До питання дерусифікації європейських оперних театрів: як нам навчитися цінувати своє

Стаття на Українській правді "Війна і мир і опера. Чи може Україна дерусифікувати європейські сцени і в який спосіб", де поважні спікери висловлювали бачення сьогодення оперної галузі, справила на мене глибоке враження, ніби я живу в іншому вимірі. Висновки авторки статті, зроблені на основі цих висловлювань, продемонстрували як формується чи може формуватися суспільна думка.

Процитую: "Немає сумніву в тому, що в Україні знайдуться талановиті композитори, виконавці та режисери. За великого бажання можно знайти навіть необхідне фінансування. Та для всього цього потрібні глибокі реформи українського музичного театру та музичної освіти." Читати це нестерпно, бо так легко закреслюється, обнулюється, знецінюється активне і плідне творче життя багатьох талановитих людей.

Тож, дозволю собі зробити картину більше об’ємною, додавши, нехай і у вигляді полеміки, власну професійну правду.

Як режисерка, я "доторкнулася" майже до всіх оперних театрів в Україні. Це і честь, і творче щастя і, як неминучість, – глибоке знання галузі зсередини. Простіше кажучи, це – моє життя. Тому моя думка може бути упередженою, але поверхневою вона не буде точно. 

На моє щире переконання, опера – це показник якості країни. Я доводжу це своєю роботою, тепер бачу, що треба виходити в публічний простір, щоби доводити це не лише справою, а й словом.

Українська оперна індустрія, що складається з 7 оперних театрів (з Донецьким включно) вже 31 рік виймає свою світлу талановиту голову з-під імперського ярма, тому хворіє на всі ті ж самі аутоімунні постколоніальні захворювання, що й інші мистецькі галузі.

2014 був роком пробудження для багатьох, в тому числі і для мене. Я спробувала подивитись на ситуацію з українським музичним репертуаром і навіть зробила порівняльний аналіз – скільки українських опер було в діючому репертуарі на оперних сценах. Крім всюдисущих "Наталки Полтавки" і "Запорожця за Дунаєм" в різних театрах можна було знайти лише поодинокі назви – "Катерина" Аркаса, "Украдене щастя" Мейтуса, "Тарас Бульба" Лисенка і "Богдан Хмельницький" Данькевича. Це означало, що стратегічно в галузі панувала радянська квота на "українськість", яка, напевно, влаштовувала і вертикаль, і горизонталі. 

Не хочу навіть згадувати, скільки було російського репертуару, або світового російською мовою. Просто в рази більше. Не впевнена, що в принципі хтось колись брав на себе труд подивитись на оперу в Україні як на стратегічну галузь. Не впевнена, що це відбувається або відбудеться найближчим часом. 

Читайте також: Сопрано Путіна у Вісбадені. Невдача бойкоту українцями фестивалю з Нетребко

Не буду оригінальною, озвучуючи думку, що наш найголовніший ворог – це кут зору. Це погляд на самих себе. В даному випадку погляд на українську музику і українську оперу. На сюжети, героїв і смисли. На атмосферу і проблематику. На те, що і як ми розповідаємо самі собі про себе з музичної сцени. 

Нещодавно мій друг художник ділився своїми переживаннями – як можна зараз ставити в репертуар "Ніч перед Різдвом"? Як можна сьогодні розповідати про героїню, яка хоче собі черевички як у вбивці? У вбивці її батьківщини? 

Абсолютно підтримуючи його позицію, поки не розумію – якими суспільними чи законодавчими інструментами ми маємо не допускати цього? Хто має це контролювати? Як вбудувати внутрішній камертон свідомості в голову кожного директора театру чи іншої особи, відповідальної за репертуар? Директорська відповідь на це очевидна – ми маємо робити касу, тому ставимо в репертуар звичне.

Читайте також: Час "Ч" для консерваторії Чайковського. Що з нею не так і чому проблема не лише у назві

І тут на сцену виходить наступний злочинець, або проявляється інший симптом хвороби – саме каса. Або бюджети. Налаштованість на касу – це загибель оперної індустрії. Тут напевно в мій бік полетить каміння, але я готова до цього. В мене купа аргументів. 

Опера і шоу-бізнес – це різні речі. Глибинно, по суті. Шоу-бізнес – це короткочасна розвага. Опера - це носій культурних кодів, які відгукуються глядачам з глибин підсвідомості. Опера – це універсальна людська мова, що комплексно торкається "мозку і серця" незалежно від освіти і виховання. Тому Верді і Пуччіні наспівують в Австралії і Кореї, тому героїня Джулії Робертс плаче над смертю Віолети, а Коппола розгортає кульмінацію "Хрещеного батька" на прем’єрі "Cavalleria Rusticana". 

Тому шоу-бізнес, або будь-який бізнес в країні має заробляти, щоби країна, її населення, її свідома частина могли дозволити собі оперу. Щоби могли дозволити собі витрачатись на оперу. Опера – це галузь на яку треба витрачатися, тому що дивіденди від неї повернуться через роки і покоління. Найкращий і найгірший приклад для цього – наш північний (хай йому грець) сусіда, який прищеплений цілому світу у вигляді "great opera and great ballet" і цупко сидить в комірках свідомості. 

Читайте також: "Росіяни від нас вже не сховаються": розмова про європейський тріумф української сучасної опери з композиторами Opera Aperta

Якщо ми не можемо кліщами витягнути з себе ген меншовартості, живучі у полум’ї війни, то чому середнім європейцям-американцям треба виходити із зони комфорту і відмовлятися від звиклого "Лускунчика-Онєгіна"? Тепер це наша робота на довгі роки – пояснювати чому. Протистояти сотням років і міль’ярдам мільонів грошей, вкладених в виконавців-постановки-гастролі-видання, починаючи з "Дягілевських сезонів", а може й раніше.  

Коли я представляюся за кордоном, перше, що мені кажуть іноземці просто в обличчя – "ми глибокі прихильники великої російської культури". І тоді я втираюся і пояснюю, що це російське сонце тепер має закотитися, бо ця велика культура вбиває, а піднятися має нове – українське. Проте у мене (як і у багатьох моїх колег-митців) немає ресурсів Імператорського дому або Газпрому. І немає державної культурної стратегії. Проте у мене (повторюся - як і у багатьох моїх колег-митців, бо я не сама у цій битві) є бажання, хист, досвід і життя попереду. 

Кілька простих прикладів. В квітні 2022 я коротко опинилася в Лозанні, чий оперний театр, будемо відверті, знаходиться на периферії європейського оперного життя. Але там ставили "Онєгіна" і на мої гіркі заперечення відповіли, що за ним сто тисяч доларів на постановку і гонорари солістам, і що відмовлятися від цього – "дурних нема". В лютому 2023 я брала участь в круглому столі найбільшого Європейського Медіа Ярмарку Avant Première, і мою колегу з Українського Інституту цинічно запитали – ви готові надати відповідну заміну, якщо ми відмовимося від російського контенту? Запитав один з найбільших європейських медіа-ресурсів класичної музики. 

Читайте також: Як українська культура виходить з тіні Російської Імперії. Пояснює креативна директорка Українського інституту

А тепер я хочу запитати нас, українців – а ми готови витрачатися на класичну музику, як на гідного і поважного амбасадора України в світі? Поки що відповідь ось така. За часів підготовки прем’єри "Катерини" Олександра Родіна в Одеському оперному театрі журналістів раптом зацікавило – чому ж це вистава така дорога? Бо тендерні документи – відкрита інформація, і 3 млн 950 тисяч гривень на декорації і костюми комусь здалися завеликою сумою. 

Не буду нікого звинувачувати у невігластві, але поясню, ця сума – навіть не десята частина бюджету Євробачення, це ціна двох серій дуже дешевого серіалу або невеликий позашляховик. А в нашому випадку це складні металеві декорації і близько 400 костюмів. Просто порівняйте контексти. 

Згідно логіки тендерного законодавства для виробництва театральної постановки художники мають вибирати не ті матеріали, що потрібні для втілення художнього замислу, а найдешевші. Упс. 

Коли зі мною укладають угоду на постановку, я називаюся "закупка"; а коли театр запрошує соліста, навіть із світовим ім’ям, то не має права платити зірці більше посадового окладу, що скасовує саму суть запрошення зірки. Упс. 

Читайте також: Найкращі події української класичної музики 2022

Тому, стати зіркою і отримати гідні статки можна лише за кордоном. Українська оперна індустрія ніби вийшла з-під радянської системи, взявши від неї найгірше, але досі не інтегрувалася до світової, взявши від неї також найгірше. Вірніше інтегрувалася, але в дещо викривленій формі. 

Україна і українці звикли бути донорами для інших культур. Звикли настільки, що продовжують по інерції робити це всі роки незалежності і не створюють для себе екологічного професійного середовища, часто віддаючи посади і законодавство в руки людей, що керуються не стратегічною місією мистецтва, а знову ж таки, касою. 

Тому афіші світових театрів пістрявіють від українських прізвищ, наші солісти знані і кохані, диригентів менше, але теж представлені. Проте ті самі афіші не містять прізвищ українських композиторів. 

На конференції Opera Europa в жовтні 2022 оперна спільнота готувалася до святкування 200-річчя Сметани. І для мене черговим болісним усвідомленням стало, що Сметана – частина європейської культури, а Лисенко, Лятошинський, Майборода, Станкович – ні. І це, знову ж-таки наша робота на довгі роки – промоція української опери, як амбасадора українських смислів. 

На тій самій конференції я була щаслива представляти роботу Одеської опери не лише тому, що це світова прем’єра і ми випустили її під час бойових дій, а тому, що це український продукт повного циклу – опера, написана зараз сучасним композитором сучасною мовою, поставлена, виконата і знята українськими фахівцями. Сподіваюся, що відтепер ми і в музиці перестанемо поставляти на Захід "сировину" у вигляді голосів і талантів, а станемо повноцінним галузевим гравцем на світовому полі.

Те, що зараз відеоверсію "Катерини" (плід Одеської опери і Суспільного) розмістив на своїй платформі телеканал ARTE, і її з англійськими, німецькими і французькими субтитрами зможуть подивитися європейські глядачі, треба вважати історичним кроком, бо це відбулося вперше в історії української опери.

Я обов’язково хочу зазначити і вшанувати попередні інтеграційні кроки української оперної сцени. Платформа OperaVision демонструвала "Коли цвіте папороть" Євгена Станковича в постановці Василя Вовкуна на сцені Львівської опери, там же на OperaVision відбувся незвичайний проект "Золотий обруч" Бориса Лятошинського, складений з фрагментів виконання різними європейськими театрами.

Окремим яскравим шляхом крокують світом Ілля Разумейко і Роман Григорів під брендом OPERA APERTA, беручи участь у світових фестивалях і гастролюючи всіма континентами. Диригенти Кирило Карабиць і Оксана Линів, що давно живуть і Європі, відомі своїм активним адвокатуванням української музики, обов’язково включаючи її в свої програми. І хоча це скоріше індивідуальні ініціативи, аніж державна програма промоції, це – не мало. 

І я ніколи не погоджуся з думкою про "нам нема чого показати, ми не готові, ми не цікаві". Саме це колоніальне меншовартісне закляття штовхало наші академічні і майже академічні колективи в кабальні гастролі за мізерні добові, ніби сольно ми варті уваги і шани, а гуртом – ні. Я не буду складати списків українських співаків, що вдало інтегрувалися і зробили кар’єру в світі. Наша індустрія їх втратила. Задоволення від їхнього таланту і майстерності отримує інший глядач. Кожен з них, принаймні з тих, кого я знаю особисто, щасливий співати на українській сцені, але щоразу це доброчинність з їхнього боку. 

Для того, щоби крім Леонтовича і Сільвестрова світом звучали інші українські композитори, нам потрібні зусилля, самоповага і інвестиції. Я знаю десятки сучасних композиторів, чиї твори чекають на сценічне втілення. Проте, щоби дізнатися їхню цінність, їх треба поставити. Не думаючи про касу. 

Я знаю десятки ідей і сюжетів, що живуть в головах митців і готові до реалізації. Я сумніваюся, що творці потрясаючого проекту "Вишиваний король України" Схід-опера (музика Алли Загайкевич, лібретто Сергія Жадана) робили його заради каси. Я впевнена, що "Страшна помста" Станковича у Львові з її похмурим сюжетом і складною музичною мовою поставлена не для розваги глядача. За цими репертуарними рішеннями стоїть ширше розуміння ролі опери в створенні сучасних мистецьких контекстів.

Запит на українське зараз величезний, але на українське повноцінне. Ціннісне, артикульоване, доросле. Ми зараз маємо історичний шанс висловитися так, щоби запам’ятатися назавжди. Найбільша моя мрія – це прізвища українських композиторів на європейських афішах як норма. Я витрачаю на це всі свої сили, вміння, час і гроші. Це – моє життя.

Опера – це довго, дорого, енергоспоживаюче. Але ж і престижно, зріло, гідно. Це показник якості країни. Країни, яка хоче, щоби до неї ставилися відповідно.

Оксана Тараненко, режисерка театру та кіно, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.