Рок, мозаїки, болота і щоденники війни: який український нонфікшн читати
Попит на нехудожні українські книжки, що пояснюють явища і події, стрімко зростає і в Україні, і за кордоном. Днями англійською вийшла приголомшлива розвідка українського історика Сергія Плохія про окупацію росіянами ЧАЕС на початку вторгнення. Український переклад "Чорнобильської рулетки" очікується наступного року.
В Україні ж відкриваються цілі видавництва, що спеціалізуються на науково-популярній літературі: "Локальна історія" кілька місяців тому почала друкувати не лише журнал, а й книжки; "Бородатий Тамарин", заснований письменником Максом Кідруком та його дружиною Тетяною. Є видавництва, що спеціалізуються лише на одному виді нонфіку, як наприклад "Човен" на репортажистиці. Є універсальні видавництва, в яких наукпоп складає вагому частину портфелю, як "Віхола".
Які свіжі нехудожні книжки шукати на полицях книгарень? Цей огляд книжкових новинок УП.Культура присвячує Тижню читання нонфіку.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
Наталя Корнієнко. Слова і кулі
Харків: Vivat, 2024. – 400 с.
Ще до своєї появи книжка "Слова і кулі" стала символічною, адже її наклад згорів при влучанні в харківську друкарню "Фактор-Друк", вкотре показавши, як легко зброя ворога цілить в нашу культуру. Це книжка 24 інтерв’ю з людьми культури, які стали до зброї, активно включились у волонтерство чи професійно займаються воєнною журналістикою.
Тема життя на межі й зміни ролей стала фокусної для різноманітних книжкових фестивалів і подій цього року, як-от Книжкового Арсеналу, Фронтери тощо. "Слова і кулі" – видання, в якому люди слова проговорюють свій новий досвід, осмислюють цю саму зміну ролей і балансування на межі між старим і новим життям. Ця збірка інтерв’ю розмірковує про те, як змінились слова і письмо з початком повномасштабного вторгнення. Митці, журналісти та інтелектуали розповідають про безсилість слова проти куль, але підкреслюють, як слова дають змогу фіксувати моменти, які дуже швидко втрачаються і забуваються.
Андрій Сагайдак. Загублений світ Полісся. Природа та люди великих боліт
Київ: Віхола, 2024. – 256 с.
При згадці про болота багатьом читачам спадають на думку похмурі сцени з кіно та літератури, в яких герої неодмінно загрузають в трясовинні і гинуть. Проте такий образ болота відрізняється від істини. Якими є болота насправді і чому варто подорожувати Поліссям і милуватись болотяними краєвидами розповідає лісівник Андрій Сагайдак.
Справжня трясовина, як розповідає автор, не похмура, а сонячна, світла й заквітчана. Абсолютно не той образ, який навіває на нас жах у кіно. Болота приховують безліч цікавинок. Болота – це складна хімічна лабораторія. Час від часу в болотах знаходять тіла людей, які померли багато сотень років тому, адже завдяки своїм хімічним властивостям болота консервують тіла і не дають їм розкластись, що дає змогу історикам отримувати цікаві знання про давнину. Інший цікавий ефект боліт – це містичні болотяні вогники, що утворюються від газу на болотах.
Описуючи Полісся, край боліт Сагайдак розповідає, чому на цій території так багато населених пунктів з назвою Рудня (або схожих). Це пов’язано з болотяною рудою, залізорудним промислом. Тож якщо ви бували на Поліссі, каже автор, ви швидше за все проїжджали Рудню. І не одну. А ще ту саму руду використовувала Марія Примаченко, коли починала малювати. Тож болота насправді не такі страшні, якими їх описують, а дуже мальовничі й цікаві локації, що приваблюють чимало екотуристів і після цієї книжки неодмінно приваблять і вас.
Валерія "Нава" Суботіна. Полон
Харків: Фоліо, 2024. — 256 с.
Разом із добре впізнаваною сьогодні книжкою Станіслава Асєєва "Світлий шлях: історія одного концтабору" "Полон" має бути перекладений якомога більшою кількістю мов. Це книжка, що показує, що відбувається там, де немає камер і репортерів, де не діють правила воєнного часу та обіцянки Червоного Хреста. Валерія "Нава" Суботіна – офіцерка полку Азов, що пройшла Азовсталь і полон.
У цій книзі авторка описує своє перебування в Оленівці та етап в Таганрог, особливості утримання в закладах позбавлення волі, менталітет своїх наглядачів, побут, приниження, тортури і страх. Це емоційно складна книжка, яку необхідно прочитати, щоб тримати в голові, що наші полонені переживають просто зараз і чому важливо боротись за їхнє звільнення усіма доступними способами.
В середині ХХ ст. Іван Багряний описав свій досвід сталінського ув’язнення в книзі "Сад Гетсиманський". Книжка Нави показує, що сучасна російська в’язниця фактично не змінилась за цей час. На початку авторка згадує, як їм обіцяли гідний полон, нагляд і заступництво міжнародних організацій, але нічого цього не сталось.
Описуючи своє перебування в полоні, авторка демонструє, що ми з росіянами живемо абсолютно в різних світах, в різних системах координат. Це корисний урок для багатьох читачів в Україні і за кордоном, нагадування, що річ не в президенті країна і його наказах. Те, що описує Нава і є російською культурою.
Окрема складна тема книжки – це колаборанти. Люди, які керуються принципом кормушки: неважливо, хто керує територією, свої чи чужі, саме це поняття відпадає. Головне – нажитись, отримати вигоду, отримати гроші від усіх, надурити всіх. Зокрема Нава описує жінку в Оленівці, яка мала військову посаду і залишилась в окупації керуючись логікою, що тут фронт, а отже, їй заплатять багато грошей. Ця сама жінка впадала в істерику і висловлювала свою образу українській владі, дізнавшись, що це так не працює.
Євген Нікіфоров, Поліна Байцим. Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90
Харків: Ist publishing, 2024. — 190 с.
Питання про те, як ставитись до радянського мистецького спадку залишається дискутивним. Мистецтвознавці нагадують, що радянське мистецтво — це також українське мистецтво. А без глибокого занурення в радянський мистецький контекст складно усвідомити силу мистецького спротиву в українських роботах. Один з успадкованих радянських мистецьких феноменів — це мозаїки, чиї зображення зібрано у виданні "Чипси: Українські наївні мозаїки, 1950–90".
Як з’явився цей феномен? У 1950-их відбулось запровадження типового будівництва в СРСРі, коли всі будівлі зводились за однаковими проєктами. Це призвело до того, що однакові об’єкти з’явились по всьому союзу. Щоб якось вирізнити будівлю з маси одноманітних споруд і прикрасити, використовували мозаїки.
Якщо поглянути на тематику радянських мозаїк, на них зображені повторювані теми. Зокрема це космос і родина — те, що вписується в радянську ідеологію. Річ у тім, що мозаїки мали дидактичну функцію і були частиною плану монументальної пропаганди. А особливість мозаїк в тому, що їх неможливо зробити реалістичними, що вирізняло їх на тлі загальної мистецької настанови на реалістичне зображення.
Оскільки в нас немає консенсусу, як ставитись до цієї частини радянського спадку, варто прислухатись до думок мистецтвознавців і дослідників теми радянського спадку, побачити мозаїки очима фотографа Євгена Нікіфорова, дослідника українсько-радянського монументалізму, та прочитати тексти мистецтвознавиці Поліни Байцим, що аналізують цей феномен.
Марічка Паплаускайте. Потяг прибуває за розкладом. Історії людей і залізниці
Київ: Лабораторія, 2024. – 272 с.
Укрзалізниця – це не просто транспортний засіб, а цілий культурний феномен. Довгі дороги, сповнені розмов з незнайомцями й фірмовий запах вареного яйця, яке у вагоні хтось неодмінно починає їсти – це те, що ми як українці добре впізнаємо. Разом із тим Укрзалізниця – цілий світ доріг і сполучень, який став ключовим на початку повномасштабного вторгнення.
"Потяг прибуває за розкладом" репортажистки Марічки Паплаускайте розповідає про те, як українські залізничники зберігали спокій і виконували свою роботу в екстремальних умовах великої війни. І робили це настільки добре, що вчасність прибуття потягів Укрзалізниці попри війну стала фірмовим знаком.
Укрзалізниця була тією організацією, що не мала права зупиняти свою роботу 24 лютого 2022 року. Дуже швидко вона пристосовувалась до потреб великої війни – доставляла гуманітарні вантажі, передавала дані про рух ворога, розраховувала, як переправити людей в безпечні області. Спілкуючись із залізничниками, Паплаускайте описує історії тих, завдяки кому потяги не зупиняли свій рух.
А разом із тим авторка дає змогу зазирнути в купе провідників, кабінет топменеджерів Укрзалізниці, побачити їх за роботою та зрозуміти, які переживання виношували ці люди, рятуючи тисячі людей від війни. Зокрема у книзі є історія провідниці, що, працюючи в перші місяці повномасштабного вторгнення переживала за долю сина, адже він, Дмитро "Орест" Козацький перебував на Азовсталі, а пізніше в полоні.
Попри те, що в фокусі цієї книжки – війна і перелаштування на нові воєнні рейки, в книзі Паплаускайте також знайшлось місце залізничній романтиці. Заведено романтизувати життя стюардес та цивільних пілотів, оскільки ця робота дає можливість подорожувати. Спілкуючись із залізничниками, Паплаускайте показує, що для них вибір роботи на з потягами – це теж про романтику подорожей, свободи, можливості зустрічати нових людей.
Юрій Рокецький. Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни"
Київ: Наш Формат, 2024. – 272 с.
За попередніх кілька років цікавість до української музичної культури 1970-1980-х значно зросла. Українці перевідкривають феномен власної естради й занурюються в культурні процеси останніх десятиліть СРСРу і слухають український фанк. Проте популярних книжок про українську музику все ще обмаль. З розвідки Юрія Рокецького читачі дізнаються, як виникала українська рок-музика і яким було життя фронтмену культових "Братів Гадюкіних", гурту, який заслуговує не на одне нон-фікшн видання.
"Всьо чотко" передовсім занурюється в обставини біографії Сергія Кузьмінського, в якому були карколомні перетворення, наркотичні падіння та багато різної музики. Інтерв’ю зі знайомими Кузі, заглиблення в мережеві щоденники та інші особисті матеріали дають змогу в деталях відтворити чимало подій життя музиканта. Але ця книжка буде цікава не лише фанатам "Гадів". Кузьмінський формувався у виняткових культурних обставинах андеграунду. Тож у книзі є чимало відсилок до андеграундної культури останніх десятиліть радянського союзу та 1990-х.
З книжки читачі дізнаються про львівський феномен Республіки Святого Саду – хіпарську тусівку Львова, якими гітарами користувались перші рокери та прочитають про шляхи, якими рок-музика потрапляла до України. А ще у виданні знайдуться перегуки між європейськими та північноамериканськими культурними феноменами з аналогічними українськими феноменами. Зокрема проблеми з наркотиками та тяга до подорожей проводять нитки між юністю Кузьмінського та американськими бітниками.
