завдяки цьому українці могли знайомитися зі світовою класикою, у тому числі й з російською, не через російську мову, а через рідну. Годі пояснювати, що це все позначилося на розвитку української мови й вітчизняної школи перекладу.

Перш ніж була проголошена незалежність, українська держава народилася на папері. Саме видавничі осередки своєю діяльністю наближали появу цієї держави, окреслюючи її образ, запроваджуючи сам дискурс українськості, навіть припускаючи її появу. Тобто задовго до 1991 року видавничі осередки гуртували навколо себе однодумців, які мріяли про державність, конвертуючи свої мрії й ідеї в тексти, які отримували матеріальну форму й поширення.

Зокрема вони міцно співпрацювали з місцевими елітами, публікуючи їхні твори й підсилюючи їхній голос. Впливовий князь Василь-Костянтин Острозький свою родову резиденцію перетворив на інтелектуальну столицю України, а Острог став центром культурного та релігійного спротиву католицькій та унійній експансії. Роль товариства "Руська бесіда" була визначальною для розвитку української мови та культури Буковини, а також для формування національної свідомості українського населення краю. У різні роки "Руська бесіда" стояла біля джерел утворення різноманітних громадських організацій, як-от "Міщанська читальня" (1880), "Народний дім" (1884), "Руська (згодом Українська) школа" (1887), "Буковинський вояк" (1895), "Жіноча громада" (1906).

Газети товариства "Руська бесіда".

Попри цензуру сам зміст видань уже готував читацькі маси до усвідомлення спільної історії, географії, важливих дієвців і спільнот. У радянський час, маскуючи справжній зміст і обманюючи цензуру, українські видавництва творили спільний інформаційний простір, продовжували розвивати українську мову, термінологію і переклади з інших мов, відокремлюючи її від керунку Москви.

Відтак зі здобуттям незалежності Україна як держава отримала у спадок неабияке інтелектуальне підґрунтя тяглістю у кілька століть.

Спалення українських книжок і руйнування сотень бібліотек сьогодні – це утопічне намагання російської імперії знищити докази власної безпомічності, замаскувати свій інтелектуальний програш.

***

Проєкт "До друку!" ставить собі за мету вивчити й популяризувати знакові видавничі осередки, які працювали на території України з початку зародження книговидавництва й до доби незалежності або діяли в діаспорі. Проєкт здійснюється громадською організацією "Читомо" за підтримки Українського культурного фонду.

Оксана Хмельовська, співзасновниця Читомо, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.