Аспірантура 2024: що маємо і як змінити на краще
Ажіотаж, пов'язаний зі вступом в аспірантуру, зростає впродовж останніх трьох вступних кампаній 2022-2024 років, і досяг апогею за кількістю охочих, незважаючи на суттєве ускладнення процедури і намагання введення додаткових іспитів в процесі навчання.
Не будемо підтверджувати цей висновок відомими статистичними даними, які надавалися відповідальними посадовцями та університетськими приймальними комісіями. Ці дані красномовні: кількість охочих навчатися в аспірантурі, що мають на це право за чинним законодавством, зросла в десятки разів. Відповідно, зросла і кількість пропозицій, які надаються університетами в межах ліцензійного обсягу.
Мотивація багатьох потенційних кандидатів, які вирішили, як казали в минулі десятиріччя і кажуть іноді зараз "пов’язати своє життя з наукою", є зрозумілою і вона, на жаль, пов’язана з кривавою війною з імперським безжалісним сусідом за виживання і волю народу України та мобілізаційною ситуацією, що склалася.
Однак не будемо зосереджуватися на ній, а проаналізуємо більш глибинні, на нашу думку, причини такої ситуації і можливі шляхи її кардинальної зміни.
Аналіз еволюції системи підготовки аспірантів
Базуючись на власному досвіді 35-річної участі у безпосередній підготовці аспірантів і докторантів в системі військової і цивільної вищої технічної освіти (за цей час підготовлено понад 60 докторів, кандидатів наук і докторів філософії), можемо виділити три етапи еволюції цієї системи:
- 1990-2016 рр. – продовження з несуттєвими змінами системи підготовки аспірантів за схемами радянських часів. Не будемо аналізувати її позитивні і негативні риси, а визначимо особливості в контексті еволюційного аналізу. В цій системі фактично освітня складова була незначною, формальною і фактично не впливала на успішність підготовки і захисту дисертацій.
Якість дисертацій і своєчасність їх захисту залежала від персональної відповідальності аспірантів, наукових керівників, наявності та розвитку в нових умовах наукових шкіл кафедр, університетських традицій тощо. Особливістю цього етапу було те, що в умовах незалежної України з’явилися можливості міжнародної співпраці і виконання освітніх і наукових проєктів, вивчення досвіду європейських університетів задля впровадження певних позитивних практик при підготовці аспірантів.
- 2016-2022 рр. – суттєва зміна концепції, термінів і вимог до підготовки аспірантів, перехід на загальноєвропейську і світову схему атестації випускників аспірантури як докторів філософії. Принциповими стали такі елементи як науково-освітня компонента, коли впродовж 3-4 семестрів аспіранти мають виконати відповідну акредитовану програму, яка формує (підсилює) їхні загальнонаукові та спеціальні компетентності, а далі продовжити дослідження і захистити дисертацію.
Термін аспірантури збільшився до чотирьох років і вона отримала таку собі дуалістичну сутність: з одного боку – це продовження освітнього процесу за схемами бакалаврів, магістрів з більшою індивідуалізацією навчання, з іншого – проведення досліджень, оформлення і захист дисертації.
У цей час, як і у попередні роки, жорсткість вимог щодо вчасного захисту була суто декларативною і залежала від наукових керівників, кафедр, університетів, обставин, пов’язаних з завершенням досліджень, тощо. Доволі часто аспірантура закінчувалася, проходили роки, а захисту не було.
- 2022-2024 рр. – в умовах широкомасштабної агресії Росії ситуація дещо змінилася. Змінилася не за сутністю підготовки, а за жорсткістю вимог щодо обов’язкового захисту дисертацій впродовж терміну навчання. Якщо аспірант не отримує диплом доктора філософії до закінчення четвертого року аспірантуру, йому треба відновлюватися і починати "з початку" залежно від виконання завдань підготовки дисертації.
Були прийняті відповідні рішення, з якими можна було б в цілому погодитися – за виключенням необхідності більш чіткої і розумної процедури для тих, хто не встигає за різних обставин. Про це наше Товариство зверталося з відповідними листами.
Аналізуючи ці етапи з позицій складних років останнього десятиріччя і особливо з початку 2022 р., зазначимо, що, незважаючи на зміни системи підготовки за формою, вона майже не змінилася за сутністю.
Ставлення до дисертацій як до суто кваліфікаційних робіт є визначальним для багатьох кафедр, відповідальність аспірантів за невиконання плану підготовки і не подання дисертації до своєчасного захисту фактично відсутня. Логіка доволі часто базується на принципі "це справа аспіранта, не захистився – втратив шанс – це його вибір".
Такий підхід не міг бути прийнятним до 2022 р. і взагалі, оскільки йдеться про нерезультативне витрачання державних коштів, про "холосту" роботу наукових колективів і подальше сприйняття аспірантури як певного «осередку спокою».
В умовах широкомасштабної війни, коли з одного боку, є проблеми з мобілізаційними завданнями, з іншого – не вистачає фахівців для пошуку і розв’язання щоденних технологічних і інформаційних викликів воєнного часу, вона має бути викоренена.
Що ми бачимо зараз
Як вже було зауважено, основні директивні рішення і дискусія в медіа, академічних і владних середовищах зараз розгорнуто тільки навколо введення додаткових обмежувальних правил для вступників в аспірантуру, іспитів впродовж навчання тощо.
Це є продовженням політики централізації керування освітніми і науковими процесами в університетах, зменшення їхньої реальної, передбаченої законом автономії, оскільки кількість загальних випробувань «на вході і виході» для різних рівнів і напрямів підготовки збільшується.
Але зараз не тільки про це. Ми про саму сутність підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів у формі аспірантури. Голосу стосовно власне ефективності підготовки аспірантів в умовах війни не чути. Під ефективним навчанням і дослідженнями аспірантів, докторантів зараз необхідно, на наш погляд, розуміти кінцевий результат їхніх досліджень і захищеної дисертації в сенсі: що це дало обороноздатності, поточному і майбутньому відновленню країни. Ми впевнені, що порядок денний обговорення має бути змінено швидко і дієво. Гарячі теми від різних міністерств сформовані, до них можуть додаватися більш конкретні завдання від наших захисників.
Як має змінитися стратегія підготовки аспірантів
Повертаючись до щоденних проблем інформаційної та технологічної війни у фізичному та кіберпросторах, сформулюємо прості запитання: чому тисячі аспірантів не задіяти для розв’язання таких проблем? Чому не скоординувати дисертаційні дослідження на потребу безпеки і визначати ефективність роботи дисертантів, їхніх керівників і відповідних колективів саме у такий спосіб? Чи взагалі можуть навчатися аспіранти на кафедрах, в яких немає поточних проєктів, проєктів, які експертуються чи готові до подачі?
Для того, щоб реалізувати стратегію, яка б надала відповіді на ці запитання, треба зробити, на наш погляд, кілька речей:
По-перше, необхідно ввести обов’язковий публічний захист тематики досліджень кандидатами в аспірантуру замість додаткових централізованих вступних і проміжних іспитів, які тільки забирають час і не дають нічого для покращення якості і результативності підготовки аспірантів (за виключенням іспиту з іноземної мови, хоча її знання можна теж перевірити у більш простий спосіб – кандидат має зробити доповідь англійською, а кафедри професійно оцінити, оскільки повинні мати відповідний фах – як без нього можна говорити про керування аспірантами?).
Для цього робота з кандидатами має починатися завчасно; після індивідуальних бесід з представниками кафедри кандидатура або відхиляється, або визначається напрям роботи, проєкт, який виконується або готується кафедрою, а також передбачуваний науковий керівник-консультант. Далі кандидат має провести ретельний аналіз публікацій, розробок за напрямом досліджень, підготувати наукову доповідь і оглядову наукову статтю. Оскільки всі кандидати мають ступінь магістра (або спеціаліста з відповідним досвідом), вони мають бути готовими до таких випробувань.
Остаточно тема дисертації і відповідні проєктні завдання затверджуються відразу після вступу. Виникає запитання: а у кандидатів є час на таку роботу? Відповідь проста – робота у "другу зміну", ми живемо в умовах війни. Зрозуміло, що є додаткове навантаження на викладачів кафедри-майбутніх керівників, але це фактично вкладання ресурсу в подальше успішне навчання в аспірантурі і кінцевий позитивний результат. За такого підходу, початок роботи аспірантів і наукових керівників не відтерміновується на кілька місяців після формального зарахування в аспірантуру, а починається заздалегідь.
По-друге, зробити процес виконання досліджень проєктно-орієнтованим. Якщо на кафедрі такі проєкти є, тут все просто: аспіранти підсилюють їх, виконують необхідні практичні розробки, спираючись на свій досвід, беруть участь в підготовці публікацій, заявок на патенти, технічної документації.
Якщо проєктів немає, тоді мають бути сформовані переліки завдань "з фронту", які визначатимуть напрям досліджень. Тут необхідні певні координуючі зусилля відповідних владних структур та бізнесу, інтеграції навчальної, наукової і проектної діяльності університетів разом з індустрією. Проєктний підхід має дисциплінувати аспірантів і наукових керівників.
По-третє, звітування за результатами щосеместрової роботи має підтверджуватися відповідними КРІ з висновками стосовно доцільності подальшого навчання аспірантів і можливого відшкодування витрат у разі їх бездіяльності. Зрозуміло, що підвищується відповідальність наукових керівників і кафедр. Тож аспіранти мають щосеместрово доводити успішність своєї роботи.
По-четверте, внести корективи щодо кількості аспірантів, якими можуть керувати доктори і кандидати наук. Зараз ці вимоги фіксовані і фактично не залежать від реального досвіду, проєктних активностей і наукових здобутків майбутнього керівника. Ми вже не кажемо, що наукових керівників лишили, навіть 50 годин основного навантаження на кожного аспіранта на рік (це 1 година на тиждень).
Хоча зараз є намагання перерозподілу навантаження між викладачами, які більш і менш активні в наукових дослідженнях, вони не вирішать проблему остаточно, а як часто буває, додадуть суттєвого навантаження щодо звітності.
Треба також стимулювати міжуніверситетські "горизонтальні" зв’язки між науковими групами, керівниками і самим аспірантами; створення лабораторій за проєктним принципом, поєднуючи зусилля фахівців за певними актуальними напрямами.
І ще: хоча університетські кафедри дуже втомилися від безкінечних змін, звітів тощо, які відволікають від реальної наукової роботи, можна було б директивно ввести в науково-освітню програму ресурс часу для "Науково-технологічного проєкту" з першого семестру, який би вимагав питому частину зусиль спрямувати на роботу в проєктному режимі.
Про досвід і висновки
- по-перше, самим вступникам зрозуміти, чи спроможні вони займатися такою науково-проєктною діяльністю паралельно з роботою (більшість аспірантів є працюючими в індустрії; це теж може бути використано для успішного виконання проєктів) і майбутнім навчанням в аспірантурі;
- по-друге, не витрачати час на адаптацію;
- по третє, підсилити можливості кафедри для виконання досліджень і розробок.
Для аспірантів на кафедрі і в університеті створена екосистема забезпечення всіх процесів досліджень, публікацій, обговорення результатів (діє щотижневий годинний семінар, де аспіранти доповідають про свої результати, 1-2 рази в семестр), проєктних можливостей, міжнародної співпраці. Є потужна кооперація з індустрією, Харківським ІТ-кластером.
Більшість з аспірантів працює дуже напружено і результативно. Зрозуміло, що в кожному наборі є відрахування, оскільки моніторинг діяльності аспірантів проводиться постійно і швидко виявляються проблеми, які унеможливлюють успішне виконання завдань аспірантури. На наш погляд, треба змінити представлення результатів дисертаційних досліджень – замість традиційних "гросбухів" видавати дисертаційні монографії. Ми це робимо вже не перший рік, але додатково до власне рукопису дисертації, оформленого відповідно до вимог.
Цей спільний досвід набутий впродовж багатьох років виконання національних і міжнародних проєктів і наші колеги з європейських університетів використовують його теж.
Ми постійно обмінюємся таким досвідом і накопичуємо його разом з колегами з … Товариства.
Підсумовуючи, сформулюємо простий висновок про необхідність зміни стратегії підготовки в аспірантурі на принципах професійного відбору, проєктного підходу, взаємної верифікованої відповідальності. Елементи такої стратегії можуть бути впроваджені і для тих аспірантів, які вже навчаються, щоб забезпечити результативність їх роботи і не зволікати з рішеннями стосовно тих, хто не працює відповідним чином, якщо звісно умови на кафедрах і в університетах створені.
Впевнені, що це надасть змогу не тільки перейти від іноді хибного і принизливого для відповідальних аспірантів та їх наукових керівників уявлення про аспірантуру як «осередку спокою» до її сприйняття як можливості підвищити свою наукову і проєктну кваліфікацію і реалізувати таку можливість задля підвищення обороноздатності, пришвидчення руху до Перемоги та відбудови України.
В’ячеслав Харченко, д.т.н., професор, Член наглядової ради ГО "Українське науково-освітнє ІТ товариство"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
