"Ми не продаємо війну як пригоду". Як режисер Володимир Тихий знімав док про американських бійців української розвідки

В прокат виходить "Одного літа в Україні" – документальний фільм від кінооб'єднання Вавилонʼ13, який розповідає про підрозділ Міжнародного легіону Головного управління розвідки Міноборони України. Головні герої фільму – два американських добровольці, які діляться своїм досвідом на камеру та рефлексують на особисті й політичні теми.
Режисер фільму – Володимир Тихий, один зі співзасновників кінообʼєднання, режисер й продюсер, який останніми роками концентрується документальним кіно. Два попередні фільми Тихого "День Українського добровольця" та "День незалежності" були зняті багатьма операторами в один день. Ця історія дещо інша. Вона триває упродовж літа 2024-го року, починається з підготовки та закінчується боєм.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська поговорила з Володимиром Тихим про непросте створення фільму з американським фокусом, його подальший кінопрокат. І трішки про державну підтримку кіно.
– Коли ми розмовляли востаннє, ви розповідали про документальний фільм на річницю Майдану, який ви готували з Романом Любим. Що з цим проєктом зараз?
– Робимо. От буквально зранку зустрічалися з Романом, який мобілізований, але врешті-решт в нього з'явилась можливість працювати над фільмом. В нас вже є ресурс на дороблення й зараз зосереджуємось на творчих моментах. Власне, у рамках цього, підняли досить багато інтерв'ю, які записали з півтора роки тому. Це буде YouTube історія, робимо подкаст "Машина часу: Майдан".
Дуже цікаво слухати цих молодих людей, які були ще дітьми під час Майдану і якими вони є зараз. Простежувати різні світоглядні моменти, як вони відформатувалися актуальною ситуацією. Також те, що ці інтервʼю були записані восени 2022-го року, і як вони вбачали перспективу України тоді, що простежується буквально в їх інтонаціях.

– Згадую ваші два минулі фільми "День українського добровольця" і "День незалежності", які зняті багатьма операторами на різних локаціях в один день. Особисто я чекала від вас продовження трилогії. Втім, "Одного літа в Україні" – зовсім інший проєкт. Розкажіть як ви прийшли до нього?
– Так, це історія, яку ми робили у іншому жанрі та в інших умовах. Досить довго знімали бійців, окремо була експедиція в Сполучені Штати. Тяглість була в процесі.
Спочатку виникла ідея, що просто було б цікаво попрацювати з міжнародним легіоном. Є інтернаціональний, і це ЗСУ, а міжнародний це – ГУР. Почали шукати партнерів. Незабаром зʼявилось зацікавлення в Британії, що це може стати доступним фільмом для західного глядача.
З часом ми почали враховувати, що в Америці скоро будуть вибори, що може додати цінності чи хоча б додаткову зацікавленість. Також одне діло що є багато іноземців, які тут живуть і служать. А от конкретно група американців, які існують в цьому просторі, мають за плечима дуже різний воєнний досвід – зовсім інше. Через цей фокус ми хотіли донести те, що відбувається в Україні.
Американським бійцям також була необхідна своя робоча візуальна складова. Щось, що б видавало образ людини, який вона, свідомо чи несвідомо, несе, знаходячись тут. Та що за цим образом залишилось в Америці. Не претендуючи на якесь дослідження, але з бажанням прокомунікувати уявлення американців про війну загалом.
– Якщо американська лінія вимальовувалась поступово, тобто ви не знали з самого початку, що будете знімати саме американців?
– Ні, не знали.

– А як ви до цього прийшли?
– Взагалі перші зйомки, були розвідками по різних групах, які на той момент знаходились на передовій. На початку нас були приблизні герої, яких ми встигли трохи познімати, але врешті з ними не склалося.
Потім вже маючи розуміння, ми зробили рекрутинг і врешті знайшли наших героїв – вони були американцями. Тобто кристалізація відбувалася по ходу і так вимальовувалися певний американський фокус на американський підрозділ.
Дуже важливий момент, що багато з бійців таких підрозділів проти того, щоб їх взагалі "світили". Тому що можуть бути проблеми вдома. І реально є такі випадки коли батьків хейтять за синів, які пішли воювати в Україну.
Інші ризики повʼязані з кар'єрними моментами. Якщо солдат світиться в нас, то в нього потім можуть бути проблеми з державною роботою в Америці, наприклад. А ще є комерційні армії, які, теж звісно, не хочуть світити обличчя своїх професійних бійців, щоб вони не тягли за собою шлейф загрози.
Врешті ми підписали узгодження з нашими героями, і почали знімати їх. Звісно, паралельно в кадр потрапляли інші, що ми вже потім допрацьовували.
У фільмі є трохи дивні кадри, де немає різкості, що якраз закриває чиєсь обличчя на задньому плані. А якщо це крупний план, то була повна заміна обличчя. Зокрема, багато роботи було з тим, щоб ніяк не можна було зчитати місця зйомок, що могло б стати предметом для дослідження подій на фронті.
– Уявляю як ці ризики ускладнювали ваш монтаж.
Знято було багато, повірте мені. 42 знімальних дня. Величезна кількість матеріалу, і врешті відсотки два увійшло в монтаж. Причому знято дуже цікаво з погляду операторської майстерності, бо ж знімали люди з потужним досвідом.

– Розкажіть, ви на цей раз дистанційно знімали, чи ви їздили на локації?
– Їздив, але не багато. Були групи, які буквально жили там і давали нам певні можливості. От, наприклад, наш оператор Юрій Грузінов, він взагалі є бійцем одного з підрозділів ГУР. Ми зробили йому спеціальне відрядження, щоб він поїхав і це було не просто.
Знову ж таки, це бойові дії і щоб там опинився якийсь лівий чувак – було б дуже безвідповідально з боку нас та ГУР. Це пригода, яка б могла закінчитись дуже кепсько.
Врешті занурення було максимальне. Група жила з хлопцями, вони зближались.
Я ж був на відстані, що дозволяло дивитися з боку і приймати інколи не прості рішення. Розумів, що є ризик загратися і знімати це кіно не одне літо, а рік. Все ж таки от ми поставили собі мету – зробити стрімкий хронікальний фільм про літо легіонера, яким воно є: от вони прийшли, потренувалися, познайомились, перебазувалися і в бій.
– Власне хотіла зауважити іронічну ноту в назві та й в музиці, що заграє з темою літнього курорту.
– Це обмеженість ситуації, рамки, якими можна створити ілюзію вичерпності історії. Як на мене, найбільший виклик в документальному кіно, коли ти торкаєшся тем, де ти розказуєш про певний світ в якому живуть люди. Тому історії необхідні рамки, в яких буде існувати цей відображений світ.
Я радий, яким вийшло це кіно, бо воно не є якимось тяжким, а досить щирим. В ньому є баланс поваги до глядача й окремо до українців та української війни. Тобто ми не продаємо війну як пригоду, а розказуємо про героїв, які тут і зараз роблять великий вчинок.

– Саме тому ви поставили сцену фактичного бою наприкінці?
– Це вже осінь і так просто закінчується історія. Хоча взагалі дуже складно – заходити в окопи, і потім якось з них кінематографічно випірнати.
– А в окопах знімали тільки з GoPro? У вас не було оператора там?
– Тільки GoPro.
– Тому ваших героїв ви враховуєте операторами фільмі?
– Ну, а як же. Навіть тести знімальні з ними робили. Тому що знімати з GoPro на голові теж треба вміти. Своєчасно включити його, виключити.

– Розкажіть про свої спостереження у використанні мультимедійного підходу в документальному кіно про війну. На вашу думку, наскільки він поширився чи як змінились операторська робота за останній час?
– Фільм "Зошит війни", який робив Рома Любий на початку війни в 2015 році, зроблено з матеріалів українських бійців-добровольців, які знімали у момент вибуху цифрових технологій. Тоді практично кожен усвідомив, що може бути автором кіно.
Тоді це тільки починалося і люди грали в знаймі жанри, це було захопливо. Цей вайб дуже присутній у зйомках з 2014-го року, з яких складається "Зошит війни". Зараз все, звісно, змінилося і стало звичайною практикою. Настільки масштабувалося, що це стало ніби даністю, правда?
Олексій Радинський взагалі зробив кіно з камер спостереження і воно дуже круте. Він зловив пластику оцих камер, як з ними правильно працювати і як створити з цього всього саспенс. Я зараз роблю фільм про наслідки, які переживають наші заповідники від війни, і теж відкрив для себе відеопастки. Коли тварини просто ходять по кадру і не розуміють звісно що їх знімають, це таке підглядання, вуаєризм іншого формату. Взагалі ці моменти з GoPro, дронами й камерами спостереження мене дуже тішать, адже вони дають ще більшу заглибленість. Дають відчути безпосередню реальність, яка не ховається від тебе, а така як вона є.
Втім ми знімаємо за своєю ідеологією. Важливо щоб автор був одразу на майданчику, тобто класний оператор, як на фільмі "Одного літа в Україні" були Дмитро Заглинський, Сергій Стеценко, Юрій Грузінов та інші. Автор дає культурний погляд. Людина не просто знімає щось, що рухається, горить, або вибухає, а знімає особисте бачення, своє сприйняття. За оператором стоїть його досвід, який народжує певну естетику і це одразу працює. Тому ми намагаємося максимально знімати з живими операторами на демократичну техніку, яка легка, не вимагає супер механіки та зі звуком хорошим, все.

– Давайте повернемося до американської теми в фільмі. Ви кілька разів зауважили, що це суто історія для західного глядача про події в Україні. Але ж на мою думку, це універсальна історія про феномен американського героїзму, особливо коли проводяться паралелі з Другою світовою.
– Ну, так, дякую. Це частково наша ідея, що американці – молодці, що вони були такими героями у Другу світову (сміється). Що зараз ситуація така, що треба прокидатися і знову бути героєм. Ми хочемо стимулювати допомогу Америки, бо від цього сильно залежимо.
Знову ж таки, неможливо ще робити підсумки, але іноземні глядачі яким ми це показували, кажуть різне. Хтось високо оцінив паралелі з Другою світовою, хтось образився, бо, мовляв, і так все знає. Кажуть, краще показуйте "20 днів Маріуполі 2", умовно кажучи. І я розумію, що це їх щира позиція. Що ми маємо показувати подібне кіно заради збільшення підтримки, документувати біду, вбивства, як Україна стікає кров'ю і, так далі.
– Якщо фільм для західної аудиторії, то що у вас наразі з міжнародною дистрибуцією взагалі?
– Насправді фільм вже мав би показаний у США, а вийшло так, що півтора місяця тому всі наші американські перемовини "зависли". Вони якось розгубилися з ситуацією по Трампу. Довго висить питання, а потім тобі пишуть, що дуже сподобалось, але в них от вже є одне кіно, яке розказує про війну в Україні. Там ось навіть Зеленський є. І з ще одним фільмом їх будуть неправильно розуміти.
Для мене, насправді, ця ситуація виглядає дещо дивно. Ніби це не в Америці вибори відбулися, а наче десь в Росії, умовно кажучи. Що ось влада змінилася і значить зараз буде нове життя з новими правилами гри, тому от треба з владою подружитися і поки не робити різких рухів. І ведуть так себе дуже потужні гравці. На щастя, там великий ринок, тож сподіваємось зараз все ж таки достукатися. Водночас я теж дуже добре розумію, що американські медійники зараз трохи у шоці від їх внутрішньої ситуації. Не зрозуміло що буде.
Взагалі вони ж живуть абсолютно стратегічним баченням. Відповідно, треба розуміти що ми працюємо з людьми, які планують все на декілька років вперед. Умовно кажучи, обирають кіно враховуючи, що його можна було показати через рік. А те, що ми пропонуємо – досить оперативне, його треба тут і зараз.
– Коли я чую про такі досвіди від режисерів, я зауважую собі що програмери й дистриб'ютори якось не встигають зчитувати тренди нашої документалістики, які насправді швидко змінюються.
– Це в принципі, прогнозовано було. Кіно в першу чергу сприймається як можливість розважитись, швидко відпочити, дізнатись щось нове. Власне, такі вимоги до кіно ставлять всі крім фестивалів. На фестивалях трохи більше задач, але вони дуже не проти, якщо кіно потім стане успішним в плані дистрибуції.
Взагалі це тема, яка нас хвилює, з якою ми не можемо нічого зробити, але все одно мусимо працювати, тому що хто, як не ми? Зараз той процес, коли будуються світоглядні речі важливі для країни. Війна вже перестала бути чимось сенсаційним. Зараз від нас вже очікують речей, які будуть працювати у звичних контекстах, які вже присутні без нас. Що з цим робити, я не знаю. В нас немає потужності для серйозних арт-проектів на рівні того, що робить хороший артхаусний європейський фільм, маючи можливість створити новий світ, бо в нього є час, бюджет, команда. В нас навіть команди зараз розвалені. Частина пішла і не повернулася, частина десь далеко і робить вже зовсім інше. Тож в нас немає стабільного існування в просторі, щоб запланувати зйомки на рік. Багато причин, які не дозволяють зробити те, що мало б бути наступним кроком для українського кіно.
З ігрового зараз ми можемо запропонувати лише щось дуже локальне, камерне, але водночас вимагаюче неабиякої особистої заангажованості. Тобто якогось рівня обізнаності в контексті, що це локальне кіно, чому воно саме таке та як його сприймати.
– І провина цьому здебільшого лежить на Держкіно?
– Вони, в принципі, нічого не зробили, а морозились і не брали ініціативу у свої руки. Враховуючи, що спільнота активно мобілізувалася на початку вторгнення, це можна було просто перетопити на золото. І це не складно було зробити, але ж цього не було зроблено.
Це про певну культурну складову, яка не була використана і не опрацьована тоді, що ми зараз пожинаємо у тотальному хаосі як результат того, що не відбулося осмислення. Зі згуртованості суспільства треба було робити наступний крок, масштабувати на рівні культурного явища, а не закінчувати на рівні новин. І воно швидко вигоріло. Відбулося мародерство теми і це велика проблема зараз.
– Наразі життя українського кіно залежить від іноземних ресурсів, інколи фільми починають робитися без української копродукції. Чи зможе вижити так українське кіно?
– Воно вже виживає. Зрозуміло, що очікувати вже далі не можна і треба працювати в наявних умовах. Зараз ми нарешті переживаємо момент, коли з помилок ми робимо висновки й намагаємося жити по-іншому. Нарешті, відбулася згуртованість самих різних напрямків кіно-спільноти, у спільній стратегії про розвиток. Зараз цю стратегію ми врешті-решт надамо Міністерству культури, бо Держкіно зараз вертається під нього.
– А коли вибори в Держкіно?
– А ось з виборами поки складно щось сказати.