Киянин Малевич та друзі: український авангард, який привласнила Росія

23 лютого мало би бути великим святом в Україні - 144 роки тому у Києві народився один із провідних авангардистів світу Казимир Малевич. Знаменитий художник ідентифікував себе українцем, жив, працював та викладав тут. Однак, у світі помилково його вважають російським.

Так, у Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва МоМА він все ще підписаний Russian, born Ukraine. В європейських музеях його розглядають лише як частину російського авангарду. Казимир Малевич – не єдиниий митець, якого привласнює собі російська історія мистецтва, а світові музеї та спеціалісти просувають ці "знання" в маси. Адже маргіналізація всієї української історії була і залишається основним наративом Російської імперії. Її задача - показати, що Україна не могла і не може дати світові нічого прогресивного, нового, значущого. І лише метрополія має право на продукування "справжнього" мистецтва. Хоча сама російська влада репресувала та дискримінувала авангардистів, знищувала їхнє мистецтво та забороняла творити.

Україна має відвоювати собі свою історію, зокрема і свій внесок в розвиток сучасного мистецтва. УП.Життя звернулось до мистецтвознавиці і авторки популярного англомовного Twitter про українське мистецтво Оксани Семенік з проханням розповісти про українських художників. Ось історії художників, яких ви можете знати як російських, хоча вони такими не є.

Казимир Малевич (1879, Київ – 1935, Санкт-Петербург)

"Згадували [з Левом Квачевським] Україну. Він та я були українці", – пише у своїй автобіографії Малевич. Здавалося би, вже ця фраза мала б покласти край суперечкам про те, чи був Малевич українцем чи ні. Але окрім автобіографії, де він описував своє дитинство та юність в Україні, він мав багато професійних звʼязків та надихався українським народним мистецтвом.

У тій же автобіографії він згадував: "Село займалося мистецтвом (цього слова я тоді не знав). Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи, і допомагав їм мазати глиною підлогу хат і робити візерунки на печах. Селянки прекрасно зображували птахів, конячок і квіти".

Яскраві кольори українського мистецтва та села, вплинуть згодом на супрематичні концепції Малевича. А мистецтвознавець Дмитро Горбачов зазначає, що супрематизм найбільше схожий на розпис подільських хат. До 17 років майбутній художник жив з батьками, в основному в селах і невеликих містечках, де працювали цукрові заводи – на Поділлі (Ямпіль – до 12 років), на Харківщині (Пархомівка, Білопілля – з 1900-о року), на Чернігівщині (Вовчок, Конотоп – 1893-1895).

"Супрематична композиція 1" Казимира Малевича (1916) з колекції Мистецького арсеналу

З 1928-о по 1930-й роки Казимир Малевич викладав у Київському художньому інституті, а також писав статті про новаторство в мистецтві у журнали Нова генерація (Харків) і "Альманах-авангард" (Київ). Як українця та людину, яка була тісно повʼязана із селом, Малевича дуже вразив Голодомор. Він є чи не єдиним художником, який створив роботи присвячені голоду саме в ті роки. І хоча вони датовані іншими роками, мистецтвознавці стверджують, що це було зроблено навмисно, щоб заплутати радянську владу, яка вже пильно стежила за художником. Так, на малюнку олівцем, відомому під назвою "Де серп і молот, там смерть і голод" (цитата з популярної у 1920-30-і роки народної пісні), зображені три фігури, риси обличчя у яких замінені на серп і молот, хрест, труну. Красномовною є також робота "Селянин, що біжить", де ми бачимо хрест, який міг уособлювати смерть, та фігуру чоловіка, яка намагається втекти з села.

У 1930-х Малевич і сам зазнав репресій. З Київського художнього інституту почали звільняти прогресивних викладачів. А поїздки за кордон стали формальними причинами, аби звинувачувати художників у шпигунстві та зраді, як це зробили з Малевичем. Він хотів переїхати до Європи, куди перевіз більшу частину свого архіву. Однак, не встиг.

Кімната Казимира Малевича на виставці "Революція: російське мистецтво 1917-1932" в Лондоні, в Королівській Академії Мистецтв у 2017 році

У тому ж 1930-у Малевича викликали на допит в Ленінград. Російські мистецтвознавці, які мали доступи до архівів КГБ зазначають, що на питання про свою національність Малевич відповів, що він українець. Після катувань його здоровʼя погіршилось і 1935 він помер у Ленінграді. Цікаво, що зазвичай у російських книгах про Малевича згадок про катування, звинувачення та допити не буде.

Про Малевича, як українського художника, багато писали мистецтвознавці Тетяна Філевська, Мирослав Шкандрій, Дмитро Горбачов, Жан-Клод Маркаде. Та все ще у більшості музеях світу він вважається російським. В Україні в публічних колекціях зберігається всього три його роботи – в Мистецькому арсеналі, Національному художньому музеї та у Музеї імені Луньова в Пархомівці.

Олександра Екстер (1882, Білосток – 1949, Фонтене-о-Роз, поблизу Парижу)

Олександру Екстер називають амазонкою авангарду – вона була однією з перших художниць авангарду. Народилась Олександа в місті Білосток, на території Польщі. В чотири роки сімʼя переїхала до Києва. Саме там Екстер проведе більшу частину свого життя, допоки не переїде в Париж. Вона навчалась у Миколи Пимоненка в Київському художньому училищі, а її одногрупниками були Олександр Богомазов та Олександр Архипенко.

Тоді ще новий мистецький напрям кубізм захоплює Екстер у Парижі – у 1907-му завдяки поету Гійому Аполлінеру вона знайомиться з Пабло Пікассо. Після цієї поїздки Екстер починає обʼєднувати навколо себе молодих українських митців: в 1908 році вона разом з братами Бурлюками організувала першу виставку сучасного мистецтва "Ланка" (Звено). Виставка "гастроювала" по кільком українським містав, відбулася, зокрема, і у Херсоні.

Читайте також: Деколонізація в музеях. Український поворот

У 1918 році Олександра Екстер відкриває свою художню школу. Можна сказати, що саме вона сформувала коло українських авангардистів – серед її учнів були Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, Олександр Хвостенко-Хвостов, Ісаак Рабинович та інші.

Український авангард відрізняється багатством кольору, який художники, зокрема і Екстер, брали з народного мистецтва. Ще у 1910-х в Україні організовують артілі, де художники вчаться один в одного та досліджують народне мистецтво, зокрема вишивку.

Панно Олександри Екстер із серії "Кольорові ритми" (1916-1917). Відтворене у вишивці 2007 р. Валентиною Костюковою

Олександра Екстер високо цінувала мистецтво народної майстрині Ганни Собачко-Шостак і організувала її виставку у 1918 році. Через захоплення влади більшовиками вона переїздить до Одеси. В 1924 остаточно емігрує та оселяється в Парижі.

Свої твори й архів Екстер заповіла другу-художнику Сімону Ліссіму, іншому видатному киянину, який жив у Нью-Йорку. Так більша частина спадщини Екстер потрапила до Америки, зокрема і до Метрополітан.

Досі у багатьох музеях світу Олександра Екстер вважається російською художницею. Роботи в постійній експозиції Museum of Modern Art в Нью-Йорку теж підписані, як Russian. Хоча в Росії Олександра жила та працювала всього три роки.

Панно Олександри Екстер із серії "Кольорові ритми" (1916-1917). Відтворене у вишивці 2007 р. Іриною Жураківською

Російською її називає і Георгій Коваленко, російський мистецтвознавець українського походження, який написав про художницю багато монографій. 30 років її життя в Києві він називає "київським періодом", хоча коротким періодом можна вважати скоріше московський.

Багато робіт Екстер опинились в російських музеях, навіть маленьких краєзнавчих. В Україні є небагато робіт Екстер, зокрема в Національному художньому музеї.

Марія Синякова (1890, с.Красна Поляна, Харківська область – 1984, Москва)

"Ніхто не вчив мене малювати. Це прийшло само собою. Народилася і провела молодість серед буйної природи, не зачепленої спотвореннями міста. Ароматна зелень лук, поля, ліс, річка в тумані, блакитне небо — моя школа живопису. Скільки себе пам'ятаю, малювала та писала. З натури. Писала молодих хлопців та дорослих чоловіків, дівчат з обличчями Мадонн, жінок, оголених. У купальні, у променях сонця, у тіні розлогих дерев. Серед тварин – кіз та баранів. Хто тільки не позував мені! — розповість Синякова 1975 року польському журналу.

А народилась Марія Синякова на Харківщині в селі Красна Поляна. Це невеличке село в Зміївському районі стане одним із центрів авангарду. Вона навчалася в Харківській студії Євгена Агафонова "Блакитна лілія", де навчали естетиці модерну і символізму. А також входила до багатьох мистецьких харківських груп, таких як "Викусь", "Будяк", "Союз семи" (куди входили Борис Косарев та Василь Єрмилов). Але в нью-йоркському MoMA її й досі вважають російською художницею.

Марія Синякова. "Війна" (1915)

У 1910 році завдяки запрошенню іншого відомого українського авангардиста Давида Бурлюка, побувала в Мюнхені, де виставлялася разом з роботами Пабло Пікассо та Василем Кандинським.

Коли почалась Перша світова війна, Синякова знову осіла в своїй рідній Красній Поляні. Там утворився авангардистський осередок, куди приїздили митці з Харкова. У художниці зʼявляється все більше антивоєнних картин – кольорові, близькі до наївних, роботи зображають насилля над жінками. В чомусь ці роботи навіть нагадують релігійне мистецтво, присвячене апокаліпсису.

Марія Синякова. "Війна" (1915)

1922-го Синякова повернеться до Москви, де досить швидко їй заборонять займатись мистецтвом. Лише 1969 року, за п'ятнадцять років до смерті, художницю "реанімують" — зокрема, провівши у Києві її першу персональну виставку. У той московський період вона багато часу присвячуватиме роботі на поліграфічній фабриці, ілюструватиме книжки та займеться розписом іграшок. В Красну поляну вона більше не повернеться.

Вагрич Бахчанян (1938, Харків – 2009, Нью-Йорк)

Авангард був майже знищений та репресований. А ті, хто вижив та дивом оминув репресій радянської влади – пішов у підпілля. Наприклад, харківський митець Василь Єрмилов, хоч і пережив сталінський терор, але не мав права на творчість.Завдяки Єрмилову авангард в відродився в 1960-х, адже в нього почала вчитись молодь – зокрема Борис Михайлов, Євгеній Павлов та Вагрич Бахчанян. Останній народився 1938 року в Харкові, якраз у самий розпал репресій. Бахчанян, як і його вчитель Єрмилов, в своїй творчості намагався знаходити нові художні форми, поєднуючи їх зі словами. Перша персональна виставка Бахчаняна відбулася 1967 року у дворах на вул. Сумській, тобто у центрі Харкова. Звісно ж, вона була несанкціонованою. Другу персональну виставку провели вже після його смерті, у 2016 році на тому ж місці.

Вагрич Бахчанян. Без назви (1979)

1967 року Бахчаняну довелося виїхати до Москви через політичні переслідування, але незабаром, 1974-го, він емігрував до США. Свій декларативний текст про Харків Бахчанян написав у пересилочному пункті у Відні. "Харьков стоит на великой реке Лопань. Харьков очень большой город. Судите сами. Из одного конца в другой нужно лететь самолетом 4 часа 42 минуты. Харьков в 16 раз больше Нью-Йорка, в нем проживают 200 миллионов жителей (не считая пригородов). Каждый второй харьковчанин пишет стихи, каждый третий рисует, каждый пятый — физик, каждый шестой — стукач".

Він також був єдиним вихідцем із радянського простору у нью-йоркській арт-групі Fluxus. Група продовжувала традиції авангарду: злиття музики, поезії, руху та символічних жестів, які висловлювалися у хепенінгах, акціях, деколажах та антитеатрі.

Вагрич Бахчанян. З серії Stalin test (1985)

Хоча він називав себе жартома вірменином на 150%, його присутність в українській історії мистецтва важлива.

Давид Бурлюк (1882, Семиротівка, Сумська область – 1967, Нью-Йорк)

У своїх спогадах футурист Давид Бурлюк писав: "…З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько „Писарчуки", ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам'ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання „Петруся" завжди закінчувалося слізьми. 1915-го я намалював картину „Святослав", стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б'ють Ніагарами з-під мого пензля. (…)". І навіть не зважаючи на слова Бурлюка, його вперто продовжують називати батьком російського футуризму та російським художником.

Давид Бурлюк. "Козак Мамай" (1912)

Давид Бурлюк народився на Сумщині, навчався в Сумській гімназії. В той час в Конотопі жив і Казимир Малевич. З 1899-1901 навчався в Одеському художній школі. Під час літньої практики Бурлюк намалював 350 етюдів — пейзажів Херсонщини. Майже через 10 років, сімʼя Бурлюків переїде на Херсонщину, а в творчості Давида зʼявиться багато робіт присвячених степу. Там же, разом з братом Володимиром він бере участь в археологічних розкопках та вивчає історію по знахідкам.

Після революції 1917 року він переїздить спочатку до Японії, а потім в США. В еміграції він не втрачає звʼязок з батьківщиною – разом з Олександром Архипенком та Вадимом Меллером вони створюють асоціацію українських митців в Нью-Йорку.

Давид Бурлюк. "Здохла повня" (1914)

В 1962 Бурлюк намагався відновити звʼязки з Україною. Він надсилає листа головному зберегачу тоді Київського музею українського мистецтва (зараз Національний художній музей) Дмитру Горбачову з ідеєю показати виставку своїх робіт та американських митців. Як згадуж Горбачов у книзі "Случаї" (авторка Тетяна Філевська) виставку художник хотів організувати "на рідній землі Бурлюка Україні – в пику москалям".

Деякі музеї зовсім не згадують його походження, як от Бруклінський музей чи музей Вітні (обидва в Нью-Йорку), а Музей американського мистецтва Смітсоніан взагалі вважає, що Давид Бурлюк народився в росії. Його роботи в Україні можна побачити зокрема в Національному художньому музеї та Сумському художньому музеї.

Володимир Боровиковський (1757, Миргород – 1825, Санкт-Петербург)

Володимир Боровиковський – один з українських художників, чиї роботи є у Луврі. Але там він підписаний, як російський художник. Його батько Лука Боровик також був художником, а саме іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, звідки був родом. Тому навчатись Володимир міг від батька. У 17 років він вступив до Миргородського полку, де прослужив дев’ять років, а згодом серйозно зайнявся малюванням. Окрім ікон та розпису церков його цікавили портрети.

Він не тільки розписував церкви, а й займався портретами. Більш світський напрямок мистецтва і познайомив молодого художника з різними козацькими старшинами. Завдяки Василю Капністу, миргородському полковнику, Боровиковський переїздить до Санкт-Петербургу (1790) і навчається в іншого видатного українця Дмитра Левицького. До речі, його роботи теж в Луврі і він також вважається там російським художником. Тому, коли кажуть, що українських художників немає у великих музеях, можливо вони там апропрійовані росією. Потрібно розуміти, що вибір переїхати до столиці імперії був досить прагматичним – там було більше можливостей для роботи та навчання. Тож якбиТараса Шевченка радянська влада не обрала як український символ боротьби проти заможної буржуазії російської імперії, росіяни цілком могли би привласнити його і собі.

Володимир Боровиковський. "Лобанов-Ростовський" (1814)

Щоб мати замовлення, з Боровика він став Боровиковським. Після переїзду він не покидає звʼязків з Україною. Наприклад, пише портрети для українських магнатів (Трощинського, Родзянка, Капніста), а також виконує церковні роботи в Романівці та Кибинцях.

Втім, із збереженого листування митця із земляками довідуємося, що до кінця своїх днів залишився типовим "полтавцем", дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій. Він не був щасливим в імперській столиці – уникав спілкування та часто пив. Після смерті усе майно заповідав роздати бідним.

Архип Куїнджі (1841, Маріуполь – 1910, Санкт-Петербург)

Архип Куїнджі народився в грецькій родині в Маріуполі. Він дуже рано втратив батьків і жив у тітки та дядька. Хлопець жив дуже бідно, тому з раннього дитинства працював пастухом гусей, будівництвом церкви, потім працював у торговця зерном. У 13-14 років він поїхав до Феодосії вчитися до Івана Айвазовського (художника-мариніста вірменського походження, який жив все життя Криму). Щоправда, йому доручили лише товкти фарбу та фарбувати паркан. Через два роки він знову повернувся до Маріуполя, а згодом працював помічником фотографа в Одесі. Море завжди було поруч з Куїнджі. Навчався живопису переважно самостійно. Навчатися в Петербурзьку Академію мистецтв він вирушив, коли художнику було 27 років. Тільки з третьої спроби він став вільним слухачем академії. У 1875 побував у Франції, де замовив весільний фрак з циліндром. З цим він поїхав до Маріуполя, де обвінчався з дочкою багатого маріупольського купця Вірою Леонтіївною Кечеджі-Шаповаловою, яку покохав ще юнаком. А через рік створив створив свій знаменитий твір "Українська ніч", яка на жаль зберігається у Третяковській галереї. Живе Куїнджі переважно в Маріуполі, хоча їздить на виставки у Європу, особливо Францію, та росію.

Архип Куїнджі. "Українська ніч" (1876)

Усі його знамениті пейзажі — про Україну, Дніпро, степи. І хоча Куїнджі пейзажист – в його роботах зустрічаються портрети та зображення побуту українських селян. Інший свій шедевр "Вечір в Україні", художник малює 23 роки. У 1886 році він переїзджає в Крим та все більше усамітнюється для малювання. У 1910 році в Криму Куїнджі захворів на запалення легенів. З дозволу лікарів дружина перевезла художника до Петербурга, де він і помер. Тому, не знаючи біографію Куїнджі, складається враження, ніби він тільки народився в Україні, а все життя прожив в росії.

Архип Куїнджі. "Вечір в Україні" (1878)

В березні 2022 року музей Архипа Куїнджі в Маріуполі було зруйновано росіянами. Скільки картин втрачено, а скільки з них викрали росіяни – поки що не зрозуміло. Окупанти публікували зображення з ніби-то "врятовоною" роботою "Червоний захід сонця", яку вони виносять з музею. Де зараз знаходиться робота – точно невідомо. Ця робота є іншою версією тієї самої роботи Куїнджі в Метрополітан, яка знаходиться в постійній експозиції музею. Нещодавно там змінили підпис: спочатку було не вказано, хто саме зруйнував музей в Маріуполі, а сам Куїнджі був "російським", якого шанують і в росії, і в Україні.

Читайте також: З українського мистецтва за кордоном знають петриківку й писанки, – директорка Одеського художнього музею