Престижний Перший Приз Анрі Ланглуа — Олесю Янчуку
18 років чекання перед тим, як самобутній і неперевершений твір Олеся Янчука "Голод-33" дійшов до французького кіноглядача. Кінокартина прорвалася не у французький кінопрокат, а прямо на кінофестиваль у місто Венсен, що біля Парижа, де 29 січня - 2 лютого відбувся кінофестиваль "Четверті міжнародні зустрічі навколо фільмів про історичну та культурну спадщину".
Ціль фестивалю - показ давніх поновлених фільмів, а також нових творів, які торкаються теми сучасної історії. Останній день січня був присвячений перегляду українських картин "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, "Голод-33" Олеся Янчука та американської стрічки "Жнива розпачу" Славка Новицького.
10 000 глядачів відвідало кіносеанси фестивалю. Картину Олеся Янчука відзначено Першим Призом Анрі Ланглуа.
Присутність українського режисера на кінофестивалі, куди також були запрошені Кен Лош, Ів Буасе, Дідьє Мартіні та Тео Ангелопулос, викликала серед глядачів та професіоналів неабияке зацікавлення.
Ідею згуртувати названих режисерів за круглим столом було запропоновано президентом фестивалю Кирилом Спітцером та художнім директором Ліонелем Тардіфом, котрим раніше потрапила до рук книга Василя Барки "Жовтий князь" та фільм Славка Новицького.
Відштовхуючись від теми правдивого висвітлення Голодомору в Україні та перегляду фільму "Голод-33", двогодинний круглий стіл під назвою "Справжня історія в історії" торкнувся злободенних питань про Афганістан, Ірландію, Алжир, Україну, колишній Радянський Союз, Центральну Європу та про різні рухи опору.
Дуже швидко і спонтанно дискусія зійшла на тему політичної та економічної цензури, яка досі існує в кінематографі. Так, наприклад, відомий французький режисер Ів Буазе розказав про особисті клопоти, пов'язані з його проектом фільму про колишнього французького прем'єра українського походження Пьєра Береговуа, який, на його думку, не чинив самогубства, а був убитий двома пострілами з нагану.
Режисер переконаний, що навіть у вільній та демократичній Франції фільму про Пьєра Береговуа ніколи не буде запущено в виробництво з політичних причин.
1981 року цензура також стримала вихід книги Василя Барки в поважному французькому видавництві "Галімар". Це свідчить про наслідки закордонної політики Франції 30-тих років, коли тодішній голова Національної Асамблеї Едуар Еріо, подорожуючи Україною, не заперечував існуючого в ній голоду, але хвалив сільське господарство та промислові багатства соціалістичної країни. На протест, адресований видавцеві послом Радянського Союзу у Франції книгу Василя Барки було вилучено з книгарень.
Перипетії навколо фільму Олеся Янчука також свідчать про телефонні залякування, анонімні листи, надіслані режисеру до і після випуску картини, про острах селян, яким показували фільм.
Хоч свобода творчості вже панувала в Україні на межі 80-90-тих років, знімати картину за сюжетом, на який було накладено табу, можна вважати героїчним на той час вчинком.
Картину було знято на одному подиху, щиро. Вона фінансована в незвичний спосіб - завдяки благодійним пожертвам та позиці на суму в мільйон карбованців, наданій "Лісбанком" Ужгорода. Держава ніяким чином у фінансування картини участі не брала, адже на той час не визнавала факту геноциду 1933 року.
Героїчним було також рішення режисера транслювати стрічку на українському телебаченні саме 30 листопада, напередодні референдуму про незалежність. Пробуджуючи національну свідомість тих глядачів, які не забули і не пробачили сталінського злочину, вечірній показ фільму, поза сумнівом, спонукав значну кількість нерішучих громадян голосувати за незалежність.
Шокуючі сцени, через які митець дістався і до людської свідомості, і до громадської думки, виявилися влучно застосованими та ефективними.
Сенсаційною новиною став не так Перший Приз Анрі Ланглуа (європейська номінація), вручений українському режисерові, скільки визначення нагороди: "за винятковий захист та поширення гуманізму в фільмі "Голод-33", кінотворі, що пристрасно та невблаганно поборює будь-яку форму авторитаризму та екстремізму, але є одночасно і носієм надії".
 |
По-перше, важливо, що Перший Приз надано Францією - державою, яка понині не визнає Голодомор геноцидом українського народу, а лише злочином проти людства.
По-друге, приз носить ім'я Анрі Ланглуа - засновника Французької кінотеки, піонера зберігання та реставрації фільмів, зокрема і українських німих стрічок, натхненника майбутньої Міжнародної Федерації Архівів Фільмів, до якої входить сьогодні й Центр Довженка в Києві.
По-третє, лише два перші призи видано на венсенському кінофестивалі: Олесеві Янчукові та письменниці-сценаристу Ясміні Реза. Звичайні призи отримали відомі зірки французького кіно Анук Еме, Мішель Буке, режисери Тео Ангелопулос, Кен Лоч, Дідьє Мартіні; почесні призи - Клод Лелуш і Анєс Варда.
Пригадаємо, в попередні роки приз Анрі Ланглуа було надано актрисам Клаудії Кардінале, Леслі Карон, акторам Філіпу Нуаре, Клоду Рішу; режисерам Софії Копполі, Седріку Клапішу, Клоду Піното, Франческо Россі, окремі відзначення пішли і Болонській кінотеці, Нідерландському кіномузею, Інституту Луї Люмьєра, Міжнародній Федерації Архівів Фільмів тощо.
Показ фільму Олеся Янчука, що вразив не одного французького глядача приголомшуючими кадрами, глибокою стриманістю операторської роботи та драматургії, нарешті пройшов перший іспит у Франції. Щоправда, в цій країні в останні роки зорганізовано декілька публічних конференцій та університетських колоквіумів навколо Голодомору.
У французькому парламенті депутат Крістіан Ваннест подав на розгляд законопроект про визнання Голодомору геноцидом (йдеться про історичні та юридичні терміни). Французька преса публікує інформації про політичні, культурні та релігійні заходи навколо Голодомору, зокрема, міркування з цього приводу деяких французьких філософів.
Проте, в аудіовізуальній площині відчувається велика прогалина на рівні масового інформування суспільства про трагедію, яку пережила Україна в 1932-1933 роках. Цю порожнечу частково заповнив фільм Олеся Янчука.
Як мистецтво синтетичне, яке сукупно поєднує усі інші види мистецтв, кіно, мабуть, є найвиразнішим популярним механізмом пробудження людського сумління. Фільм Янчука, який знімався в часи проголошення українського суверенітету, був замислений як інтелектуальний та моральний стимул.
Чи то під час обговорення фільму, чи то в приватних розмовах, режисер визнав, що французький кіноглядач - найбільш ввічливий та зацікавлений. Глядача цікавив не лише сюжет, але й високий художній рівень кінотвору, якого можна неупереджено зарахувати до перлин українського кіно.
Попри те, що твір відсутній у списку 15-ти культових фільмів, що становлять золотий фонд національної кіноспадщини, який Міністерство Культури України надіслало в ЮНЕСКО з нагоди 100-річчя кінематографа.
Коли "Голод-33" нарешті можна буде дивитися в кінотеках французької кіномережі та по телебаченню, лише тоді стане він і європейською класикою. В цьому сенсі, другий (після Каннського Фестивалю) приїзд Олеся Янчука до Франції, його безпосередній контакт з публікою, журналістами та кінорежисерами, впевнено наблизили його до фахового кіносередовища, що просуває фільми не по діаспорній лінії, а до найширшого кола глядачів.
На батьківщині братів Люмьєрів Олеся Янчука було представлено як режисера, котрий вибрав за своє творче кредо висвітлення історії України ХХ століття. Ця справа йому насправді до снаги. Залишається побажати митцеві, аби його наступна картина спочатку дійшла до світового глядача, а за тим уже - до вітчизняного.
Любомир Госейко, історик кіно, для УП