Чому ми шаленіємо від дорам: коротка історія популярності корейських серіалів
Після неймовірного успіху 3-го сезону "Гри в кальмара" і дивовижно сміливого 1-го сезону "С ліній", глядачі цілком природно можуть зацікавитися кіно Південної Кореї. Звісно, якщо глядачі до цього мало про нього чули. Цим вони приєднаються до світового феномену так званих "дорам", і дізнаються, що "Гра в кальмара", м’яко кажучи, не найкращий корейський серіал, і стоїть він на плечах могутньої індустрії суцільних хітів.
Насправді до того, як Америка відкрила для себе корейське кіно у 2020 році, коли головний "Оскар" за кращий фільм отримали "Паразити", весь світ вже фанатів від корейських серіалів і фільмів, як і від інших складників корейської попкультури. І це при тому, що розвиток своїх креативних індустрій Південна Корея уможливила, перебуваючи у стані війни з Північною Кореєю. Адже мирний договір між цими країнами досі не підписаний і формально війна, в якій загинуло понад 4 мільйони людей, триває вже 75 років.
Помста і прощення – глобальні теми корейського кіно
Власне, саме творець "Паразитів", режисер Пон Джун Хо, майже за 20 років до цього, створив один зі знакових сучасних фільмів Кореї, "Спогади про вбивство". Він міг би стати візитівкою для країни, настільки він є визначним твором мистецтва. Бо поєднує частину головних соціальних тем більшості корейських і фільмів, і серіалів – про серійних вбивць, про поліцейських і про найважливіше бажання родичів жертви – бажання почути вибачення від убивці, скільки б років не минуло від часу злочину.
Фільм увійшов до списку 250 кращих фільмів всіх часів за версію найбільшого кіносервера світу IMDB і до 101 кращого фільму початку XXI століття за версію Британського кіноінституту.
Цікаво, що саме того ж року, 2003-го, вийшло ще два знакових фільми, разом зі "Спогадами...", утворюючи трійцю "священних корів" сучасного корейського кіно, підкоривши світових глядачів та кінокритиків: "Олдбой" Пак Чхан Ука і "Весна, літо, осінь, зима... і знову весна" Кім Кі Дука.
Перший звеличив Квентін Тарантіно, самостійно вручивши йому "Золоту пальмову гілку" Каннського кінофестивалю, таким чином надихаючи режисера продовжувати свою оригінальну і криваву історію помсти – ще одну головну тему корейського кіно. З часом Ука запросили до Голлівуду, де він спочатку зняв стильний трилер "Стокер", а пізніше – два серіали, для AMC "Малу барабанщицю", а для НВО "Симпатика".
Другий з трійки знакових корейських фільмів, "Весна...", проявив іншу ознаку – мистецьку, буддійську, споглядальну і філософську. І нехай цей фільм був винятком у всій творчості Кім Кі Дука, режисера подібного до Пак Чхан Ука у своїй затятості до теми помсти, він додав до аури корейського кіно чисту енергію прощення. Бо ж, як і людина, повна різних хвиль і причин для їх коливання, кіно Південної Кореї має повно своїх підводних течій, що формують її духовний і бізнесовий океан.
Багато хто з глядачів корейського кіно, вперше його споглядаючи, зазначають жорстокість, в такій надмірності й натуралізмі відсутню в кіно європейських країн, рахуючи й Україну. Вся справа в культурній особливості: наприклад, ляпас в Кореї не вважається ударом і загалом насильством, і його можна постійно бачити (принаймні) в кіно, чи це робить батько дитині, чи однокласник однокласнику, чи бос підлеглому.
Все йде з минулого і звичок, де ієрархія є чимось абсолютним. Безумовну значущість має повага дітей до батьків, жінок до чоловіків, молодших до дорослих, підлеглих до начальників.
Досі в такій ієрархії вклонятися один одному – закон, інакше – це прояв неповаги, і він карається і за життя, і, що теж важливо, після смерті. Це можна побачити в усьому обсязі і з усією силою спецефектів у шалено популярній дилогії "З богами" Кім Йон Хва, де в корейських колах пекла, наприклад, є коло з назвою "неповага до старших".
Втім, внутрішньо-корейські особливості за умови зовнішнього замовлення кінотвору суттєво притлумлюються, зменшуються, як у випадку замовлених серіалів для Netflix чи Disney+. Після звитяг Пон Джун Хо з його "Паразитами", що крім 4-х Оскарів зібрав по світу чверть мільярда доларів, стрімінги вхопились за новомодну кінематографію.
В результаті після 2021 року Netflix купив чи замовив 140 фільмів і серіалів виробництва Південної Кореї, а Disney+ – 34. Серіали, типу "Поклик пекла" і "Токійські аферисти" для Netflix чи "В русі" і "Магазин для вбивць" для Disney+ суттєво різняться з виробами для власне корейської ЦА.
І зрозуміло чому: великі стримінги є глобальними, а поширюючи мультикультуралізм намагаються уніфікувати свій контент для легшого сприйняття глядачем, з якої б він країни не оплачував свій акаунт.
Цікаво, що саме з поєднанням корейської ідентичності та уніфікації кіновиробники Південної Кореї й вийшли у світ у 2000-х роках, і, вслід за бразильськими, мексиканськими, турецькими та американськими серіалами, захопили ринки, пропонуючи дещо нове, іскристе. А бум почався майже так само, як і в Сполучених Штатах посеред 2000-х – з розвитком телебачення, інвестуванням в новий контент і боротьбою за глядача.
В 90-х роках XX сторіччя Корея відходила від військової диктатури свого п'ятого президента Чун Ду Хвана, коли нав’язані норми моралі були подібні до норм часів феодалізму. Але за 10-15 років після падіння його режиму Корея змогла сформувати ту капіталістично-демократичну бізнесово-політичну систему, яка всім була вигідна для розвитку і заробітку.
Кіновиробництво підскочило з відкриттям нових телеканалів. Після докорінної трансформації каналу KBS2, що у 80-х існував як пропагандистський, він став показувати комерційний продукт. І зокрема саме дорами – "телесеріали азійського походження", хоча тепер цей термін стосується саме творів корейського виробництва.
Така ж метаморфоза сталася і з іншим великим телеканалом Кореї, SBS. Його слоган "разом ми радіємо" пояснює наміри власників – втішати глядача, причому глядача масового. Саме тому цей контент твориться навколо мелодрами – сюжети про любов, з домішками різних жанрів, від містики (дуже популярної в Кореї) до історичного жанру (третього за популярністю) і екшну.
Чиста наукова фантастика і космічні опери, популярні у світі, в Кореї не входять до головних бажань місцевого глядача, і фільми, подібні до "Космічних сміттярів", чи серіали, на кшталт "Моря спокою" чи "СФ8", – винятки.
Загалом, фантастика є притягнутою за вуха саме для розкриття мелодраматичного сюжету, як у випадку з "Я – не робот", "Аліси" чи "Моя любов, Холо". Серіальна містика ("Готель дель Луна", "Гість") чи горор ("Незнайомці з пекла", "Усі ми мертві") – інша річ. Це корейці люблять, як і всюди. Саме тому містичний "З богами: два світи" (2019) увійшов у трійку найкасовіших фільмів Кореї, "Крик" (2016) – став одним з кращих горорів світу, а "Потяг до Пусану" (2016) разом з "Королівством" (2019) – відповідно кращим фільмом і серіалом зомбі-горорів.
Цікаво, що горори в Кореї знімають режисери поліжанрові, з більшим тяжінням до бойовиків та трилерів. Унікум На Хон-джин перед "Криком" зняв перфектний трилер "Переслідувач", а його "Жовте море" мало дивовижно складні і майстерні екшн-сцени. Інший режисер, Кім Джі Ун, творець трилеру "Я бачив диявола", близького до горору (настільки болючий жах розгортається за сюжетом і в кадрі), до цього відзначився вже класичними для корейського кіно бойовиками "Хороший, поганий, довбанутий" (2008) і "Гірко-солодке життя" (2005).
Очевидно, за законами бізнесу, майже всі значущі режисери Південної Кореї потрапляли до Голлівуду, запрошуючись для екранізації тих чи тих проєктів. Тож і На Хон Джин, і Кім Джі Ун вносили свою пожертву до голлівудської скриньки, хоча їх "домашній" доробок значно вивищується з-поміж їх закордонних робіт. І хтозна-чому. Певно, своя сорочка таки ближча до тіла принаймні для корейців. Як для Ма Дон Сока, після "Потягу до Пусану", дилогії "З богами" і трилогії "Кримінального міста" недосяжної зірки у себе вдома, а в Америці – він лише недолугий герой з недолугих "Вічних", одного з найпровальніших фільмів Marvel.
Примхливе поєднання лірики і драми, любовних стосунків та психологічних кошмарів, ідейно-сміливих трилерів та зухвалих бойовиків зробили корейське кіно підтверджено цікавим для всього світу. І це ж ми ще не починали говорити про Кей-поп! Чи про корейську літературу, яскрава представниця котрої Хан Канг здобула Нобелівську премію минулоріч.