Як львів’янка навчає української у Сєвєродонецьку
Мар’яна Вольська, керівниця україномовного розмовного клубу в Сєвєродонецьку, призначає зустріч у "Львівських круасанах" на Гвардійському проспекті. Тут завжди обслуговують українською.
Молода дівчина зі світлим волоссям переїхала у теперішній центр Луганської області зі Львова наприкінці 2018-го року.
Тут вона працює вчителькою у школі та допомагає місцевим опанувати українську.
"Одягати мову"
Мар’яна навчалася у Львівській політехніці на факультеті управління навчальними закладами. Після університету влаштувалася методисткою у професійно-технічному училищі.
Через особисті причини, які тримає у таємниці, дівчина переїхала на Схід. До того була лише в Харкові, ніколи раніше на Луганщині чи Донеччині.
Родина відреагувала неоднозначно – боялися, що у Сєвєродонецьку всюди ходять люди з автоматами і з дівчиною може щось статися. Але з часом заспокоїлися, хоча поки що через велику відстань і карантин в гості не приїжджали.
– Я приїхала сюди і вирішила, що буду приймати все, що зі мною станеться. В мене не було стереотипів, готова була до всього.
Був певний період, коли адаптувалася, вивчала місто. Через кілька місяців уже знала, що організую розмовний клуб. Вже після того почала шукати роботу.
 |
| Мар’яна Вольська, керівниця україномовного розмовного клубу в Сєвєродонецьку |
Вакансії були, надіслала кілька резюме. Відповідали не всюди і не одразу. Зрештою влаштувалася у багатопрофільний ліцей, де навчаються діти з восьмого до одинадцятого класу за трьома напрямками: фізико-математичним, хіміко-біологічним та історико-філологічним.
Львів'янка викладає громадянську освіту і працює педагогом-організатором. Із дітьми й колегами розмовляє українською.
– Школярі часто здивовано питають: "Ви так говорите завжди?". Для них це незвично, бо часто люди використовують українську лише на роботі, "одягають мову", а загалом розмовляють російською, – каже Мар’яна
Луганські піски
У "зовнішності" Львова і Сєвєродонецька багато відмінностей. Якщо перше – місто старих австрійських будинків та вузьких вулиць із бруківкою, то друге – частина промислової агломерації із безліччю заводських труб та широких проспеків.
Для Мар'яни відкриттям на сході країни стала природа.
– Тутешні краєвиди ваблять. Красиві сосни, хоч і висаджені штучно, пісок – це щось магічне для мене. Навколо міста багато озер. Можу зробити кілька кроків і усамітнитися – у Львові такої можливості не було.
Подекуди є локації із заводами чи очисними спорудами, які також цікаво досліджувати, – розповідає дівчина.
 |
| Розмовний клуб допомагає Мар'яні залишатися самій собою |
З ідеєю створення розмовного клубу Мар’яна звернулася до місцевого офісу волонтерської організації Восток-SOS, де їй запропонували приміщення. Почалося все з оголошення у Facebook і на перше заняття прийшло багато людей.
Дівчина розповідає, що на зустрічі приходять і молоді студенти, і пенсіонери. Хтось відвідує один раз, а хтось залишається на кілька місяців чи більше.
Найчастіше вивчають мову для себе, а не для роботи.
– Я не маю мовної освіти, курс не філологічний, скоріше для розмовного мовлення, розширення словникового запасу.
На кожному занятті є тема до обговорення: економічна, історична, культурна чи соціальна. Мар’яна шукає спеціалізовану літературу чи наукові статті, пропонує кілька джерел інформації.
– Коли якусь тему ми обговорюємо надто емоційно, я розумію, що потрібно повернутися до неї в майбутньому, ще більше посилаючись на науку і факти.
Розмовний клуб допомагає Мар'яні залишатися самій собою. Через кілька місяців перебування у російськомовному Сєвєродонецьку, вона почала побоюватися, що й сама почне думати не українською.
– Мені довго доводилося просити усіх, щоб спілкувалися зі мною українською. Бо важко зберегти мову, коли її не чуєш. Тому клуб став тим стабільним середовищем і я дякувала Богу, що так склалося.
Конфліктних ситуацій через мову у дівчини в місті не виникало. Часто їй доводиться повторювати по кілька разів, дехто дивиться на неї зі здивуванням, одразу розуміючи, що вона не місцева.
– Якось я кілька разів у магазині повторювала назву сиру продавчині, а вона все ніяк не розуміла, поки я не сказала російською. Хоча на товарі напис був українською.
[BANNER1]
Українська для дочки
На заняття в україномовний клуб приїздять із Лисичанська Вадим Карапуз та його дружина Юлія. Обоє там народилися і виросли.
Вони познайомилися у школі, де навчалися російською за російськомовними підручниками. Українська була двічі на тиждень.
Нині у розмові вони майже не використовують російську, хоча помітно, що часом подумки перекладають те чи інше слово.
Вадим працює економістом на нафто-переробному заводі. Усі його співробітники спілкуються російською.
Юля наразі в декретній відпустці, виховує дворічну доньку. Вони обоє хочуть, щоб вона розмовляла українською.
 |
| Вадим Карапуз в україномовний клуб приїздить із Лисичанська |
– Чомусь так склалося, що я від школи був проукраїнський, любив мову та літературу, згодом мав український прапорець в авто, встановлював українську в телефоні і обирав її у банкоматі. Це дрібниці, але для мене важливі, – розповідає Вадим.
Він познайомився з Мар’яною Вольською завдяки місцевому велоклубу – дівчина читала там лекцію. Вже майже рік з дружиною приїздить на заняття.
Юля і Вадим зізнаються, що в повсякденному житті не завжди переходять на українську – частіше між собою або з друзями.
Дочка ще не говорить, але перші її слова – українські. Вдома її навчають української абетки, книжки і мультики – також українські.
Батьки сподіваються, що в дитячому садку вихователі не переходитимуть на російську, хоча розуміють, що інші діти, ймовірно, українською не розмовлятимуть.
Поліцейська з Красного Луча
– Ситуація змінюється, але повільно і з великим опором, – каже Галина Рвачова, яка працює у Сєвєродонецьку поліцейською.
Вона переїхала до міста у 2014-му із Красного Луча, який нині окупований. Галина розповідає, що в її рідному місті мовне питання ніколи не стояло – всі просто використовували російську.
– Пам'ятаю, коли по телебаченню почали показувати фільми з українським дубляжем.
"Пірати карибського моря" були російською, а друга частина – українською. Спочатку це навіть напружувало, а згодом вже не було жодних проблем.
 |
| Поліцейська Галина Рвачова вивчає українську для себе |
На розмову в "Львівські круасани" вона приїхала на велосипеді й у спортивній формі – Галя також учасниця велоклубу.
До початку війни вона жодного разу не виїжджала за межі Сходу країни. Найдалі була у Харкові – навчалася там в університеті.
– У мене завжди була коротка відпустка: батькам допомогти, ремонт зробити, всюди не встигнеш.
Я думала про мандри, але це завжди були тільки плани. А тут мене нічого не тримає – власного житла немає, батьки там лишилися, тепер багато вільного часу.
Так поліцейська почала знайомитися із країною. Побувала у Вінниці, Львові, Карпатах. Там їй найбільше хотілося вміти говорити українською – щоб не виділятися.
– Тут немає середовища для української, тому важко її застосовувати.
У 2015-му в санаторії познайомилася з хлопцем із Луцька, він мені сподобався і я вирішила, що це буде гарна практика мови.
Продруга почула, каже: "Галя, краще не говори українською". Але я хотіла навчитися, хоч і виходило поганенько.
Тепер вона спілкується українською з друзями, в подорожах і на роботі, коли співрозмовник звертається також українською.
[BANNER2]
Мова непорозуміння
Окрім розмовних занять, Мар'яна Вольська організовує у місті традиційні святкування. До прикладу, різдвяний вертеп, шевченківські дні чи Івана Купала.
– Я вивчала, які свята тут відзначають, чи бувають культурні події. Так я з подивом дізналася про масляну і те, що паску тут називають кулічем.
Якось на концерті артисти співали українською, а затим ведучий сказав: "А тепер давайте послухаємо нашу музику". Вона була російською.
 |
| У клубі організовують традиційні святкування. Фото Максим Метьолкін |
Водночас попит на українське є: у клубу постійно з'являються нові учасники, а містяни приходять на організовані події.
Мар’яна розуміє, що у Сєвєродонецьку важко вийти і почати говорити українською.
– Мені сумно, що українська є мовою непорозуміння. Тобто, якщо ти її використовуєш, то значить несеш якісь ідеї. Але ж загалом україномовні можуть мати різні погляди: слухати російську попсу чи щось подібне.
Розмовний клуб став тим місцем, де зустрічаються проукраїнські мешканці Сєвєродонецька і Лисичанська: їх об'єднує мова, спорт, дозвілля.
Почути ж українську в повсякденному місті досить складно. Інша справа у навколишніх селах, де російської набагато менше.
Згідно із новим мовним законом, від 1 вересня 2020-го року усі державні середні школи обов'язково мають використовувати українську мову.
Від липня 2021-го українську використовуватимуть під час проведення розважальних заходів, у туристичному й екскурсійному обслуговуванні та книговидавництві (не менше 50% асортименту книжок).
Наталія Патрікєєва, спеціально для УП.Життя
Фото, усі крім Різдва та Івана Купала, Аліна Смутко
Вас також може зацікавити:
На уроках – українською, а на перерві – російською. У школах трапився мовний парадокс
На російську мову в школах Києва багато скаржаться – мовний омбудсмен
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.