Нікополь під "артою": як виживають бібліотеки, волонтери і нікопольці під "нулем"

Вони могли б писати книги та сценарії чи робити літературні фестивалі. Та поки війна, вони часто відкладають це і допомагають своїм колегам "на нулі" – збирають книжки, гроші та речі й відвозять їх до пошкоджених російськими окупантами бібліотек, музеїв і театрів на лінію фронту.

Читайте УП.Культура у Telegram

Організовують такі поїздки члени Українського ПЕН-центру – частини знаної світової мережі письменників. Такі групові подорожі вони називають підтримуючими, бо вони підтримують і тих, хто під обстрілами чи щойно вийшли з окупації. А також дозволяють тримати у фокусі уваги війну тим, хто працює в тилу.

Письменники з ПЕНу вже об’їздили прифронтову Миколаївщину, деокуповані Харківщину, Сумщину та Херсонщину і щойно повернулися з поїздки на Дніпропетровщину. Для УП.Життя її учасниця, есеїстка Марія Титаренко підготувала репортаж з Нікополя – як майже "на нулі" бібліотекарі та волонтери тримають місто живим, рятують людей, тварин та свої бібліотеки.

Завмерла бібліотека. "І з кожним днем все страшніше"

Артобстріли у Нікополі тривають нон-стоп від 12 липня минулого року. Усього за 6 кілометрів через річку Дніпро – окупанти і захоплений Енергодар. Щоранку влада повідомляє про рівень радіації в місті.

Нині Нікополь нагадує понищені декорації до кіна про війну. Але це не декорації і не кіно. Більшість вікон на будинках забита фанерою, вулиці біля самої дамби безлюдні – тут прострілюється найбільше. Стіни будівель та ворота у дірках від снарядів. Біля самого берега Нікополь подібний до занімілої кінцівки, яку затисли турнікетом. Життя тут майже не пульсує.

Нікополь нагадує понищені декорації до кіна про війну. Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

"Ось тут у серпні в стіну потрапили два артилерійські снаряди", – показує нам вже закладені цеглою вибоїни у стіні Центральної дитячої бібліотеки Олена Стовба, директорка Нікопольської міської централізованої бібліотечної системи.

Зі стелі кімнати звисають розкурочені підвісні конструкції, з них стирчать дроти й обірвані комунікації, всі вікна розбиті, ззовні на їхніх уламках де-не-де полишались витинанки піратських кораблів та інших казкових сюжетів.

Пані Олена шукає на телефоні фотографії "до" прильоту, аби ми могли порівняти із тим, що бачимо тепер. Навколо запилені порожні полиці стелажів, залишені дитячі поробки, малюнки, кольоровий напис на стіні "Світ дитинства", всохлі вазонки.

Фотографія "до" справді вражає. Олена розповідає, як добре їм велося до повномасштабної війни: у 2016 році вони взяли участь у великій грантовій програмі GIZ, закупили техніку і меблі майже на мільйон гривень для трьох бібліотек системи. У 2019-му теж за підтримки GIZ реконструювали приміщення. Наразі це приміщення дитячої бібліотеки не функціонує. І хоча майно залишилося неушкодженим, пані Олена каже, що ризики втратити все – дуже високі: "І з кожним днем стає все страшніше".

Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

Ми вивантажуємо привезені ПЕН три ящики книжок на стіл Центральної бібліотеки Нікополя, одна із її бібліотекарок бережно розкладає їх стосиками. Весь час, поки ми говоримо обіч із пані Оленою, вона бере до рук книжку, одну за одною, розгортає, гладить і бережно перекладає вбік. Наче скарб.

Потому ми спускаємось в одне з найбільших міських укриттів під бібліотекою – підземний лабіринт із переходами, завішеними ковдрами у дверних проймах. У кожній з "кімнат" тут облаштовано спальні місця для ночівлі, матраци застелені ковдрами, на стільцях чиїсь речі. Найбільше обстрілюють уночі, тож деякі сім’ї ночують тут. Так, сховище книжок перетворюється уночі на сховище людей.

Укриття. Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

Ті, хто тримають місто живим. "Ми щодня граємо в російську рулетку"

Що далі від дамби, то більше місто оживає. Стихійні ринки із розкладеним просто неба крамом на землі, відчинені кав’ярні та пекарні. Виглядає як звичайне життя, якби не закриті ДСП вікна, не віддалені гупання залпів і прильотів, а ще – не відсутність дітей на вулицях та майданчиках.

Садочки і школи в Нікополі не працюють, більшість містян вивезла дітей у безпечніші довколишні села, куди не досягають артобстріли, або в інші міста вглиб країни чи за кордон. За підрахунками місцевої влади, з міста виїхало 70% мешканців.

Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

Станом на перше березня у Нікополі від обстрілів загинуло 14 людей і 94 поранено, але з кожним днем ці цифри ростуть. Поруйновані будинки накриті плівкою – щоразу після обстрілів комунальники оперативно прибирають уламки, підтримуючи місто бодай у відносному порядку.

Ще зранку ми заїхали в місто під звук попередження про артобстріл на наших мобілках. Він нагадує сигналізацію на автівці, на нього час від часу накладається сповіщення загроз ракетного обстрілу. Ми ще не знаємо, що цього ранку о 06:20 війська рф влучили зі ствольної артилерії по приватному сектору Нікополя, поруйнувавши будинки, підприємство та лінії газопостачання. Якби знали, таки зодягли би узяті про всяк випадок каски та бронежилети.

"Ми щодня граємо в російську рулетку, – каже Маргарита Горбаненко, засновниця Благодійного Фонду "Дітям Нікополя". – Ніколи не знаєш – куди прилетить цього разу".

Маргарита зустріла нас обіймами і кавою з канапками у своєму світлому і просторому офісі, до якого фонд переїхав за два місяці до повномасштабної війни. Тоді фонд допомагає важкохворим дітям, а від 24 лютого 2022 активно працює на допомогу воїнам ЗСУ. Збирають пожертви зі США, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Італії, закуповують квадрокоптери, тепловізори, рації, ліки, харчі, тканини... Під час нашої розмови час до часу її колега, керівниця проєктів, Марія Мельникова тихо повідомляє нам: "Залп". У містян вже натреновані вуха: вони розрізняють, хто і з якого боку стріляє. Ми розпитуємо, чи окупанти стріляють по якихось конкретних цілях у місті, на що Марія та Маргарита заперечно хитають головами.

"Удень місцеві вже не ховаються – зазвичай найбільше обстрілюють уночі", – розповідає Марія, додаючи: "Хоча я вже навіть уночі не сповзаю з ліжка на підлогу, як колись".

Марія із п’ятнадцятилітнім сином мешкає біля самої берегової лінії. Поки вона на роботі, син сам-один удома. Прошу її порахувати на мобілці, скільки разів на добу звучить попередження про артобстріл. Скролає учорашню стрічку. Довго рахує.

– "44 рази".

Берегова лінія у Нікополі. Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

Утім, попри постійну загрозу і "російську рулетку", фонд працює у посиленому режимі: допомагає ВПО та важко хворим дорослим, закупляє дорогі ліки, відкриває нові збори. Пані Маргарита на прощання роздає нам жовто-блакитні стрічки-обереги, сплетені дітками, які лишились в Нікополі. Сонце з вікна падає на її красивий квітастий ґердан і на світле каре, утворюючи над її головою німб. Коли ми обіймаємось на прощання, я його відчуваю.

Сиротинець для собак. Шанс на любов

Останнім нашим пунктом відвідин у місті стає Нікопольський притулок для тварин "Шанс на життя", який заснувала власниця приватної юридичної практики Олена Вошун. Коли письменниця Катерина Міхаліцина виходить із нашого буса і бачить Олену, вони підбігають одна до одної, обіймаються, мов рідні, і стоять так цілу вічність. Хоча наживо вони бачаться уперше в житті. Річ у тім, що якось Катерина прочитала на фейсбуці крик розпачу від Олени порятувати її песиків. Це було саме тоді, коли почались інтенсивні обстріли. "Катя тоді мені зателефонувала, і ми зрозуміли, що ми споріднені душі!" – розповідає Олена.

У притулку зараз перебуває 250 собак. Усіх своїх підопічних Олена ніжно називає "дітками". Виносить їх до нас на руках – покалічених, хвореньких, збитих, контужених, розповідає про них, вряди-годи цілуючи їх у мордочки.

"Насправді на вулицях міста їх тисячі, – зітхає Олена. – До війни безпритульних тварин було до 2 тисяч, а тепер їх удвічі-тричі більше. Люди залишають їх на вулиці, покидаючи домівки. А домашніх одразу видно: вони сахаються, туляться, в них сліди від ошийників…"

Олена показує нам шматки металу від снарядів. Їх видалили з вівчарки на ім’я Джессі. Господарі собаки виїхали, а вона залишилась охороняти двір під наглядом сусідки. Прильотом рознесло будинок повністю, а Джессі отримала важкі поранення – їй перебило хребет біля хвоста. Після тривалого курсу лікування і реабілітації Джессі, на жаль, померла. Іншій собачці, десятилітній Найді, пощастило більше: вона повністю одужала після того, як осколком їй розрізало живота у двох місцях. Найда живе на підприємстві, яке кілька разів обстріляли (коли я писатиму цей текст, полікована Найда вже повернеться назад).

Олена з песиком у притулку. Фото: PEN Ukraine та Олена Стовба

Олена каже, що є чимало волонтерів, які годують собак на вулицях, допомагають зі зборами в соцмережах, однак у притулку вона практично сама. На гроші Швейцарської благодійної організації NetAp від осені у притулку щомісяця проводиться стерилізація 40 собак і 40 котів. Утім, притулок потребує помочі – насамперед корму (бо підопічні з’їдають 2 тонни на місяць), а також грошей на лікування безкінечної вервиці хворих, контужених та покинутих тварин.

Пости Олени на її фейсбук-сторінці пробирають до сліз. Як і кожна історія песиків, що завзято гавкають до нас із пронумерованих вольєрів притулку. Ми стоїмо посеред цього собачого містечка, навколо густо пахне весною впереміш зі собачим кормом, лунає гучний гавкіт, Дніпро сонячно виблискує у весняну південну блакить. Ми вже маємо вирушати далі. Але Нікополь міцно тримає за руку і не відпускає. Цей незламний і дивовижний Нікополь, у назві якого – Ніка-Перемога.

P.S. Слово – наша зброя

На черговому блокпості нас, "пенівців", як завжди, питають, хто ми, звідки і куди прямуємо, перевіряють документи. Із бліндажу обіч дороги у високій сухій траві стирчить дуло танка. Цього разу просять відкрити багажника. Розглядають коробки з книжками, бронежилети і каски.

– А зброю письменники мають?

– Ні, не маємо.

Прощаємось, бажаємо одні одним перемоги. Андрій Бондар навздогін додає:

– Слово – наша зброя.

Читайте також: Мій Херсон. Як війна лікує зверхність до малої батьківщини