Сила і сіль. Подорожні спостереження з українського півдня, який перезбирає знання про себе
Українські письменники під егідою Українського ПЕН продовжують допомагати українським бібліотекам, що постраждали внаслідок російського вторгнення. В квітні група літераторів відвідала книгозбірні міст і сіл українського півдня. Серед учасників поїздки була поетка, володарка Шевченківської премії Катерина Калитко.
Спеціально для УП.Культура Катерина поділилась своїми подорожніми спостереженнями. "Обійми країни дорогою" – так називає ці подорожі поетка. В її нотатках – колись прикордоння Османської імперії і Речі Посполитої, невдалий "грецькоий проєкт" російської імператриці, місця бойових звитяг УНР, батьківщина Євгена Чикаленка і багато тепла.
Ділянка автошляху М05 – або ж, простіше кажучи, траси Київ-Одеса – між Уманню, до якої я виїжджаю із Вінниці, до, власне, Одеси, завжди відчувається мені дорогою з дому до дому. Але їду нею щоразу не тільки зі світлою радістю, якою незмінно супроводжується кожен приїзд додому, але й із хвилюванням, викликаним, певно, турботою і відповідальністю.
Український південь – велика і не до кінця відрефлексована історія в тілі національної ідентичності, і ціна цієї рефлексії тепер велика, як ніколи. Наш південь є однією з найочевидніших, найсмачніших цілей російської агресії, тож дбати про нього, чути його, розуміти – критично важливо.
Щойно почався квітень, а весна тут уже стає виразною, сильною: білими свічками спалахують розквітлі дерева на пагорбах, які плавнішають, перш ніж повільно перетекти у степовий ландшафт. Сонце несамовите, на кордоні Миколаївської та Одеської областей зустрічний вітер стає по-справжньому гарячим. Так розпочинається чергова волонтерська поїздка Українського ПЕН прифронтовими регіонами – уже двадцята за ліком від початку повномасштабного вторгнення. Триває наша програма підтримки "Незламні бібліотеки".
Ми їдемо південним Поділлям, яке свого часу було українсько-османським порубіжжям. Наша перша зупинка – Ананьїв на березі річки Тилігул. Місто, назву якого я добре пам’ятаю з історії Визвольних змагань: тут був сформований добровольчий підрозділ, який став Ананіївським куренем Армії УНР, пройшов із боями усе Поділля, а частина його долучилася ще й до військ Зимового походу.
А ще у 1920 році тут спалахнуло антибільшовицьке повстання, коли місцеві чотири дні тримали місто у вуличних боях до прибуття підкріплення з Армії УНР. І приклад Ананьєва надихнув мешканців цілого повіту на те, щоб атакувати окупаційну адміністрацію і червоні війська.
Ми проїздимо акуратними вулицями з малоповерховою забудовою повз площу, де Тарас Шевченко ніби випручується з великої брили сірого каменю, де б’ються на вітрі прапори, а загиблі в новій російсько-українській війні дивляться на перехожих із фотопортретів. Бібліотека – в невеликій ошатній будівлі, це характерний український цегляний модерн початку ХХ століття: в Ананьєві свого часу було п’ять власних заводів із виробництва цегли.
Простір світлий і з любов’ю обжитий. Залишаємо тут найсучасніші книжки англійською мовою для дорослих і дітей, допомогу від наших партнерів із Book Aid International – бібліотека виявилася достатньо активною, аби заповнити заявку на програму і пройти відбір. Ми фотографуємо поличку з книжками-цьогорічними ювілярками, відзначаючи незвичний і цікавий підхід до круглих дат.
Нам розповідають про співробітницю бібліотеки, яка приєдналася до лав ЗСУ, і всі ми подумки або й уголос кажемо: тільки би повернулася додому. Роздивляємось красивий міський прапор: троє лелек у гніздах на блакитному тлі. Тут нам дарують смачне слово "гиплива" на означення дороги, коли радимось, як нам краще їхати далі.
Дороги між містами й містечками тут часом і справді заслуговують на ексцентричні епітети, наш ПЕН-бус ними буквально шкандибає. Але перш ніж дістатись наступного пункту – Подільська – ми не витримуємо і зупиняємося сфотографувати будинок при дорозі. Хати тут прекрасні скрізь: із барвистими розписами, з різьбленнями на глинобитних стінах, з елементами дерев’яного мережива в оздобленні.
Цього обійстя, з мозаїчними червоними трояндами по кутах будинку, з невеличким доглянутим виноградником, де навіть вхід у погріб прикрашений кольровою мозаїкою, оминути просто неможливо. Через дорогу від нього бджоли густо гудуть над старою крислатою абрикосою, що саме розквітла. Життя триває. Воно просте і красиве.
У Подільську – якось і не хочеться вже згадувати, що раніше він мав колоніальну назву Котовськ – маємо велику зустріч із читачами. Як і в кожній з таких поїздок, розповідаємо про актуальні українські книжки, які передаємо до бібліотечного фонду, читаємо воєнні вірші: власні та колег, котрі зараз воюють або й загинули. Потому довго спілкуємось із чудовим колективом бібліотеки.
Нас частують неймовірними домашніми вертутами, розповідають про мальовничі береги тутешньої річки Ягорлик, що тривалий час була водним кордоном між Річчю Посполитою та Османською імперією. Говоримо про роботу з пам’яттю про Євгена Чикаленка, народженого тут поблизу, в селі Перешори.
Місцеві краєзнавці діляться шляхетною мрією: хочуть виконати подєбрадський заповіт Євгена Харламовича, який побажав, аби його прах було розвіяно в рідному селі. Заповіт свого часу не було виконано, на Одещині перепоховали тільки його сина Левка.
Але нині вже нікому оплачувати могилу Чикаленка на чеському цвинтарі – ця проблема часто виникає з похованнями українців, що емігрували й закінчили там життя по втраті УНР. Тож, можливо, для великого мецената й мислителя саме настає час повернення додому.
Вечір в Одесі свіжий після денної спеки в дорозі, нашорошений. Час підльоту ракет, випущених на місто з берегових комплексів тимчасово окупованого Криму – пара хвилин, тож тривогами тут краще не легковажити. Зачиняючи двері готелю на ніч, нам показують, як спускатися в укриття.
Вранці з тераси видно строкаті міські дахи, стару синагогу, а вдалині – смужку моря під перламутровим серпанком. Передавши книжки до кількох міських бібліотек, перед виїздом углиб Бесарабії ми все ж устигаємо на півгодини до моря. Воно штормить, бентежиться, ловить відблиски сонця у свою лінзу і гамує гризоти. Можливо, саме незмінністю, впертістю свого тривання, довгою пам’яттю про дотик до українського берега.
Міст у Затоці розбитий російськими обстрілами, тож наша дорога далі пролягає трасою Одеса-Рені через молдовську Паланку. За угодою про кордон від 1999 року Молдова передала Україні майже вісім кілометрів автомагістралі, але прилегла територія залишилася у її власності.
Після зміни молдовської влади у 2009 році Україна намагається добитися передачі їй території площею біля тисячі гектарів, оскільки Молдова раніше отримала 450 м берегової лінії на Дунаї і завдяки цьому змогла побудувати морський порт Джурджулешти. Зараз Мінвідновлення проєктує дорогу, паралельну до траси Одеса-Рені, щоб мати безперервне сполучення українською територією.
Прикордоння – це завжди тонко і складно. Ми трохи стоїмо на пункті пропуску з боку одеських Маяків, проїздимо зі своїм дозволом від ОВА на транзит. Уздовж всього коридору роздивляємось покинуті автівки обабіч траси: це ухилянти заїздили сюди й тікали городами у Молдову. Цей щурячий лаз таки прикриють за кілька тижнів після нашої поїздки, але дивитись на запилюжені, побиті корозією машини й уявляти історії, що стояли за ними, фізично боляче.
Над Дністровськими плавнями радісно кружляють велетенські зграї лелек: їх якраз тішить повернення в Україну.
У Білгороді-Дністровському нас вітає найтитулованіший місцевий ансамбль народної музики "Веселка". Ми слухаємо вірші локальних авторів – вірші українською. У Татарбунарах маємо повну залу молоді, хоч є й люди старшого віку – нас дуже уважно слухають і довго потім не відпускають, ми відповідаємо на питання, фотографуємось. "А що це так рясно цвіте у вас у дворі?" – "А це марамбелька. Ну, ми так кажемо".
Арциз строкатий. Бібліотека велика, до неї постійно заходять люди. На першому поверсі в читальному залі – захід, на другому саме працює дитячий клуб розмовної англійської. Магазинчик через дорогу, до якого я заходжу купити цигарки, пропустивши на переході діловитого віслючка із возиком, називається "Вірсавія". Мені кортить запитати, чому саме ім’я старозаповітної цариці, але жінка переді мною купує цигарок на чотирнадцять тисяч, це триває дуже довго, я кваплюся і розмова не складається.
Тим часом для нас відчиняють невеличкий, але дуже сучасний арт-центр поруч із бібліотекою, в якому експонується виставка Володимира Афанасьєва, уродженця Арциза й болгарина з походження. Його яскраві роботи – дивовижна комбінація кубізму, фовізму й поетичного лубка, така собі енциклопедія життя Бессарабії з усіма толоками, збиранням винограду, весіллями, риболовлями, жнивами та купаннями. Виходимо з жалем, говоримо про те, що якусь із цих картин хотілося би мати вдома.
У бусі говоримо з Юрком Прохаськом про "грецький проєкт" Єкатерини ІІ і його відбиток на українському півдні, про намагання затерти ним автентичне тло. І про те, як автентичне тло все-таки поступово розчиняє штучне нашарування.
Закінчуємо день зустріччю в одеській бібліотеці Грушевського, давно і назавжди улюбленій. Тут я говорю про наші волонтерські поїздки як про можливість обіймати свою країну в дорозі. І ми довго потім обіймаємось і плачемо разом із дорогими людьми по всіх важливих розмовах і читаннях.
Насамкінець, уже перед виїздом до Києва, у нас залишається Чорноморськ. У місті відчутно легше дихається, відколи воно перестало бути Іллічівськом. Тутешня бібліотека славиться як великий культурний хаб. Ми потрапляємо сюди під час повітряної тривоги, і пані директорка трохи запізнюється на зустріч – забирала дитину зі школи поруч, по Чорноморську часто і серйозно прилітає.
Оглядаємо справді дуже сучасний простір, у якому часто зустрічають великі письменницькі імена з усієї України, організовують просвітницькі зустрічі. Одна з таких саме відбувається в добре обладнаному укритті, що вражає масштабами, навчають комп’ютерної грамотності старших людей, залучають до роботи молодь – наприклад, вести інстаграм юнацького відділу бібліотеки, інтегрують ВПО як у штат, так і в життя спільноти.
Я часто повторюю, що українські бібліотеки й люди, які в них працюють – можливо, друга за потужністю після ЗСУ сила у гостро загрожених регіонах. Люди дякують, розчулюються, часто ніяковіють. Втім, я не лукавлю.
Перед від’їздом ненадовго спускаємось до моря. Воно проводжає нас у дорогу погідно, лагідно. І ми повертаємось у бус стишеними, зі жменьками кольорових мушель, кожне зі своїм мовчанням про щось важливе.
Виїзд через Хаджибейський лиман на трасу – завжди неймовірної краси видовище, але після нього мені щоразу стає сумно. Бо завжди сумно, коли їдеш із дому.
Український південь – занадто потужний магніт, щоби відпускати просто так. І занадто міцне тло, щоби довговічно збудувати на ньому те, чим він насправді не є. Його можна спробувати окупувати, обезличити – але лише спробувати, бо остаточно перелицювати ані на імперське, ані на радянське таки не вдасться. Бо тут лежать ключі до великого українського міфу, морського і степового. Бо українську мову на вулицях я тут останнім часом чую чи не частіше, ніж у Києві. Бо сама Одеса усвідомлено перезбирає знання про себе силами тих дієвців української культури, які відчайдушно працювали тут роками і нарешті дочекалися плодів.
Одещина питомо, як природа, відвойовує поранений раніше ландшафт, повертається до того, чим була – до яскравої мультиетнічності з українським субстратом. Стільки чумацької туги розлито тут у повітрі, стільки ніжності на берегах річок і лиманів, стільки солі й сили в тутешньому ґрунті, стільки свободи й упертої непокори біля моря, що цей край може бути тільки сам собою, з такою історією, яку напише сам, за яку ладен боротися.
Нині він обирає писати її українською. Це велике рішення, яке просто зараз дуже дорого оплачується. Справа честі – долучитися до цього письма історії, вчитатися в нього. Зрозуміти.